– Шахта закінчується лазнею, а починається з роздягальні,
– жартують шахтарі.
А це вже – царство жінок. Вони проводжають шахтарів під
землю, тривожаться і чекають на поверхні. У них найвідповідальніші посади: без
них ані спуститися під шум зливи до рівня моря, ані піднятися нагору, адже
контролюють степову і ліктьову кліті, дбають за чистоту і порядок усіх
надземних будівель, економічні розрахунки, маркетинг, бухгалтерію, харчування.
Багато добувачів чорного золота – їхні чоловіки, діти або й онуки.
– Тривожуся кожного разу, як хлопці йдуть під землю, –
зізнається машиніст підйому Тетяна Киричик. – І з полегшенням зітхаю, коли бачу
їхні білозубі усмішки – всі ж виходять із кліті чорні-чорнющі.
Разом із колегою Світланою Думською спілкуємося із завідувачкою
медпункту Наталею Оркиш і черговою медсестрою Вірою Назарчук, машиністом
степового підйому Валентиною Оксентюк, лампівницею Зоєю Цьопкою, гірником
поверхні, табельницею Іриною Грибовою, працівницею лазні Аллою Ярмощук. Милі,
приємні, красиві, доброзичливі… Таких шкода покидати, хочеться повертатися, щоб
побачити сонячні промінці в очах, а не сльози…
– Кожна затримка бодай на п’ять хвилин викликає тривогу,
– кажуть одностайно. – Ми знаємо, що наше чоловіцтво хоробре і одважне, про кожного
можна писати книги і знімати кіно, але ж там дуже небезпечно, хоча всі й вдають,
що нічого страшного нема, а ми відчуваємо, що там несолодко.
– А ви самі у шахту спускалися? – запитували «шахтарочок».
Як не дивно, жінок до нутрощів землі не вельми й тягне.
Та й чоловіцтво не в захопленні, коли хто із красунь наважиться спуститися у забій:
«Не жіноча це турбота – стволити!». Багато хто із наших героїнь казали, що
працюють десятки літ, але в шахті не були.
Але стрілася нам банщиця Галина Миколаївна (скільки не
допитувались її прізвища, скромно мовчала), котра аж двічі була «на тому
світі». Спускалася ще у такій великій бочці. Як у кіно. Її чоловік тоді був водолієм,
воду качав (тепер працює у котельні), і його товариші взяли її подивитися, щоб
сильно не тривожилась. Її враження у своєму репортажі майже дослівно передає
наша смілива колега, редактор відділу Світлана Думська. Та це, як зізнається
Галина Миколаївна, не додало їй спокою, хоч і сама загартована життям. Адже 18
років відпрацювала трактористкою – комбайн (КСП-32), яким прохідники добувають
вугілля, задля якого трудиться уся шахта і який так само на всіх працює, такий
самий звірюка на гусеницях. Могла б на ньому і «підземлю поорати», якби знадобилося.
У шахті така ж непроглядна пилюка, як і під час оранки на полі… Тільки вітру
нема, і неба не видко, і горизонт у них – мільйоннорічний пласт вугілля… Жінок
під землю чоловіки пускають так само неохоче, як матроси морячок на корабель. Хіба
що перевіряльниці із санстанції та різних інспекцій прориваються та… ось одна
журналістка.
У Галини Миколаївни – три доньки. Онук Юра закінчив
технікум і вже спускався у дідівський забій до лави, проходив на Нововолинській
шахті №10 свою першу практику. Довірливо каже, що дуже хвилюється за його долю,
зізнається: всі жінки – матері, дружини, доньки й онуки – по усіх довколишніх
селах і в Нововолинську, де проживають шахтарі, з великою тривогою і неохотою
відпускають у підземні мандри чоловіків.
– Це ж як на той світ! – зітхають. – Там нема ні пір
року, ні ранку, ні дня, ні вечора… Ні вітру, ні дощу, ні зір, ані сонця… Навіть
звуків… Там вічна тиша і темінь… Але ж хлібець для сім’ї потрібно заробляти…
…Над шахтою, мов ліхтарик із каски шахтаря, світить
пелюстка місяця. Креслять небо два небесні прохідники – реактивні літаки… Наш
водій Іван Заїка виходить із шахтарської їдальні: «Смачно, – каже. – Смачно і
дешево! Любить кухня шахтарів!»
Сергій ЦЮРИЦЬ.