Слухаєш переселенців зі Сходу і не надивуєшся: цегляна хата з ремонтом і
меблями їм не підходить. Бо в селі, бачте, воду треба нести із криниці, а в
туалет – на вулицю ходити.
Тож усім, кому волинська гостинність не до в подоби, хай поїдуть у
Камінь-Каширський р-н та зупиняться в с. Оленине. А мандрівка сільським храмом
науки може відкриє очі на волинські реалії, котрі для когось можуть видатися
дикими, а для місцевого люду стали давно звичними.
У центрі села зупиняємося й ми. Якраз там, де дорожні знаки попереджають:
«Обережно, діти!». Два баскетбольні диски й кілька турніків підказують: це –
шкільний стадіон. А де ж сама школа? Невже ось тут – у чотирьох побілених хатах
із синіми віконницями?
Іноземці та вибагливі переселенці подумали б: «О! Музей просто неба». Але
насправді це – діюча школа. Серед неповних середніх шкіл вона – в п’ятірці
кращих у районі. І скоро в ній знову почнуть засівати розумне, добре, вічне.
Тільки процесу того засівання із острахом чекають майже
півтори сотні дітей, їхні батьки та майже 20 учителів. Адже заклад будь-якої
миті може наробити біди. Про це ще три роки тому попереджав акт обстеження,
котрий гласив: приміщення зношені більш ніж на 60% і ніякому ремонту не
підлягають
І більш ніж красномовно підтверджує це один, уже напіврозібраний корпус школи, точніше – старенької хати.
Який же вихід? Хто подбає за безпеку сільських дітей? Хто гарантує право вчителям на роботу і навіть життя?
Коли взимку «Волинській газеті» вперше провели екскурсію «світлими кабінетами», у словах гіда, чи то пак – директора Валентини Носовської – таки вчувалася надія. Адже буквально кілька місяців перед тим Оленине всією громадою плескало від радісної новини: в селі закладають фундамент під справжній храм науки – просторий, двоповерховий, зі спортзалом і їдальнею, навіть… внутрішніми туалетами.
– Торік я і канікул не бачила: все літо виїздила до Луцька, щоб виготовити проектно-кошторисну документацію. На тих 700 тисяч, які передали з бюджету, фундамент заклали. Тож зараз, коли блоки не під снігами, можемо пройтися подивитися, – запрошує Валентина Михайлівна і показує: – Ось тут мають бути 11 навчальних класів, трохи далі – учительська, а он там, де кінь пасеться, – бібліотека.
– А це дерево теж для школи? – запитую, побачивши коло фундаменту складені дошки.
– Та ні, це підприємець на продаж ріже.
Словом, від сотень тисяч наших із вами податків лишилися катакомби. І навіть гори піску та щебеню, які торік завезли для будівництва школи, теж ніби крізь землю провалилися.
– Що плануєте робити? Адже Перше вересня на носі? – запитую в директорки.
Жінка тільки плечима знизує. Не намалює ж вона тих 18 мільйонів, у які мав обійтися новий заклад освіти.
– Ще на початку цього року нас запевняли: кошти на будівництво закладені, в бюджеті заброньовано два мільйони гривень. Але вже коли була нарада в кінці червня, лише руками розвели, – і собі зітхає Валентина Михайлівна. Бо саме вона як директор несе відповідальність за життя та здоров’я дітей під час навчального процесу. І не дай Бог що, то в першу чергу керівника викликатимуть до суду.
Розвозити учнів по сусідніх селах – також не вихід, міркує Валентина Носовська. Хоча у найближчих школах приміщення не такі зношені, а дітей буває по чотири в кабінеті, але вмістити олениненських учнів (їх усередньому по 18 у класі) – на таке в сусідніх ЗОШ просто місця нема. Навіть у найближчому Боровне, куди їздять старшокласники з Олениного, навчання у дві зміни. Бо – нема приміщень.
Від нинішньої районної влади тут теж не чують зрозумілої відповіді. На осінні парламентські вибори селяни великих надій також не покладають. Кажуть, уже не раз місцевих депутатів і просили, і до школи запрошували. Марна справа…
– Був у нас комуніст Адам Мартинюк. У своєму рідному селі він державним коштом звів добротну школу. Думали: у нас ситуація куди критічніша, дітей куди більше. Може, якраз поможе? Але де там!.. Походив, позаглядав. Що приміщення в аварійному стані, погодився. І на завершення зустрічі сказав: «Тут уже нема чого ремонтувати…» – не без іронії переповідають селяни. – Та й волинського олігарха, який у Верховній Раді рулить, запрошували на проблемні об’єкти. Звісно, головою похитав, обіцянок надавав. А яка тим обіцянкам ціна – самі бачите…
І дуже шкода. Бо два гектари посеред села, де, крім школи, мав бути ще й добротний стадіон із футбольним полем, тепер – ні худобі, ні людям.
Та Першого вересня селяни бунт піднімати, швидше за все, не будуть. Адже насамперед про долю держави клопочуться. Про те, як випускникам олениненської школи допомогти зі Сходу повернутися живими та неушкодженими.
– Оце ворога виженемо, а там і за мирне будівництво візьмемося, – кажуть із оптимізмом. Бо все-таки не втрачають надію, що Господь змилостивиться і над військовими, і над їхніми дітьми…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора та Олени ЛІВІЦЬКОЇ.
