Оксана Блищик: «Ми – місток між тим, що коїться в
міліції, і тим, що відкрите людям».
Студенти-журналісти
з перших вуст дізналися: який він – шлях від кореспондента «Волинської газети»
до завідувача сектору зв’язків із громадськістю управління Міністерства
внутрішніх справ у Волинській області.
– Які жанри
приваблювали вас на початках журналістської роботи?
– Перші мої завдання, як правило, були репортажного типу.
Я відвідувала переважно маскультні і спортивні події. Як зараз, пам’ятаю
радість від маленького досягнення – осилила двоочковий, триочковий і супровідні
нюанси. Практика у пресі дуже багато дала моєму світогляду.
– Яким був ваш
кар’єрний ріст поза стінами міліції?
– Моє професійне становлення відбулось у «Волинській
газеті»: від півставки коректора до редактора відділу.
– Як відомо,
“Волинська газета” культивує різні додатки. Ви мали до них стосунок?
– Так, я вела українськопольський додаток, згодом ставши
членом польської Спілки журналістів. Але переважно працювала над додатком
«Правопорядок», який безпосередньо стосувався правоохоронних органів, частково
охоплював податкову.
Про свою роботу пані Блищик розповідає з інтересом.
Яскраво проглядається екстравертний темперамент. Відкрита до діалогу.
Оксана Блищик зауважує: «Розкіш боятися аудиторії – не для журналіста».
Помітно, що чинна діяльність накладає певний відбиток на
особистість: неможливо почути щось, що трактуватиметься двояко . «Якщо у
репортера – неосяжна нива, то ми загнані в периметр міліцейської грядки». Втім
веде бесіду пані Блищик доволі переконливо.
– Яких змін ви добивалися,
ставши очільницею прес-служби міліції?
– Міліція – це орган, який складається з багатьох служб.
І дуже важливо, щоб керівник обласного відділу це розумів.
Найбільше зусиль я докладала для налагодження комунікації
між міліціянтами та працівниками масмедіа. Нам завжди було про що розповісти,
тому ми й почали працювати над профілактичними та іміджевими заходами.
– Чи змушує така
посада подекуди відчувати себе іміджмейкером чи PRекспертом?
– У жодному разі – ні. З добрим до нас не йдуть. Як би ти
не намагався абстрагуватися від злочинів і фатальних випадків, все одно
залишаєшся людиною і співпереживаєш. От украли велосипед, якому вже понад 25
років. За законом, це не цінна річ, але для тої людини несе вагомий відбиток
чверті століття й половини життя. Я регулярно маю справу зі смертями. Чи
доречно прикрашати картинку і ставати піарником? Найкращий імідж правоохоронним
органам формує їхня висококваліфікована діяльність і адекватна співпраця з
журналістами. Обидва ці інституції несуть величезну відповідальність перед
суспільством. Тут немає місця халтурі і нетактовним випадам, як немає місця
зайвим деталям у літаку.
– Що найбільше
цінуєте в людях?
– Чесність і людяність.
Цікаво, що на телефонні дзвінки («Вибачте – зараз я не
маю права ігнорувати виклики» – О. Б.) пані Блищик відповідає, тримаючи
мобільник виключно правою рукою. На перший погляд, нічого особливого, однак, за
нейрожестикуляційним програмуванням, це свідчить про те, що людина налаштована
серйозно і конструктивно, її раціональні начала готові до аналітичної роботи –
жодної мрійливості, лукавства чи подвійної гри.
Стосовно свого майбутнього завідувач сектору зв’язків із
громадськістю небагатослівна. Вона цінує досвід, який отримує нині, однак не
вважає, що прес-служба заполонить решту її шляху.
З упевненою усмішкою запевняє аудиторію випускників
Інституту філології та журналістики: «Журналістика – це особливий сорт
наркотиків. І всі, хто відчуває її своїм покликанням, завжди до неї
повертатимуться: де б вони не жили і чим би не займалися».
Ярослава САВОШ,
студентка 4 курсу ІФЖ СНУ ім. Лесі Українки.