Ми
зустрілися з Олександром Вронським за день до його відправлення на Схід. Він
уже пройшов навчання у столиці, давно зібрав речі. Сьогодні ще з рідними та
друзями на Волині, а завтра… Що взяв із собою на війну? Підрясник, хрест,
требники, Святе Письмо. Отаке «обмундирування». Він – священик. У першу чергу
нестиме капеланську службу. Але каже: «Треба буде взяти до рук зброю –
візьму!».
«Ієрею
Олександрові Станіславовичу Вронському. Указ. Згідно з Вашим проханням вам
благословляється нести послух капелана у Збройних силах України. Вам належить
звернутися до військового комісара. Митрополит Луцький і Волинський (підпис
владики Михаїла, – авт.)», – читаю указ, датований травнем. Із цим
папером на руках Олександр вирушає на війну. Розповідає про себе не дуже охоче.
Мовляв: хай пишуть про тих, хто нині в тому пеклі, чи хто з нього повернувся,
чи не повернувся…
Позаяк
капеланської служби як такої в Україні нема, священик із Волині служитиме як
доброволець у складі Збройних сил України. Правда, матиме особливу місію: нести
Боже слово українським бійцям. Вони, запевняє, нині дуже потребують його. Йдуть
у бій із Вірою, Надією, Богом.
Олександр
– родом зі звичайної сім’ї. Виріс у с. Марковичі Локачинського р-ну. «Батько
мене виховував патріотом і віруючою людиною, – розповідає чоловік. – І ми змалечку
знали, що комунізм – це щось погане, а радянський режим до добра не доведе.
Чому?.. Можливо, тому що у нашої бабусі, яка жила на Вінниччині, у Голодомор
померло п’ятеро з 9-ти діток. От і пішло з покоління в покоління таке
відлуння…»
Коли
після совєтської атеїстичної пропаганди у 90-ті раптом дозволили Україні
дихнути вільніше й почали повертати до життя закриті силоміць храми, тато Олександра
Вронського одним із перших узявся за цю справу. Тож у Марковичах церква, яку
совєти «перехрестили» у Будинок культури, знову стала церквою. А малий Сашко
Вронський там прислужував. Згодом він вчився у духовній семінарії. 2005-го
прийняв сан священика, служив у с. Гайове на Ківерцівщині. Напередодні
кривавого розстрілу Майдану 20 лютого, Вронський із побратимами зі «Свободи»
(бо й сам є депутатом Ківерцівської міської ради від цієї політсили) був в
епіцентрі протистояння, бачив озвірілих правоохоронців… Тоді з тієї поїздки не
повернувся ківерчанин і теж свободівець Василь Мойсей.
«Але
ж ви – священик?..» – дивуюся. «Священики – такі ж громадяни, як і всі інші. Є
багато прикладів в історії України, коли священики були і церковними, і
громадськими діячами: митрополит Сікорський, Шептицький, батько Степана Бандери
Андрій Бандера, Іван Огієнко».
Як
тільки Україна забила на сполох із приводу анексії Криму, він серед перших
прийшов до військкомату. Там його «записали в зошит», сказали – зателефонують…
Однак до команди мобілізованих Олександр не потрапив, попри величезне бажання.
Чи
може бути війна – богоугодною? Тим паче, що очевидно: по той бік протистояння
теж стоїть священик… Не задумуючись, Олександр відповідає: «Місія священика на
війні – підтримувати бойовий дух. Є зброя світська. Це та, яка стріляє. А є
зброя священика. Та, що проти невидимих ворогів. Недарма Святе Письмо каже:
«Хто взяв зброю до рук, той від неї і загине».
Олександр
вважає, що в Україні треба відновити капеланську службу. Капелани в гарячих
точках виконують ту ж роботу, що й на парафії. Тільки – у певних умовах. А поки
цього не сталося, готовий стояти пліч-о-пліч із побратимами.
Він
воюватиме у складі батальйону «Січ» – підрозділу, що підпорядковується МВС.
Засобами захисту, каже, забезпечений. Але… «У мене свій бронежилет – підрясник,
зброя – хрест… Якщо Богові угодно мене забрати, то він це може зробити і на
війні, і поза війною, – відповідає Олександр. – Але давно для себе вирішив, що
як священик зобов’язаний бути там, поряд із хлопцями. Інакше бути не може»…
І
поки Олександр молитиметься за Україну та її захисників ТАМ, вдома за нього
молитимуться дружина, донечка та старенькі батьки.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
На
фото автора: Олександр Вронський за день до відправлення на Схід.