Після загибелі на Сході Михайла Ілляшука справу військового продовжила вдова Орися.
Півроку минуло відтоді, як останню шану віддали волиняни своєму землякові, старшому сержантові Збройних сил України Михайлові Ілляшуку. Тоді, у День закоханих, востаннє поцілувала чоловіка 31-річна Орися. Востаннє притулився до тата третьокласник Сашко. Востаннє припали до труни єдиного сина вбиті горем батьки. І хоча кажуть, ніби час лікує, втім душевна рана кровить щоразу, як до неї торкаєшся.
Орися Ілляшук не звикло почувається у військовій формі. Бо лише два тижні тому склала присягу. Скромна, тиха, із тужливим поглядом і слізьми в очах, як тільки заходить мова про довгі роки щастя й одну мить, котра все перекреслила.
– Мій чоловік Михайло був військовим. Із 1998-го служив у радіотехнічній бригаді, що неподалік Володимира-Волинського. Але все життя його тягнуло до мирної праці. Як тільки вихідні – сідав і їхав до батьків у село Свійчів, – пригадує жінка. – Орав, сіяв, косив, за худобою доглядав, трактором працював. А у вільний час рибалив, мальків запускав. Сина нашого, Сашка, ще маленького із собою брав. І так вони разом могли хоч цілий день за вудочками сидіти, – не набридало ні тому, ні тому.
А Орися жіночими справами займалася: прибрати, попрати, попрасувати, смачненько нагодувати, про затишок у домі подбати.
– Шкода тільки, що дому власного так і не дочекалися, – продовжує співрозмовниця. – Спершу, як тільки Міша у бригаді влаштувався, ми до Володимира автобусом їздили. Та хіба ж то діло: годину зранку, годину ввечері. Вирішили: поки не дали обіцяної квартири, будемо на орендованій жити. Сказати, що легко було, не скажеш. Бо у військових зарплата не велика. У мене на хлібзаводі теж 1800. Але якось тягнули, на краще надіялися, – зітхає жінка.
Коли у Криму події заварилися, думалося: Волинь окупанти не зачеплять. А як почалася Антитерористична операція на Сході, якраз Володимир-Волинський і опинився в центрі мобілізаційних подій і трагедій.
– Відразу ми дякували Богу, що наша бригада не має нічого спільного із 51-шою (нині 14-тою) мехбригадою. Бо ж танкістів кидали в самісіньке пекло, стільки хлопців тоді полягло, – провадить Орися Ілляшук. – Я плакала, молилася, знову плакала і молилася. Думала, Господь чує наші молитви і таки відводить біду од мого Михайла.
В АТО старший сержант потрапив навесні 2014-го. Відразу був на блокпостах біля Миргорода. Потім приїхав у відпустку. Далі знову поїздки: друга, третя, четверта. Кожного разу, як повертався чи як телефоном із рідними розмовляв, заспокоював: усе спокійно, якщо ворог і стріляє, то далеко, якщо вибухи й чути, то осколки не долітають. Відтак Орися вірила, сподівалася, якось навіть звикла до постійної душевної напруги.
Але останнє із відряджень, узимку 2015-го принесло в родину Ілляшуків невимовне горе.
– Це було 10 лютого, – продовжує жінка. – Звичний, здавалося б, день. Я знала, що Міша там, на Сході, у Краматорську. Ввечері 9 лютого ми ще з ним поговорили, про Сашика йому розказала. За домашніми клопотами якось і не встигла 10 лютого новини послухати. Все бігала. То на роботу, то до сина, який сам удома лишався, то за квартиру заплатити. А потім… Потім стали дзвонити родичі. Мовляв, чули про обстріл Краматорська. Запитувати, як давно я з Мішою балакала. Мене ніби хто обухом по голові. Давай чоловіка набирати – поза зоною. Стала до інших хлопців дзвонити – теж ніхто трубки не бере. Далі в новинах почула, нібито частина з обстріляних бійців у лікарні в тяжкому стані. Ми – молилися: хоч би серед поранених виявився наш. Та наступного дня, 11 лютого, подзвонив командир частини: «Михайло загинув. Прийміть співчуття…»
Хоча смерть найближчої людини – це завжди тяжко, проте Орисі та батькам не довелося їхати на Схід, не довелося серед понівечених тіл шукати СВОГО.
– Військова частина всі клопоти взяла на себе. Вони Мішу привезли, вони з похороном допомогли. Потім, знаючи про мої малі доходи і тяжку роботу, командир запропонував перевестися у бригаду. Спершу я сумнівалася. Бо тяжко було йти туди, де все нагадувало про Мішу. Але тут, серед військових, було багато друзів, кумів, просто людей, які співчували та підтримували. Я згодилася, і от – продовжую справу чоловіка…
Не легше, а може, й тяжче переніс загибель Михайла його 11-річний син.
– Діти ж – вони такі: все розуміють, серцем відчувають, – втирає сльозу Орися. – Відразу я не хотіла Саші про тата говорити, ховалася, коли плакала. Та він у мене розумний хлопчик, здогадався.
Утрата батька дуже змінила дитину. Він замкнувся в собі. Ховав думки і тривоги. «Не залишайте його сам на сам, – просила шкільний психолог. – Балакайте, розпитуйте, не зосереджуйтеся на сумному».
– Щоб вивести Сашу зі стресу, дуже допомагала його вчителька, діти, навіть директор школи, – із вдячністю каже мама Орися. – Вони ні на мить не лишали його без уваги, ніби хотіли додати тої любові, яку ніколи не дасть тепер тато…
І хлопчик поступово став «оживати». Почав цікавитися уроками, грати з ровесниками. А ще – підсвідомо розуміти, що тепер він у родині Ілляшуків – як за старшого.
– Мій свекор хворий, тому раніше Міша старався всю тяжчу роботу сам виконувати. Тепер же Саша в бабусі з дідом за головного помічника: птицю нагодувати, за кроликами доглядати, дрова поносити. Хлопці з нашої військової частини та із села пропонували у Свійчеві поле зорати, картоплю посадити, сіна накосити. Та батьки лише розплакалися. Сказали: серце розірветься дивитися, що Мішині хлопці живі-здорові, а їхній син у сирій землі, – знову не стримує сліз удова. – Тож єдине, що нас іще тримає, – наш Сашуня, татове продовження.
Сумно, але саме в горі Ілляшуки збагнули, скільки хороший людей на світі. Хтось добрим словом, а хтось матеріальною підтримкою старався полегшити душевну рану цілої родини.
– Я вдячна військовій частині і нашому командирові за хорошу роботу і моральну підтримку. Кажу спасибі міському голові Петрові Саганюку, який до нас, як до рідних ставиться, щоразу нагадує: «Буде щось потрібно – звертайтеся». І надіємося, нам таки дадуть обіцяне багато років тому житло. Бо раніше ми хоч якось зводили кінці з кінцями, а тепер моєї зарплати ну геть не вистачає, щоб житло винаймати та себе із сином утримувати.
Щоби цей рік лишив у пам’яті Ілляшуків не лише темні спогади, відгукнулося чимало небайдужих людей. І в серпні Саша за сприяння міської ради та на запрошення німецьких благодійників уперше побуває за кордоном. Відразу хлопчик не хотів лишати маму, дідуся з бабусею. Але вони переконали: «Тато наш – Герой і ти заради нього мусиш жити…»
…У квітні Володимир-Волинська міська рада посмертно нагородила Михайла Ілляшука почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». А у травні за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час участі в Антитерористичній операції Михайло Миколайович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора та з відкритих джерел: вдова Орися; з Михайлом Ілляшуком прощалися всією громадою.