Остап
Годлевський: «Це тільки на прем’єрі Олесь Санін був такий добрий».
Остапові Годлевському нині 15. Він гордо
називає себе націоналістом і з чималим захопленням розказує про військовий
ліцей, у якому вчиться. Але, схоже, саме зйомки у фільмі «Поводир», що став
великою українською сенсацією, допомогли парубкові знайти себе. Хоч сам він
цього ще не усвідомлює, а роль «Поводиря» та Олеся Саніна у своєму житті, схоже
оцінить згодом. Нині, як і належить у його віці, кристалізує в собі
національний дух, вчиться, знаходить час на творчість і на юнацькі будні.
Власне,
справді волинською зіркою «Поводиря» є режисер фільму Олесь Санін, що родом із
с. Раків Ліс Камінь-Каширського р-ну, а ріс і навчався в обласному центрі. Очевидно,
саме Саніну і належить ідея залучити до фільму земляків. Та не просто земляків:
сліпих кобзарів та їхніх поводирів у фільмі зіграли луцькі незрячі та місцеві
хлопчаки. Серед останніх – Остап Годлевський, на той час 12-річний учень школи
№22.
Фільм Олеся Саніна «Поводир, або Квіти
мають очі», що був представлений у багатьох містах України восени 2014-го, мав
надзвичайний успіх. Світова прем’єра відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі
у липні. А у вересні український Оскарівський комітет обрав стрічку
представляти нашу державу на здобуття всесвітньовідомої кінопремії «Оскар» 2015-го
– в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Із 21 лютого цього року
«Поводир» – у телевізійному прокаті (прем’єра – на каналі «Інтер»). В основі
сценарію – історичний міф про всеукраїнський з’їзд кобзарів та лірників у
Харкові 1934-го, усіх учасників якого знищили. Міф – тому що документальних
свідчень про ліквідацію народних співців досі не знайшлося. Хоча це може
означати, що сліди страшного злочину його ініціатори ревно замели. Головні ролі
зіграли: Станіслав Боклан (Кобзар Іван Кочерга), Джеф Барел (Майкл Шемрок),
Антон Святослав Грін (Пітер Шемрок). В епізодах знімалися: Джамала, Олександр
Ірванець, Федір Стригун, лучани Петро Шеверда, Андрій та Орест Кацюби, Остап
Годлевський та ін. Унікальність «Поводиря» ще й у тому, що це – перший
український фільм, який демонструється з титлокоментарем – спеціальною аудіодоріжкою,
що дозволяє незрячим людям, який дивляться картину в кінозалі, чути і розуміти
все, що відбувається на екрані. З допомогою спеціального обладнання незрячим
коментують усе, що відбувається у фільмі, навіть пейзажі. Тому під час прем’єр
у залах було чимало тих, хто втратив зір, але зміг відчути себе повноцінним
глядачем. Картина вчить бачити серцем. Бачити правду про минуле країни, а
відтак – і про сьогодення.
А
«Поводир» в його житті з’явився випадково. І вперше про те, що у Луцьку
вибиратимуть акторів для майбутнього фільму Остап почув від батька – Сергія
Годлевського (нині помічника народного депутата, а раніше – голови Горохівської
райдержадміністрації, начальника відділу охорони культурної спадщини Луцької
міської ради, – авт.).
«Тато
сказав, що знає, де відбуватиметься той кастинг. Мовляв, якщо я маю бажання, то
можу піти сфотографуватися… Хоча попередив, що зробити це маю сам і що він мені
тут нічим не допоможе. Я подумав і пішов. Кастинг відбувався в стінах
університету, біля пам’ятника Шевченка в Луцьку. Усередині мене зустрів
чоловік. Сфотографував. Чув, що було тоді до 40 претендентів. А вибрали двох –
мене і Андрія Кацюбу. Сказали чекати…»
Можна
уявити, як уся сім’я Годлевських чекала новин від режисера фільму. Для малого
Остапа – тоді це було неймовірною пригодою. А новини прийшли просто посеред
уроку.
«Сидимо
на уроці фізики. Я забув вимкнути телефон, аж тут тато дзвонить. Директор каже:
«Ану, дай-но я поговорю…». А тоді передає мені мобільний. Мовляв, вийди –
побалакай. За хвилину вже всі все знали, вітали…» – згадує юнак.
Далі
– було три дні зйомок у Тараканівському форті, проживання в готелі біля Рівного
й …перший гонорар. Остапа попередили: не треба стригтися й обрізати нігті.
Разом із ними Орест та Андрій Кацюби (син і батько, які зіграли кобзаря й
поводиря) , Павло Шеверда (сліпець, поводирем якого був Остап Годлевський).
Поза зйомками хлопці мали стежити за незрячими. Здивувалися, коли у першу ніч
їх розбудили о 4-й ранку й попросили бігом збиратися на роботу. Холодно. Осінь.
Тараканівський форт.
«І
нас почали гримувати. Це так було класно! Різні балончики, фарби… Дали дві пари
штанів, щоб не змерз. Глянув себе в дзеркало, аж не впізнав. Та нікого не можна
було впізнати. Кожні дві години ми мали перерву, щоб перекусити у палатці. Відчувалася
конкуренція між нами, хлопцями. Всі хотіли засвітитися перед режисером. Він
їсть, а ти намагаєшся мимо пройти. Чи сісти десь ближче, щоб він тебе бачив.
Словом, корчили з себе акторів. Він це точно бачив. Поглядав. Усміхався. Дуже
видно було, що творчий, строгий, усіма керував. Це тільки на прем’єрі фільму
Олесь Санін був такий добрий (сміється, – авт.). От згадав таку сцену, де
кобзарі радилися, розмовляли, а я мав чатувати на стіні, сторожувати. Мені дали
сопілку. Я ніби стругав її, стругав… Потім вставав, дивився у далечінь, знову
сідав…. Було цікаво. Завдання виконувати було нескладно. Але нас все одно
критикував режисер. Казав не дивитися в камеру. А як не дивитися, коли
здається, що тебе інакше ніхто в стрічці й не помітить? Тому п’ять разів іноді
сцени знімали, а то й більше. Режисер сам бігав показував нам, як треба. Обсипали
мене землею з голови до ніг… Або мені все поправляли шапку. Бо я її чогось
увесь час повертав набік. Як у боцмана з фільму «Ліквідація». А загалом – увесь
адреналін був у тому, щоб відчути себе актором!»
Юному
луцькому акторові одразу ж тоді навіть заплатили гонорар – 1200 грн.
Довго
довелося чекати Остапу можливості побачити, що ж вийшло з тих коротких зйомок. Не
чекав, звичайно, сенсації. Був готовий до того, що сцени з ним не ввійшли до
фільму. Прем’єра «Поводиря» у Луцьку відбулася 7 листопада.
«Я
сам не чекав, що мене можна буде там впізнати. А як побачив!.. А ще – в титрах
під словом «поводирі» перший – Остап Годлевський. Тоді якось і відчув таку
ейфорію своєрідну. В ліцеї всі мене бачили. Навіть нарахували десять сцен, хоч
їх стільки не було. Деякі думали, що то саме я був в головній ролі, на що я
відповідав, що це вже занадто. А от мама дивилася і не скрізь мене впізнала», –
згадує юнак.
Про
що «Поводир»? Суть фільму юним акторам коротко пояснили перед зйомками. А зміст
його Остап починає розуміти тільки тепер. Хоч про саму подію розпитав у тата
одразу після повернення з Тараканівського форту.
«У
душі мені дуже хотілося б, щоб саме цей фільм прославив Україну, – розмірковує
Остап Годлевський. – Звичайно, на «Оскарі» будуть різні стрічки. І деякі країни
можуть зробити у сто разів ефектніші картини. Але я думаю, наш український «Оскар»
у «Поводиря» вже є – йому його дали глядачі. Бо я ще не чув, щоб комусь цей
фільм не сподобався».
Нині
Остап Годлевський – ліцеїст. Йому 15. Гордиться тим, що виховувався в
українських традиціях. Із захопленням розповідає про сімейні вишиванки, малого
братика Ярему, в якого у 4 роки – справжня козацька зачіска, про свої
«бандерівські уподобання» та військовий ліцей, де навчається. Хоча й відверто
зазначає: обрав ліцей замість школи, бо думав, «що стану мужиком і буду бігати,
стріляти і гранати кидати, а не вчитися». Не так склалося, як тоді Остапові
думалося: «Я тут почав вчитися краще, як у школі. По-перше, у нас дисципліна.
По-друге, у вчителів інший підхід. Якщо ти не зрозумів щось на уроці, тобі
будуть пояснювати це у спеціально відведений час, доки не дійде. Ніхто над
таким у школі «не парився», – каже Остап. Попри те, що юнакові дуже подобається
військовий ліцей, він ще не визначився, куди піде з його порога. Бо ніби його
націоналістичні ідеї й сумісні з військовою справою, але творчий поклик, схоже,
сильніший. Тим паче, що хлопець уже кілька років займається вокалом у луцькій
музичній школі №1 і співає. Хтозна…
Сьогодні
Остап усе частіше задумується над тим, чи не зробити спробу піти в доросле
життя «за підказкою» «Поводиря» – акторською дорогою. А для початку – вступити
до якогось театрального вузу?
На
перший погляд, усе, що для цього треба, у нього є.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На Волині теж були репресовані лірники
Чи
знав про це режисер Олесь Санін?
В
історії Камінь-Каширщини є сторінка, що неабияк перегукується з фільмом
«Поводир» й історичним міфом про знищення кобзарів та лірників після з’їзду в
Харкові.
Адже
саме в тамтешньому селі Краснилівка в 30-х роках минулого століття діяла
школа-лірників.
Як
розповіла свого часу керівник місцевого краєзнавчого музею Наталія Пась, школа
в Краснилівці розташовувалася в хаті лірника Каленика Деркача, там навчалося 20
сліпців-кобзарів із Волині. А 1939-го всі «українські барди» були
репресовані.
Під
час презентації фільму в Луцьку ми поцікавилися у Олеся Саніна, який родом з
Камінь-Каширщини, чи відомо йому про школу в Краснилівці: «Як ви думаєте, якщо
я знімав це кіно, то знав, що робилося в ті роки у нас, на Волині? Знаю про
Івана Власюка (останній український лірник, який був родом із с. Залюття
Старовижівського р-ну і в 30-х роках ХХ ст. пройшов із поводирем усю Західну
Україну та Білорусь, – авт.). Я
вивчав матеріал, перш ніж знімати фільм. Знаю історію цього краю. Але фільм не
знімав ні для Луцька, ні для Каменя-Каширського. А – і для Луцька, і для Каменя-Каширського.
Мені важливо, щоби волинську історію побачили на екрані».