«Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом… Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запріг препишні тірольської раси воли до плуга й поганяв їх, а Івоніка став при чепігах… Опісля перехрестилися оба, сказали майже одноголосне: «Боже помагай!» – і хлопець пігнав воли з місця… Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м’яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення».
Ольга КОБИЛЯНСЬКА,
«Земля», 1901 р.