Чому в Луцьку не вшановано визначних історичних постатей у галузі друкованої україномовної періодики?
Як це не дивно, але певний розквіт україномовної друкованої періодики на Волині відбувся після… окупації. Спочатку восени 1939 року почали започатковувати газети з кирилицею «перші совєти», а коли їх вигнали гітлерівці, то від осені 1941 року на теренах великої «генеральної округи Волині та Поділля» з центром у м. Луцьку почала виходити значними тиражами контрольована нацистами україномовна періодика.
Улас Самчук.
Найцікавіше, що головний офіс і польської редакції газети «Wolyn», і більшовицької «Радянської Волині», і гітлерівського «Українського голосу» був фактично незмінним: двоповерхова споруда біля нинішнього ЦУМа та навпроти адмінспоруди Нацполіції. На другому поверсі працювали редактори та журналісти, на першому функціонувала друкарня.
“Редакційна” вулиця Винниченка в Луцьку.
В чому полягала відмінність цих медіа? «Wolyn», зрозуміло, була приватною, славила польську Другі Річ Посполитою і навіть незадовго до краху Польської держави збанкрутувала.
Спочатку «Вільна праця», а потім «Радянська Волинь» натомість ніяких організаційних чи фінансових клопотів не відчувала. Так звані червоні «визволителі», фактично зруйнувавши польськомовну періодику, привезли на Волинь у своєму обозі україномовних «бійців партії», які клепали пропаганду, абсолютно не зважаючи на інтереси місцевого населення, його вподобання, віру та культуру. Основні матеріали редакція «Радянської Волині» та її філії по районах отримували через Київ із Москви, місцевого матеріалу фактично не було ніякого. Як і не залучалися волинські творчі люди як автори чи редактори.
Посвідчення Анатолія Дублянського.
Натомість вершителі «нового порядку» в «тисячолітньому третьому рейху» попервах намагалися гратися в якусь демократію, тож першим редактором «Українського голосу» був волинянин Володимир Постригач. Крім зведень із фронту з похвальбою «непереможного війська фірера» на сторінках чорно-білого вибання були, втім, і нариси про українську історію, культуру, релігію, національних героїв… Але першого редактора нацисти згодом запідозрили у нелояльності та звільнили, тож зробили ставку на Анатоля Дублянського, який і керував групою видань аж до моменту, коли 2 лютого 1944 року половину області окупували «другі совєти».
Один із номерів “Українського голосу”.
Німецькі загарбники, втім, були педантичними та раціональними господарями. Тож у «райсхкомісаріаті Україна», куди входила і «генеральна округа Волині та Поділля», створили цілий медіахолдинг! Іншими словами, централізовано редакції отримували від найголовнішого видання – газети «Волинь» із редакцією у м. Рівному – різноманітні публікації, в тому числі національно-патріотичного спрямування.
До чого це все?
В сусідньому обласному центрі на будівлі по вул. Соборній, де в 1941-1944 рр. функціонувала газета «Волинь», встановлено меморіальну табличку зі згадкою про визначних діячів національного руху Олену Телігу та Уласа Самчука. А от у м. Луцьку споруду колишніх редакцій при мерові Богданові Шибі продали, попередньо виселивши газету «Луцький замок» (до того там якийсь час була і «Народна трибуна», що збанкрутувала, а до того «Радянська Волинь»/»Волинь», яка переїхала в головний корпус ВНУ імені Лесі Українки, а віднедавна знаходиться в «Зосі» на вул. Ковельській), зараз у приміщенні якийсь черговий заклад громадського харчування.
І раз ми так любимо шанувати визначних діячів минулого, незалежно, в якій ідеологічній системі координат вони працювали, то чому б і тут не встановити меморіальну табличку, зазначивши, що в будівлі на чолі редакційних колективів працювали Анатоль Дублянський («Український голос»), Полікарп Шафета («Радянська Волинь/Волинь») та Іван Корсак («Народна трибуна»)?
Хоча б у такий спосіб привернемо увагу до своїх історичних постатей та все ще існуючої україномовної друкованої періодики…
Сергій ШРАМЧУК.
На фото з архіву та автора: меморіальна таблиця у м. Рівному на честь Олени Теліги та Уласа Самчука; редактор «Волині» в молоді роки; тут у м. Луцьку, навпроти приміщення облуправління Нацполіції, розміщувалися всі редакції; посвідчення редактора газети Анатоля Дублянського; один із випусків «Українського голосу»; будівля у м. Рівному, де функціонувала газета «Волинь».
