Волинянин
із «Айдару»: «Це тепер я розумію, що тоді в Афганістані ми були загарбниками. А
вони… правильно робили, що билися за своє».
Сьогодні – маса розмов довкола теми
доцільності перебування на Сході добровольчих батальйонів. А ще рік тому вони
першими кинулися в бій… Один із таких – Микола Сичук із с. Бережанка
Іваничівського р-ну. Чоловікові вже б онуків на колінах колисати, а він – під
кулі. З волинським айдарівцем ми записали розмову декілька тижнів тому, коли Микола
приїхав додому лише на кілька днів. На східному фронті він гордо носить
позивний «Кабул». А через прекрасне почуття гумору побратими надовго Миколу в
тил не відпускають: інакше не буде кому піднімати настрій безперервними
жартами.
У
мирному волинському житті Микола Сичук крутив гайки, мотори ремонтував, шоферував,
на шахті трудився (не працював, жартує, тільки в прокуратурі, міліції та суді)…
Словом, займався буденними клопотами і нікому не заважав. Щоправда, зовсім
мирним його життя не назовеш. Воно було б так, якби не гіркий досвід 1982-го…
Молодого солдатика призвали в автомобільний батальйон і прикомандирували до одного
з тамтешніх воєнних округів. В Афганістані Микола півтора року возив
паливно-мастильні матеріали для потреб військових. Нині каже, подібна війна,
різниця хіба в тому, що тоді «градами» ніхто не стріляв…
Обидва
Майдани без Миколи не обійшлися. І під час Помаранчевої революції, і під час
Революції гідності він був серед тих, хто не спостерігав події, а творив їх. На
Майдані 2014-го стояв разом із хлопцями із 8-ї афганської сотні. Коли на Сході
України стало гаряче, спочатку планував їхати туди спільно з побратимами – не
вийшло. Тому одного дня спакував речі і подався на Схід «своїм ходом» – так
Микола Сичук із Бережанки потрапив в «Айдар», де служить у другій афганській
штурмовій роті. Вдома за нього моляться рідні, серед них – донька, яка не надто
схвально сприйняла татову ініціативу, і дружина, яка сприйняла рішення чоловіка
з розумінням.
«Вона
у мене – патріот! – не без задоволення каже Микола. – Я не можу дивитися на тих
жінок, які дороги перекривають або плачуть, що 45-літній синочок два місяці у
відпустці не був… Люди, ви зрозумійте: не буде нас там – ті, хто на Сході, прийдуть
сюди і кричатимуть «Алах акбар, то мой зємля!», і ґвалтуватимуть наших жінок і
дочок, і грабуватимуть наші хати… А тоді нам жінки скажуть: «Хлопці, а де ж ви
були?». Правильно? Я теж міг нікуди не йти. Бо мені вже більш як 50, а тоді ще
таких не брали. Але як не я, то хто?! Тим паче, я щось бачив і трошки більше
знаю».
Доброволець
провів на східному фронті вже 9 місяців, але на час нашої з ним розмови все ще
не мав належно оформлених документів, а, приїхавши додому, збирав довідки з
госпіталів про те, що справді був поранений, і таким чином доводив свою участь
у цій війні. Але Микола на паперові клопоти не нарікає. Розуміє всі складні
обставини. На запитання, чи не образливо йому, що 9 місяців в АТО провів без зарплати,
відповідає: «Щоб ви знали: там ніхто з наших не воює за гроші чи за нагороди,
ми воюємо за нашу землю. Все».
Удома
ж волинянин найбільше дратується, коли бачить чоловіків у камуфляжах, які
жодного стосунку до АТО не мають, особливо – коли вони за кермом крутих автівок
із модними номерами типу «ПТН ПНХ». Тут в афганця своя позиція: «Ти – укроп? То
приходь у спілку воїнів-інтернаціоналістів, я тебе із собою заберу. Там
покажеш! Розказували хлопці з ДАІ, що спиняють машини з тими нефайними
номерами, а їм водій каже: він, бачте, в АТО. В таких треба перевіряти
військові квитки, а їхні машини забирати на Схід, там хлопці будуть дуже раді»,
– переконаний «Кабул».
А
загалом, там – на передовій воює героїчна молодь: «Он днями двоє з
Нововолинська прибуло до нас, – зазначає айдарівець. – Рвуться вперед! Молодці.
Та й взагалі у нас ніхто духом не падає, хоч перемир’я на перемир’я не схоже… Більше
за смерть, мені здається, бояться лишитися каліками лежачими. Не від одного
чув: «Краще підірватися, ніж в полон попасти чи потім мучитися». І я так
вважаю».
У столиці на Майдані.
На
своїй другій війні Микола знає ціну за свою вже майже сиву голову:
60 тисяч. Знає те, що айдарівців бойовики в полоні не тримають, а розстрілюють.
Але з цього робить висновок: «Вони нас бояться. І це важливо!». Саме тому
добровольчі батальйони, зазначає, у цій війні мають свою місію: «Нам кажуть, що
ми некеровані, безстрашні, не слухаємо нікого. Кажуть… Але самі думають:
«Правильно зробили».
Помилка
АТО в тому, на думку Миколи, що у перші дні й тижні не брали в стрій усіх, хто
цього хотів. Тепер же мобілізація триває мало не примусово. З такого воїна,
переконаний чоловік, навряд чи буде толк.
Наступного
дня Микола Сичук мав від’їжджати до побратимів. «Уже й так дзвонять і просять:
«Кабул», давай назад, бо без тебе скучно», – посміхається доброволець.
Насправді ж афганець на Схід має доставити черговий автомобіль від волонтера із
с. Піддубці. Це неабияк його тішить. Усе, що мають бійці-добровольці з «Айдару»,
– від волонтерів. Окрім зброї.
…Ми
не могли не спитати у Миколи Сичука про Надію Савченко. Айдарівець, що з перших
днів АТО – на Сході мав би зустрічатися із найвідомішою заручницею Кремля. Щоправда,
«Кабул» має свою точку зору на все, що відбувається довкола Савченко, і – свою
оцінку, досить категоричну:
«Вона
– без тормозів, що називається «обезбашенна». І не підкоряється командам! Думаю,
її не випустять Ми бачилися, звичайно, кілька разів. У той день, коли Надію
Савченко взяли в полон, я отримав поранення… То було, здається, 17 червня. Тоді
загинуло… Словом, не один із наших. Вона вскочила в танк без боєприпасів. Чого
питається?.. Два танкісти тоді підірвалися, щоб не здатися в полон. А тих, що з
нею були, двох чи трьох, таки взяли. От тільки про них не пишуть, а про неї –
постійно».
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та з офіційної сторінки Миколи Сичука в “Однокласниках”.
