Про
Мирослава Стефанишина з Луцька знала давно. Точніше про те, що він – автор
першої пісні про Волинь, котра так і називається, а ще видав силу-силенну
музичних збірок. Але відомий волинський композитор, хормейстер, аранжувальник,
фольклорист, заслужений діяч мистецтв України при зустрічі розповів стільки, що
уява ніяк не могла помістити все в одній газетній публікації. Тож ця сторінка –
лише уривки великої долі…
«У творчому процесі нема спокою,
зупинитися важко. Та й не треба. От учора написав пісню «Орда над нами», –
розпочинає розповідь Мирослав Степанович.
А дитинство. Батьки виховували
його, ще двох хлопців та сестру музикою. Тато грав на скрипці, створив ансамбль
народних інструментів, вони вигравали на вечорницях і були дуже популярними у
своєму селі. До речі, про рідне село. Бовшів Галицького р-ну – найстаріше в
Україні. Якщо хоча б на трошки зануритися в його історію, то стає зрозуміло:
воно наче культурна столиця Галичини. А який там цікавий фольклор! Словом,
Стефанишини жили музикою.
«Коли я вперше зіштовхнувся зі
звуками музики?..– замислюється Мирослав Степанович. – Батько сказав, що я
повинен грати на скрипці. Тож у 4 роки уже вмів відтворити музику за нотами.
Коли тато побачив, що маю задатки, купив мені флейту».
Що таке колорит прикарпатської
музики, думаю, всі ми уявляємо. Коломийки звучать, скрипалі витинають,
закаблуками у такт вистукують, публіку вигуками заводять – аж земля двигтить!
«Ми грали так живо, було таке
піднесення, дух неймовірний панував. Виступали у клубах, на вечорницях, весіллях.
Я ті коломийки так висвистував, що ой-ой-ой. Не було того усвідомлення і
розуміння музики, все було стихійно, але дуже щиро, душевно», – намагається
відтворити спогади композитор.
Звісно. Потім було музичне
училище в Івано-Франківську (тоді ще місто Станіслав). Після такої підготовки
мав добрий ґрунт, аби вступити в училище. Навчався молодий Стефанишин одразу на
трьох відділах: диригування, скрипка та народний. Зі скрипкою розлучився на
другому курсі, бо то – найважчий інструмент після людського голосу. Каже, вона
вимагає ретельної і тривалої підготовки.
Перша пісня – на вірш Лесі
Українки «Давня весна». Її під час державних екзаменів виконував хор. У залі
був тато, він плакав від гордості за сина. А видатний композитор Анатолій
Кос-Анатольський, помітивши талант хлопця, скерував його на навчання до
Львівської консерваторії.
«Я вчився з ранку до ночі, завжди
намагався виконати більше заданого. Мені просто все легко давалося, тож було
мало того, що за програмою задають. На кожен екзамен ішов, як на свято, бо
хотів показати, чого навчився. Які там боязнь чи переживання…» – короткі
фрази, але так детально характеризують талановитого студента.
1954-го Волинь для Мирослава
Стефанишина стає рідною – впродовж 5 літ після закінчення консерваторії він
працює диригентом-хормейстером 1-го державного Волинського народного хору.
«Вперше приїхав до Луцька, аби подивитися,
що то за місце. Бачу: дві зелені вулиці – то були Волі (тоді ще Леніна, – авт.) та Винничка (у ті часи
Радянська, – авт.). Вулиця Волі вся
була в болоті. Але природа – неймовірно приваблива. Вона мене все життя й
надихала. Я обожнюю зелений – то колір надії», – такі спогади Мирослава
Стефанишина про перші побачення із Луцьком.
І понеслося. Концерти, концерти,
концерти… Міста, села та селища. І перша пісня. Став вивчати волинський
фольклор. Його життя – то океан емоцій, тисячі зізнань у любові, прихильність
публіки та відверте кохання сотень жінок.
Луцьк змінювався на очах –
розростався. Змінювалося і життя. Була і робота у драмтеатрі на посаді
завідувача музичної частини, і викладання в Луцькому педінституті (СНУ ім. Лесі
Українки). Поруч із цим – видання пісенних та фольклорних збірок. Серед них – «Пісні
з Волині», «Ти не згасла, зоре ясна», «Пісні з мого рідного села». Чому саме
ці? Бо то – титанічна праця, іноді непосильна.
І – про «квітки» у житті. Кожен обирає найкращу. У Мирослава Стефанишина обрана – Маргарита. Вісім років тому вона померла…
«Полюбив одну даму, котра співала
у філармонії. Вона не мала музичної освіти, але вкладала у свою роботу душу.
Спочатку закохався у неї як співачку. А що найбільше зближує людей? Спільні
струни – душевні та інтелектуальні», – розповідає і задумується. Очевидно,
солодкі ті спогади.
Є у подружжя донька – Леся. Вона
лучанка, вже пенсіонерка. Але от із обраним шляхом у житті несподіванки не
сталося – працювала у музичному училищі. На запитання про сімейне тріо Мирослав
Степанович відповідає коротко: не вийшло, хоча мріяв. За всіма необхідними
справами так і не встиг.
«Я створив дуже багато. Іноді сам
дивуюся, як стільки встиг», – каже.
А це і справді дивує. Мирослав
Стефанишин – автор понад 500 музичних творів, також він здійснив із 500
аранжувань, обробок. Збірки та збірники. Серед останніх – «Горить моє серце».
Мирослав Степанович каже, що то свого роду підсумки, але підсумовувати йому ще
рано, бо серце й справді горить іще тисячу й однією новою ідеєю.
Світлана
ДУМСЬКА.
Фото
автора.
