Про бізнесмена Юрія Цейка дізнатися випало ще взимку. Тоді, коли його земляка із с. Голишів Луцького р-ну знайшли повішеним на Майдані в Києві (див. «Волинська газета»: від 6 лютого ц. р. – ст. «Загадкова смерть»; від 27 лютого – «Оптичний обман совісті»). І коли в січні розмовляла з родичами загиблого активіста, то чимало хороших слів чула якраз про Юрія Феодосійовича: мовляв, і сам постійно в Києві, і грішми підтримує майданівців, і з похороном допоміг. Тож під час зміни влади ні для кого не стало в дивину, що саме Юрієві Цейку довірили посаду голови Луцької райдержадміністрації.
Чи просто було йому змінити профіль «солодкого» бізнесмена (а фірма пана Цейка виготовляє печиво) на крісло управлінця? Чи не було палок у колесах? Чи зміняться методи керування районом? Про це і не тільки – у відвертій розмові.
– Юрію Феодосійовичу, щойно починається розмова з бізнесменом, як відразу лунає: «Я розкажу, як заробив мільярди, тільки не питайте за перший мільйон». Особисто ви з чого стартували?
– Початком були 90-ті. Тоді разом із дружиною возили з Польщі солодощі і продавали на Волині. В якийсь момент продукування печива за кордоном скоротилося, і моя дружина сказала: «А чому б нам самим його не виготовляти?!». От і почали. В тій самій Польщі придбали обладнання, запозичили технологію випікання, оформилися приватними підприємцями. Це й стало зародком майбутньої фабрики «Ласка».
– Чи вдавалося працювати прозоро? Адже в Україні якщо всі податки сплачувати чесно – бізнесмен у мінусах може лишитися?
– Законодавство дійсно таке, що без хитрощів не обійтися. Наприклад: щоб сидіти на єдиному податку, мусиш мати не більше десятьох працівників. А якщо в мене п’ятеро пішли в декрет, я їх не скоротив, узяв тимчасову заміну, то мав би перейти на загальний податок і – потрапити в ті самі мінуси. Тож коли така ситуація склалася в нас, то мусив оформляти підприємцем ще й дружину.
– А конкуренти чи рекетири, якими «славилися» 90-ті, не наїжджали?
– (Сміється) Чесно сказати?
– Давайте так: або правду, або нічого…
– Були такі моменти. Група молодиків приходила й запитувала: «Ти під ким работаєш?» Я тоді якраз працював із фірмою в Гіркій Полонці «Троянда», тому на її керівника послався. А це підприємство вже мало свою «кришу». Словом, так мені й минулося.
Вдруге, уже коли став депутатом райради, на аналогічне запитання сказав: «Я працюю на державу». Тоді мої колеги з ковбасного бізнесу навіть дивувалися, настільки легко я «відкупився».
– Одначе та держава, на яку ви працювали, не дуже по голівці гладила, коли підтримували Майдан? Перевірок на підприємстві багато пережили?
– Звісно, влада переслідувала. Але вперше на мене наїхали ще тоді, коли був суд над Юлією Тимошенко. Тоді я поїхав до Києва, а через трохи пролунав «тривожний дзвіночок».
– Ви підтримували Юлію Володимирівну як жінку чи як політичного діяча?
– На той час я мав партквиток «Батьківщини», тож поїхав як член команди. А підтримував, бо те покарання розцінював як політичне замовлення, і тих людей, які судили Тимошенко, вважаю, самих потрібно було ще раніше засудити.
– Маючи таку позицію, як зуміли втриматися на плаву?
– Причина в тому, що й самій владі (якого б кольору вона не була) потрібні підприємства, робочі місця, податки. Особливо коли врахувати, що кожного місяця фабрика «Ласка» сплачувала в бюджет коло 200 тисяч гривень.
– Після «тривожного дзвіночка» ви все одно лишилися в опозиційній партії?
– Я, скажемо так, призупинив членство. Не через боязнь, а через тих однопартійців, котрі мене «злили», тобто донесли про поїздку до Києва.
– Та зараз ви знову під стягом білосердешних?
– Так.
– Чи не бажання стати головою РДА вплинуло на поновлення вашого членства? Бо ж не секрет, що керівників держадміністрацій та рад призначали за партійними квотами?
– Якби мене в ультимативній формі заставляли ввійти в лави «Батьківщини», я, може, й відмовився б. А так – надійшла пропозиція. Вирішив довести (зокрема і тому зрадникові), що люди порядні теж чогось варті у цьому житті.
– Коли згодилися очолити виконавчу владу району, про багато труднощів, очевидно, й уявлення не мали. Які проблеми для Луччини сьогодні найгостріші?
– Найгостріші?.. Мабуть, нам узагалі треба переформатувати роботу. Прагнути не стільки економити, як більше заробляти. Можна ж узимку померзнути, трохи без газу чи світла посидіти. Але можна просто стати заможнішими. Якщо таке правило я зумів реалізувати в сімейному житті, то хочу спробувати й у житті району.
– Уже маєте бачення того, як зробити Луччину багатшою?
– Напрямків роботи бачу декілька: легалізація бізнесу та робочих місць, переведення бюджетних установ із газу на тверде паливо і створення для цього комунального підприємства, запозичення досвіду господарювання з-за кордону.
– Нещодавно ви організували нестандартну нараду: фермерам, одноосібникам, сільським головам із усього району показали (як приклад для наслідування) кращих господарників Луччини. Думаєте, спрацюєте?
– Якщо зі ста учасників наради хоча би дві-три людини розпочнуть власну справу, то вже це буде хорошим результатом.
– Тобто вам більше імпонує давати вудочку, а не готову рибу?
– Звісно. Люди мають учитися працювати й заробляти, а не тільки писати листи з одноманітним «просимо вас», «виділіть нам». Якщо чоловіка обрали сільським головою, якщо він із бюджету отримує зарплату, то хай її відпрацьовує! А трудитися, повірте, є коло чого. Часто буваю в Польщі і просто вражений ефективністю тамтешнього господарювання. Навіть така культура, як гарбуз, може приносити хороші прибутки. Повертаючись до нашого району, вважаю, великий потенціал дасть участь у міжнародних проектах. І моє завдання як голови – стимулювати земляків до заробітку та вдалого витрачання. Навіть сказав би, не витрачання, а вигідного вкладання.
– Що ж, нехай усе вдається! Дякую за розмову.
Спілкувалася
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.