У трудовому «доробку» кардіохірурга – 10 тис. операцій!
Їхнє знайомство було настільки несподіваним, що кардіолог Зорян Завербний донині згадує кожну деталь доленосної зустрічі:
– Це сталося рівно 40 років тому. Мені тоді було 28. На той час відпрацював хірургом у Сибіру. Повернувся до рідного Львова. А достойної роботи нема. Якось бачу в газеті оголошення: «Інститут туберкульозу і хірургії запрошує молодих спеціалістів». Мама (батьки були дуже авторитетними лікарями) й каже: «Збирайся до Києва». І ми поїхали. Знайшли клініку серцевої хірургії. Піднялися в ординатуру. Постукали: Амосов! «Добрий день, Миколо Михайловичу. Ми зі Львова», – привіталися. Лікар, який уже тоді здобув світову славу, сидів за столом і спокійно пив чай із сушених яблук. Вислухав. Узяв до рук мій рекомендаційний (написаний давнім товаришем Амосова, професором зі Львова). І спокійно промовив: «Обещать ничего не буду. Но посмотрим-поглядим».
Знайомство з академіком відбулося восени 1975-го. А вже у грудні від Миколи Амосова прийшов лист: «Зорян Завербний. Ви зачислені».
Сто разів після цього випадку Зорян Михайлович прокручував у пам’яті коротеньку розмову. Чому академік ось так запросто прийняв незнайомих людей? Чому не відмовив? Можливо, зважив на характеристику від свого давнього товариша. А може, далася взнаки присутність мами Зоряна Завербного (сам Амосов дуже любив свою неньку, тож не міг образити відмовою таку ж люблячу сина жінку). …Хтозна. Втім декілька хвилин розмови зі світочем науки повністю змінили життя молодого й нікому ще не відомого кардіохірурга.
– Робити операції на серці я став, звісно, не відразу. Спершу два роки відпрацював в ординатурі. Потім почав асистувати в дитячому відділенні, – пригадує Зорян Михайлович. – А потім і сам узяв до рук скальпеля.
На той час заклад, очолюваний академіком Амосовим, був фактично єдиним в Україні, який рятував найскладніших кардіохворих. Щоб потрапити на операційний стіл, пацієнти ставали в чергу на багато місяців уперед. Тож кардіохірургія працювала цілодобово сім днів на тиждень 12 місяців на рік.
– Графік – дуже напружений. Кардіохірург мав щомісяця виконувати від ста операцій і більше, кожна з яких тривала близько трьох із половиною годин. Але ми, спеціалісти, цьому лише раділи. Точність рухів під час операцій доходила до автоматизму. Ми чітко знали, що треба і як треба. Усвідомлюючи величезну відповідальність за кожного пацієнта (а найменшим із них було по декілька місяців), навчилися опановувати хвилювання (бо хірург не має права йти на операцію з тремтячими руками), – продовжує лікар. – Але те, що колись ми вважали нечуваним успіхом, сьогодні вже – дитячі забавки, а операції на серці роблять навіть діткам, вага яких – по 600 грамів!
Згадуючи період 27-літньої роботи в Інституті Амосова, Зорян Завербний не приховує: летальні випадки також ставалися. Приміром, серцевий клапан завеликий вшиєш – синдром малого викиду і…
– Лікарям особливо тяжко, коли помирає дитина, – зізнається Зорян Михайлович. – Ще доки молодий спеціаліст, він якось не так боляче сприймає. А з віком усе частіше починаєш ставитися до кожного маленького пацієнта, як до власної дитини. І це негативно впливає на холоднокровність, які необхідні під час операції.
Отримавши досвід у проведенні 10 тис. (!!!) операцій, Зорян Завербний розумів: він може більше, ніж просто лишатися «одним із». Тому новим етапом його кардіохірургічного життя стало знайомство з головним лікарем Волинської обласної клінічної лікарні Іваном Сидором.
– На початку 2000-х потреба областей у досвідчених кардіохірургах стояла дуже гостро. Водночас наявність такого спеціаліста свідчила про престиж лікувального закладу. Іван Миколайович як прогресивний керівник розумів це прекрасно. Тому й запропонував мені взятися за створення кардіоцентру на Волині. Я трохи повагався. Адже починати потрібно було з нуля, – пригадує Зорян Михайлович. – Утім – погодився й таким чином із 1999-го став працювати в обласній лікарні.
Відразу хірургічні втручання проводилися без апарату штучного кровообігу, тобто на серці, яке працювало. Але це, за словами Зоряна Завербного, зовсім не свідчить про «вищий пілотаж» (наш співрозмовник в інституті Амосова провів цих операцій коло восьми сотень).
– Щоб удосконалювати роботу кардіоцентру, я запрошував колег із Києва, разом ми робили операції із зупинкою серця. Паралельно їздив до Польщі, аби врешті-решт привезти на Волинь апарат штучного кровообігу (він вартував близько 400 тисяч доларів). І так в обласній лікарні розпочалася нова віха розвитку кардіохірургії, – пригадує Зорян Михайлович.
Дебютного 2003-го волинським спеціалістам вдалося провести 50 операцій. Наступного року – 60. Іще через рік – 75. І ось так кількість хворих, яким допомогли фахівці обласної клінічної лікарні, постійно зростала.
– Звісно, в Києві я оперував значно більше. Але серед факторів порівняно невеликого числа пацієнтів – обережність хворих (як-не-як, столичні клініки давно вже завоювали авторитет), ціна операції (близько десяти тисяч гривень), – зізнається спеціаліст. – І якщо порівняти з розміром пенсій, то для багатьох хворих здорове серце було (та й лишається) недосяжною розкішшю.
Проте Зорян Завербний старався з усіх сил. Хвилюючись за життя кожного пацієнта (а відтак, додає, і за свою репутацію), він упродовж п’яти літ працював без відпустки. Формував колектив професіоналів кардіохірургічного відділення. Вчив навіть, як правильно скальпель у руках тримати. А коли підросло молоде покоління, Зорян Михайлович вирішив перейти на більш спокійну роботу: проводити прийом у поліклінічному відділенні при обласній лікарні, консультувати в Луцькому пологовому будинку, удосконалюватися в напрямку ехокардіографії. А на дозвіллі – перечитувати праці свого Вчителя.
– Дуже часто беру до рук книгу, яку мені підписав Микола Амосов. Шукаю (і знаходжу) в ній відповіді на майже всі питання, які ставить нам доля. І назавжди лишуся вдячним Миколі Михайловичу. Бо він повірив у мене, дав розвинутися як кардіохірургу. Бо у свої майже 70 я можу озирнутися, сказавши: літа прожиті не дарма, – розмірковує наш оповідач.
А що своїм талантом і скальпелем Зорян Завербний дійсно повертав надію та життя, підтверджують самі пацієнти. Чого варта дружба між хірургом та одним із оперованих, яка не переривається 25 літ! Дуже часто колишні хворі запрошують на родинні свята або й просто так: зустрітися, побалакати, відчути отой душевний зв’язок, який допомагає за найскладніших обставин.
– Дуже тішуся з тих жінок, яким вдалося повернути радість материнства, – каже Зорян Михайлович. – Є така в мене Лариса Жилко: молода жінка, 27 років. Колись її прооперував. Після того вона двох діток народила. Хотіла ще третю. Медики відмовляли. Мовляв, надто великий ризик. А вона сказала: «Якщо на пологах буде Зорян Михайлович, усе складеться добре». І найменшенькій її дитині вже п’ять років.
…У грудні 2002-го академіка Амосова не стало. На 90-му році життя він помер від серцевої недостатності. Та уві сні прийшов до помічниці Зоряна Завербного, медсестри Галини Миколаївни. Весь у довгому чорному вбранні, лікар промовив до жінки: «Не оставляй его. Он ученик мой. Помогай. Во всем и всегда». Обернувся до вікна. І зник…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.
На замітку. Щоб поліпшити роботу серця, Микола Амосов рекомендував своїм пацієнтам якомога більше рухатися, а ще – вживати такі природні ліки:
по 500 г меду, родзинок, кураги, інжиру, чорносливу без кісточок; 2 скл волоських горіхів;1 лимон зі шкіркою.
Лимон ретельно помити, ошпарити, щоб змити харчовий лак. Сухофрукти, горіхи та лимон подрібнити блендером або м’ясорубкою, змішати з медом до однорідної маси, розкласти по скляних банках і зберігати в холодильнику.
Вживати по 1 ст. л. тричі на день за 30 хв. до їди.