ЩОБ НІКОЛИ
НЕ БУЛО ЗАПІЗНО
Микола
Вінграновський не раз бував на Волині, виступав перед студентами, робітниками,
селянами. Експресивні високодуховні зустрічі з поетом запам’яталися емоційністю
та любов’ю до України. А ще він підтримував талановитих волиняків, зокрема, й відомого українського письменника Йосипа Струцюка.
Подаємо есей письменника з Буковини Мирослава Лазарука,
присвячений цьому українському генію.
7 листопада 2020 року минуло 84 роки від дня
народження геніального поета, прозаїка, актора і кіносценариста Миколи
Вінграновського. Мені ж до рук потрапила публікація чотирирічної давності.
Наближаємося до 85-річчя нашого класика. Якось спілкуючись із активісткою Фонду
імені Миколи Вінграновського Зоєю Голотою, пригадав, як старалися чимало
зробити для увіковічення його пам’яті. Та проце й буде моя розповідь. Її ж
перепитав, а що робиться зараз? Чи маємо пам’ятник у столиці? Коли нарешті відкриють
літературно-мистецький центр у Первомайську Миколаївської області, де народився
Микола Степанович? Почув лише негативану відповідь, бо й справді все нібито
завмерло, хоча й старалися щось зробити ледь не усім миром. Та настали карантин
і пандемія й навіть до дня пам’яті Вінграновського 26 травня не збиралися на
Росі, крім вузького кола товаришів і приятелів. Розумію, потрапили в такі
умови, зрештою прогавили час. То ж саме зараз варто усе пригадати, щоби,
звісно, завтра не було запізно й ніколи.
Мирослав
Лазарук
Лиш Слова мого не чіпай!
У Києві, інших містах і селах України
ледь не до кінця цього року триватимуть відзначення 80-річчя від дня народження
великого письменника, кіносценариста, режисера й актора Миколи Вінграновського.
Хтось, як рідне місто Первомайськ, умістив його у місячник, котрий закінчувався
саме 7 листопада, а столиця протягом тижня проводила найрізноманітніші ювілейні
заходи в музеї літератури, Національній спілці письменників України, театрі
«Сузір’я», зібравшись нечисленно, на могилі видатного мистця на Байковому
цвинтарі. Кінематографісти демонструватимуть документальну стрічку про Миколу
Вінграновського на фестивалі у Києві наприкінці листопада. Винні вийти ще й
книжка про ювіляра і збірник його дитячих творів у львівському видавництві
«Апріорі».
Гадаю, такій кількості різноманітних
ювілейних заходів позаздрили би навіть загальновизнані літературні класики,
ювілеї яких припадали саме на 2016-й. Та справа, либонь, не в заздрощах, а в
усвідомленні того, що з відходом будь-якої видатної особи у вищі світи, весь
тягар за зроблене нею лягає на плечі саме нам, живим і сущим, спроможним не
тільки згадувати, а й трактувати, читати, видавати повне академічне зібрання
творів, відкривати вулиці, пам’ятники, називати іменами великих цілі міста, де
вони народилися, аби увіковічити пам’ять не для одного чи кількох поколінь.
Пригадую, ще 10 років тому, побувавши у Первомайську, виступаючи перед владною
верхівкою міста, запропонував перейменувати ще в 1919 році окупантами троє
містечок – Голта, Орлик і Богопіль на недолуге Пєрвомайск на місто
Вінграновське. Пропозиція була зустрінута схвально. Навіть з’явилася публікація
на сторінках «Літературної України»… Зрештою, настали часи, коли в нас масово
почали перейменовувати совєцькі назви, бо з ними,сувалося, не побудуєш
суверенну державу, незалежну від тяжкого тягаря минувшини.
На який вечір не потрапляв, відчував, як
невидима сила продовжує поділяти шанувальників. То одному професорові не сподобався
вечір Вінграновського в музеї, бо ж він, як і його творчість – не музейні
експонати, інші ж відреклися від заходу у письменницькій спілці. Не міг вкласти
у власній голові те, що творчість генія вже сама по собі не ділить, а об’єднує
людей різних смаків та уподобань. Хіба ж можна по-різному трактувати справжній
шедевр творчості Миколи Степановича?
Вночі,
середночі, хтось тихо
До
мого Слова підійшов
І
став дивитися і дихать,
І я
відчув: так диха лихо,
Так ходить
лихо – Час прийшов.
Прийшов
і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не
загубитись поміж люди,
Не замінити серце в грудях,
Нікого в світі – Час і ти.
Як тонко і як глибоко передано відчуття
«лиха», коли наскрізь сповиває тебе і не дає ні на мить розслабитися. Бо за
наступними рядками-заспівом проступає широченна картина в дусі самого Тараса
Шевченка, що стоїть за тими благальними словами поета – неймовірна
позиція-переконання, впевненість у власній правоті:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край –
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє.
Лиш Слова мого не чіпай!
Сподіваюся, цей програмний вірш давно став
улюбленим для тих, хто закоханий у творчість Вінграновського, тому відійду від
деталізації, наголошу тільки на одному. Звідки ж така запечаленість поета,
відчуття лиха? Твір був написаний 1986 року. Життя в Миколи Степановича нібито
вирівнювалося. Два роки тому йому присудили Державну премії України імені Т.
Шевченка, хоча мали це зробити ще два десятиліття тому. То й зрозуміло, хто в
часи стагнацій і переслідувань «роздавав» державні премії найзатятішому
«шістдесятникові». А проте, цих слів ні від кого не заховаєш.
І
Слово серцем напуває,
І Слово більше не вертає…
Моє ж
живе ще – пожалій!..
Я
знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш:
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! –
Безсмертне сієш, смертно жнеш!
Безпосередньо всіма ювілейними заходами
опікувався благодійний фонд імені Миколи Вінграновського, очолюваний сином
Андрієм. За роки свого існування він справді зробив чимало для увіковічення
великого мистця, внесок якого рівнозначний у розвиток української поезії та
прози, кіномистецтва, документалістики, виконання блискучої ролі Івана Орлика у
стрічці Олександра Довженка. Його учасники заходів одностайно називали
європейським і світовим. Ще на початку року фонд допоміг з коштами на видання
альманаху «Рось ,16», присвяченого 80-річчю великого літератора, котрий
презентували на «Вінграновських читаннях» на річці Рось у Яблунівці
Білоцерківського району. Опікувалися всіма заходами віце-президент фонду Ксеня
Голота і виконавчий директор Зоя Голота. Й хоча ювілей значився з-поміж інших
на державному рівні, бо ж була прийнята постанова Верховної Ради, та чинилося
все, здебільшого, на папері. То й зрозуміло, не можна паперотворчістю
замінювати справжній інтерес до творчості, що, здебільшого, у нас і
трапляється.
З-поміж тих, хто повсякчас роздумує і
пропагує творчість Миколи Вінграновського, його життєвий шлях, треба насамперед назвати відомого
дитячого поета, земляка Миколи Степановича, друга Анатолія Качана, з яким
неодноразово доводилося бувати на знаменитих відвідинах малих і великих річках
України, композитора з Білої Церкви Анатолія Кульчицького, відомого поета Петра
Засенка, дружину Леоніда Талалая, поетесу Раїсу Харитонову, письменника з
Білоцерківщини Анатолія Гая, завідуючу бібліотекою №10 з Білої Церківська Ганну
Нагорну, де не так давно відкрито кімнату-музей, саме тут Вінграновський
зустрічався з читачами і подарував чимало своїх книжок для цієї книгозбірні. У
Первомайську, під час закриття місячника, мали приємні зустрічі з сестрою поета
Гелею Степанівною, племінницею Ольгою, місцевими літераторами, котрі
підтримували тісні зв’язки з Миколою Степановичем. Тобто насиченісь зустрічей
була великою і пізнавальною, особливо у Первомайській середній школі № 7,
очолюваній Тетяною Плотніковою, котра носить ім’я великого поета, де
встановлено меморіальну дошку про те, що саме тут він навчався перед тим, як
піти далі вчитися на актора і режисера. Цю ж десятирічку закінчував ще один Шевченківський
лауреат, художник Андрій Антонюк і поет і переладач Віталій Колодій. Заходів
справді відбувалося чимало. Деякі з них носили суто інформативний характер,
такі собі «флешмоби», читання…
Щоправда, досі ще не віддруковано дві книжки Миколи Вінграновського в «Фоліо»
та «Апріорі» «Миколда Вінграновський. Степовий Сварог» і Вінграновський –
дітям. Обіцянки цяцянки. Директори Красовіцький
і Николишин годують з місяця в місяць обіцянками, хоча самі ж запропонували
видавати ці книжки. Бог поможе, то й дочекаємося. Та одна справа була отримати
їх до ювілею, а геть інша, коли ювілей закінчився. Дуже хотілося презентувати
ці книжки в Чернівцях, де ми так і не спромоглися на ювілейні заходи. Додам, що
ці книжки таки побачили світ 2017 року, як зафіксував у власному щоденнику без
презентацій та широкого обговорення. У 2020 року всіх нас, як і весь світ,
накрила важким вузлуватим мішковинням. Усе відходить на унший план,бо на часі –
тільки ковід і ковід, а хто порятувався зодров»я, здоров»я і ще тисячі разів
здоров’я.
Мирослав ЛАЗАРУК,
редактор часопису
«Буковинський журнал».
Довідково: Біобібліографічна довідка “Віч-на-віч з епохою”
Талант Миколи Степановича Вінграновського яскравий і різнобічний. Він і поет, і прозаїк, і кіносценарист, і актор. Народився 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині в селянській сім’ї. На його долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнних років – школу закінчив вісімнадцятилітнім юнаком. Після закінчення вступив до Київського інституту театрального мистецтва, згодом Олександр Довженко запросив його до Москви, до Всесоюзного державного інституту кінематографії.
У студентські роки почав писати вірші й друкувати їх у пресі. Велику обдарованість молодого поета відзначив Максим Рильський. 1962 року вийшла перша збірка М. Вінграновського «Атомні прелюди», яка вразила масштабністю поетичної думки. Автор книг «Сто поезій» (1967), «Поезії» ( 1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990); збірок для дітей “Андрійко – говорійко” (1970), “Мак” (1973), “Літній ранок” (1976), “Літній вечір” (1979), “Ластівка біля вікна” (1983), “На добраніч” (1983); повістей “Первінка”, “Сіроманець” (1977), “У глибині дощів” (1985).
Шість років працював письменник над історичним романом «Северин Наливайко» (1986-1992). Як кіноактор, зіграв у 4-х художніх фільмах. Найвідоміша роль Миколи Вінграновського — роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» (1961, сценарій О. Довженка). Цей фільм отримав нагороди міжнародних фестивалів у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі. Він також режисер 5 художніх та 8 документальних фільмів.
Микола Вінграновський був першим президентом міжнародного ПЕН-клубу, що репрезентує українську літературу у світовому масштабі. Лауреат Міжнародної премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (США), Шевченківської премії 1984 року та лауреат премії імені В. Вернадського (2002). Заслужений діяч мистецтв України.
Помер Микола Степанович Вінграновський 26 травня 2004 року. Твори письменника перекладено англійською, грузинською, естонською, литовською, чеською, російською, словацькою, польською, румунською та португальською мовами.
ТВОРИ
Вінграновський М. С. Вибрані твори / М. С. Вінграновський. – К. : Дніпро, 2004. – 832 с.
Вінграновський М. С. В глибині дощів : повісті, оповідання / М. С. Вінграновський. – К. : Радянський письменник, 1985. – 255 с.
Вінграновський М. С. Гусенятко / Козак Мамарига : оповідання та вірші. Подвійна книга / М. С. Вінграновський. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 30 с.
Вінграновський М. С. З обійнятих тобою днів : поезії / М. С. Вінграновський. – К. : Веселка, 1993. – 303 с. : іл. Вінграновський М. С. Київ : поезії / М. С. Вінграновський. – К. : Дніпро, 1982. – 156 с.
Вінграновський М. С. Кінь на вечірній зорі : повісті / М. С. Вінграновський. – К. : Веселка, 1987. – 197 с.
Вінграновський М. С. Любове, ні! Не прощавай! : вибрана лірика / М. С. Вінграновський. – К. : Український письменник, 1996. – 150 с.
Вінграновський М. С. На срібнім березі : поезії / М. С. Вінграновський. – К. : Молодь, 1978. – 96 с.
Вінграновський М. С. Северин Наливайко : роман / М. С. Вінграновський. – К. : Веселка, 1996. – 367 с. : іл. Вінграновський М. С. Сіроманець : повісті, оповідання / М. С. Вінграновський. – Одеса : Маяк, 2008. – 163 c.
Вінграновський М. С. Чотирнадцять столиць України : короткі нариси з її історії / М. С. Вінграновський. – Одеса : Маяк, 1996. – 56 с.
ПРО ПИСЬМЕННИКА
Кодлюк Я. П. Михайло Вінграновський / Я. Кодлюк, Г. С. Одинцова // Кодлюк Я. П. Сто двадцять розповідей про письменників : довід. для вчителя почат. кл. – К. , 2006. – С. 18-19.
Копач О. Микола Вінграновський / О. Копач // Копач О. Хрестоматія з нової української літератури : для шкіл і курсів українознавства. – Л. , 1993. – С. 43.
Микола Вінграновський // Відлуння десятиліть : українська література другої половини ХХ ст. / упоряд. М. О. Сорока. – К. , 2001. – С. 415-416.
Микола Вінграновський // Літературна України : для дітей середнього шк. віку / авт. упоряд. В. М. Скляренко, Я. О. Батій. – Х. , 2006. – С. 229-232.
Микола Вінграновський // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія : у 2 кн. Кн. 2 / упоряд. З. Д. Варавкіної, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. – К. , 1999. – С. 278-281.
Микола Вінграновський // Українське слово : в 4 кн. Кн. 4 : Культурно-історична епоха модернізму. Пізній модернізм (1961-1991). Постмодерна література дев’яностих років : хрестоматія укр. л-ри та літ. критики ХХ ст. / упоряд. В.Яременка. – К. , 2001. – С. 94-95.
Микола Вінграновський // Усі українські поети / упоряд. Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Х. , 2008. – С. 21-28.
Микола Вінграновський // Живиця : хрестоматія укр. л-ри XX ст. : у 2 кн. Кн.2 / за ред. М. М. Конончука. – К., 1998. – С. 423 – 425.
Микола Вінграновський // Дивосвіт «Веселки» : антол. л-ри для дітей та юнацтва : в 3 т. Т. 3 : Українська література / упоряд. Б. Й. Чайковський. – К. , 2005. – С. 237-239.
Черсунова Н. І. Вінграновський Михайло Степанович // Усі письменники і народна творчість : довідник / Н. І. Черсунова. – К. , 2007-2008. – С. 52-54.
Якубовська М. Віч-на-віч з епохою… : літературний портрет / М. Якубовська // Якубовська М. У дзеркалі слова : есе про сучасну українську літературу. – Л. , 2005. – С. 396-406.
***
Богдан С. “Себе ми знаєм зроду…”, або Українська історія в поезії Миколи Вінграновського / С. Богдан // Дзвін. – 2010. – № 11. – С. 119-123.
Бур’ян Л. Наш земляк Микола Вінграновський / Л. Бур’ян // Дивослово. – 2003. – № 7. – С. 40-42.
Гаврилова Г. Роман М. Вінграновського “Северин Наливайко” / Г. Гаврилова // Всесвітня література та культура. – 2007. – № 3. – С. 22-27.
Гальчук О. Лірична сповідь Миколи Вінграновського / О. Гальчук // Слово і час. – 2007. – № 4. – С. 3-12.
Гливінська Л. “Слово моє, сила моя, славо…” : мовно-поетичний світ Миколи Вінграновського / Л. Гливінська // Дивослово. – 2007. – № 3. – С. 32-34.
Гоян Я. Козацький лицар : [про книгу М. Вінграновського «Северин Наливайко»] / Я. Гоян // Веселочка. – 2004. – № 4. – С. 14-15.
Стеблина М. “…І сушить голову за цвітом своїм мак…” : [М. С. Вінграновський] / М. Стеблина // Літературна Україна. – 2010. – 18 листоп. – С. 7, 8.
WEB-БІБЛІОГРАФІЯ
Біографія: Микола Вінграновський [Електронний ресурс] // Парта : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/212. – Заголовок з екрану.
Вінграновський Микола : біографія [Електронний ресурс] // Клуб поезії : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=40&type=biogr. – Заголовок з екрану.
Вінграновський Микола – життєвий та творчий шлях [Електронний ресурс] // Шкільна бібліотека : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://tvory.com.ua/vingr.html. – Заголовок з екрану.
Вінграновський Микола Степанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Вінграновський_Микола_Степанович. – Заголовок з екрану.
Микола Вінграновський [Електронний ресурс] // Відлуння десятиліть : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://virchi.narod.ru/poeziya2/vingranovskiy.htm. – Заголовок з екрану.
Микола Вінграновський [Електронний ресурс] // Українські пісні : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua/persons/685.html. – Заголовок з екрану.
Підготувала: головний бібліограф Волинської обласної бібліотеки для дітей Ушлова А. В.
Микола Вінграновський
День Перемоги
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.
І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя –
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і півногий
Пита — кого? чого? — пита.
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…
Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.
І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:
Малі-маленькі — більші-менші,
Дезінфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.
1978.