Якщо в суді підтвердиться, що дуже високопоставлена чиновниця обласного рівня з як мінімум сімома спільниками переправили за кордон майже роту ухилянтів і отримали за це щонайменше 500 тисяч доларів США, то на яку міру покарання заслуговують ця громадянка та її покровителі? Чи досвідчену жінку просто «підставили», а валютну «касу» через «Шлях» «зняв» хтось інший?
«Волинська газета» вже розповідала про початок цієї химерної історії в публікації, яку можна знайти за посиланням https://vln.media/za-zgodoiu-storin/
Але це був тільки початок.
Крім пресслужби Служби безпеки України новину про затримання за кілька днів до того звільненої з посади заступника голови облдержадміністрації Мирослави Якимчук поширили й інформаційні ресурсу Офісу Генерального прокурора України. Фабула та сама, але є кілька нових фото і суттєве зауваження наприкінці тексту, ніби досвідчені правоохоронці не переконані, що справа не розвалиться в суді.
Ось фабула і застереження:
«З серпня 2022 року по квітень 2023 року під виглядом надання волонтерської допомоги ЗСУ вони організували незаконне переправлення через кордон більше 100 військовозобов’язаних в якості волонтерів. Підозрювані вносили їх дані до системи «Шлях», що надавало змогу чоловікам безперешкодно перетинати кордон. За версією слідства, вартість такої послуги становила близько 5 тис доларів США з людини, гроші учасникам злочинної організації передавали через посередників.
Наразі всім підозрюваним обрано запобіжні заходи.
Досудове розслідування здійснюється Головним слідчим управлінням Служби безпеки України.
Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Але проблема в цих сповіщеннях спільна: суспільству нічого не відомо ні про особи, які могли бути спільниками Мирослави Якимчук, ні про кожного з понад 100 ухилянтів, які втекли за кордон, по суті зрадивши державу в час війни, ні про керівника «благодійного фонду». Людям також було б важливо знати, через які пункти пропуску втікали від мобілізації горе-чоловіки і чи не були там для них заздалегідь приготовані «вікна», тобто, режим максимального сприяння?
Зрештою, не ясно, в якій пропорції фігурантка ділила отримали від моральних мерзотників кошти і яку суму валюти було вилучено під час обшуків. А це ключові питання!
Як, власне, і точка зору самої Мирослави Якимчук чи її законного представника: вона справді все це організувала чи була лише проміжною ланкою, а більшу частину з 500 тисяч доларів США забрав хтось інший?
Можливо, ці запитання знайдуть відповіді в суді.
Наразі цікаво, як же ж Мирослава Якимчук із Маневиччини раптом опинилася в обласних органах влади і стала там далеко не останньою людиною?
Архіви, як відомо, не горять. А слово – не горобець…
Під час останньої до крупномасштабного вторгнення рашистів виборчої кампанії молода та перспективна чиновниця облради хотіла стати депутатом цього ж органом місцевого самоврядування. І потрапила до списку партії «За майбутнє», яку очолював на той час голова облради, а зараз народний депутат України Ігор Палиця. І не просто в хвіст списку, а на «козирний» номер 12!
Час показав, що висуванка абсолютно не виправдала довіри, вибори програла з тріском, а потім… перебігла на роботу на другий поверх до голови облдержаміністрації Юрія Погуляйка, який партнером облради ніколи не був і, мабуть, не буде, аж поки не позбудеться посади.
Ось що розповідала Мирослава Якимчук восени 2020 р., балотуючись кандидатом у депутати до обласної ради на ресурсах одного з місцевих сайтів:
«У понад ста комунальних закладах області заступниця керуючого справами, керівниця відділу з питань управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області та землями комунальної власності виконавчого апарату Волинської обласної ради Мирослава Якимчук знає чи не кожен закуток. Їй не проблема драбиною вилізти на дах, аби виявити причину засмічення труб чи спуститися в підвал, аби перевірити стан комунікацій. В установах, якими опікується, її чекають, як сонечка в негоду, бо точно знають: допоможе, розв’яже будь-яке питання…».
«Я народилася і зростала в Маневичах. Коли закінчувала одинадцятий клас, батьки посадили мене за столом і запитали, ким хочу бути. Я чітко знала, що хочу бути юристом і навчатися в Києві. Інших міст просто не розглядала. І таки вступила до столиці на судово-правовий факультет у технікум готельного господарства на спеціальність «Правознавство». На тоді цей технікум мав угоду з Харківською юридичною академією про те, що успішні студенти після закінчення технікуму йдуть на третій курс академії та здобувають там вищу освіту. Навчання у мене йшло успішно, вже на першому курсі, коли в нас була практика, працювала в суді секретарем. І так сталося, що за тиждень до її завершення у мене раптово помер тато. Ця подія кардинально змінила моє життя. Я закінчила технікум і повернулася в Маневичі, бо мама почала хворіти. Пішла працювати юристом в Маневицьку філію ВАТ «Волиньобленерго».
«Я розуміла, що досягнути чогось без вищої освіти годі. Тож вступила у Міжрегіональну академію управління персоналом. Коли її закінчувала, то зловила себе на думці, що не хочу будувати кар’єру в Маневичах. На той час мамине здоров’я покращилося. А мені дуже хотілося жити й працювати в Києві. Пройшла співбесіду в «Правекс-Банку». І паралельно мені повідомили, що є вакансія юриста у Волинській обласній раді в новоствореному відділі майна. Тож пройшла співбесіду й там. Звісно, більше мені хотілося в Київ. Але подумала, що зроблю так: хто першим запропонує роботу, туди й піду. І от у бабусі в селі Хоцунь на Любешівщині ми копаємо картоплю. Приїжджає мама, бо телефонів тоді не було, й каже: «Ну, все, Мірочко, вже подзвонили». «Звідки?» – питаю. «Із Луцька, – відповідає, – з обласної ради». Я трохи засмутилася. Але вирішила спробувати попрацювати в облраді. Зрештою, міркувала собі, матиму запис у трудовій книжці, а поміняти роботу ніколи не пізно. Та, як відомо, нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. І вже я працюю в облраді у відділі майна повних 17 років – з 2004-го. Здається, навіть на лікарняному не була…».
«Багато хто каже, що я дуже серйозна та сувора. Та по життю в мене дуже багато друзів. Люблю спілкуватися, відпочивати з ними. Але в роботі до кожної справи ставлюся відповідально. Так, я вперта. Але не можу сказати, що у спілкуванні не йду на конструктив і співпрацю. Є речі, які мені потрібно пояснити, чому не так, як думаю я.
Не скажу, що в мене були якісь такі величезні баталії. От, напевно, у суді таке поле бою може розгорнутися. Пам’ятаю, коли вперше приїхала до Луцька в суд (це була апеляційна інстанція) – така дівчинка з Маневичів, ще й дорогою порвався босоніжок. І от заходжу я в той суд – а там так гарно, адвокати всі так добротно вдягнуті. На мене дивилися трохи зверхньо. Але коли вже звідти виходила, вони запитували, чи не маю візитки. І я зрозуміла, що таки на багато що здатна.
Ну, не буду думати, що ще мої бої попереду. Але, власне, і саме життя – це якийсь такий бій із самим собою, із ситуаціями, в які потрапляєш»…
Але зовсім не це стало сенсацією в біографії Мирослави Якимчук. Депутатом облради від партії «За майбутнє» вона так і не стала. Але заступниця керуючого справами, керівниця відділу з питань управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області та землями комунальної власності виконавчого апарату Волинської обласної ради, людина якщо не перша, то і не остання в системі поділу та контролю власності, 5 квітня 2022 року була призначеною… заступником голови Волинської обласної державної адміністрації. Хто хоча б трохи тямить на місцевому розподілі влади, той розуміє: це те саме, що перейти з київського «Динамо» в донецький «Шахтар». Як мінімум… Але голова облради Григорій Недопад або щось знав, або передчував, тому ніяк не прокоментував фактичну зраду Мирослави Якимчук…
А ще Мирослава Василівна в переддень виборів у жовтні 2020 р. розказувала про війну і патріотизмі:
«От моя бабуся, яка прожила 84 роки, пройшла війну. Свого часу їй вдалося закінчити тільки чотири класи. Та вона була депутатом сільської ради, 18 років керувала фермою, одне слово, була грамотною жіночкою. І от коли я до неї приїжджала, вона казала:
«Міро, я не можу зрозуміти, чого людям бракує. Зараз вони мають можливість заробити, у магазині купити все, чого хочеш…». У неї в скрині зажди лежали квасоля і сіль – на випадок, якщо буде голод. Бабуся пройшла важкі часи і вона знала ціну тому всьому. І коли почалася війна, вона дзвонила мені й казала, що їй болить серце, бо не могла зрозуміти, чому і за що вмирають люди на сході. «Це ж чиїсь діти», – все приказувала…».
І це ж треба: саме невдячна онука налагодила (або її в цьому безпідставно звинувачують!) системну оборудку, коли під виглядом волонетрів за кордон через контрольовану керівництвом ВОВА систему «Шлях» за кордон втекла рота потенційних військовослужбовців ЗСУ на суму понад 500 тисяч доларів США!
Але й на цьому журналістське розслідування спрута аморальності та корупції не завершується…
То хто ж така Мирослава Якимчук, звідки взялася у волинській владі, як змогла так швидко злетіти майже до чиновницького сонця і так само зненацька обпекти біля нього крила та впасти на грішну землю, потрапивши за грати? Чи досвідчену жінку просто «підставили», вона чиста, як сльоза, а валютну «касу» через «Шлях» «зняв» хтось інший?
Про це і не тільки в наступних розділах журналістського розслідування.
Остап КАЛИНА.
На фото пресслужби Офісу Генерального прокурора України та ІА «Волинські новини»: Мирослава Якимчук під час виборів у жовтні 2020 р.; затримання фігурантів, яких звинувачують у злочинній організації.