На Волині побувала група працівників вітчизняних та польських медіа, які з допомогою Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Польського інституту у Києві спробували зрозуміти причини виникнення «Волинської трагедії» та шляхи її вирішення.
Організувала та профінансувала візит працівників мас-медіа в Західну Україну та Польщу польська сторона. Точніше, серед 15-ти журналістів, яких удостоїли честі спробувати дослідити проблематику «Волинської трагедії» зразка 1943 р. виявилися переважно наші співвітчизники. З-поміж усіх західноукраїнських земель, де в період Другої світової війни точилися міжнаціональні братовбивчі конфлікти, наголос зроблено на Луцьку та колишньому с. Острівки Любомльського р-ну, де влітку 2011-го, на підставі домовленостей Президента України Віктора Януковича і Президента Республіки Польща Броніслава Коморовські було ексгумовано та перепоховано на кладовищі рештки жертв нападу на польське село. Для цього українській стороні довелося навіть збудувати кількакілометрову асфальтову дорогу.
Тож працівники волинських мас-медіа за таким сценарієм виявилися лише в ролі епізодичних спостерігачів тих чи інших заходів, що, звичайно, ускладнює справу повнокровного висвітлення цієї дуже важливої для історичної спадщини та перспектив подальшого добросусідства проблеми, що дісталася нам у спадок від минулих поколінь і через хронічну задавненість її вирішення перетворилася на камінь спотикання на тільки на міждержавному, рівні, а й у контексті спілкування українців та поляків на побутовому рівні.
Зрозуміти мету та завдання ознайомчого візиту, власне, допомагає невеликий прес-реліз, підготовлений для її учасників. У ньому сказано:
«70-ті роковини волинського злочину, які припадають цього року, мабуть, будуть найважчими з дотеперішніх. Свідчать про це, наприклад, проблеми з діалогом у межах римської і грецької частин католицького костелу. Попри існуючу напругу, необхідно чинити різноманітні дії на користь польсько-українського діалогу і кращого розуміння обох сторін.
Волинський злочин досі не дочекався належного вшанування. В останні роки в польсько-українських історичних дебатах ще раз повернулися до складних питань, що стосуються генезису і перебігу злочину на Волині та Східній Галичині.
Інститут національної пам’яті спільно з Міністерством закордонних справ організовують візит українських і польських журналістів, який повинен наблизити важку тематику волинського злочину представникам медіа. За планом група, у першу чергу, відвідає Луцьк в Україні і зможе дізнатися позицію українських дослідників. Черговою зупинкою подорожі буде Люблін, який є потужним осередком досліджень волинського злочину з польського боку. На шляху до Любліна група відвідає територію колишнього села Острувкі, де проведено ексгумаційні роботи. На закінчення візиту група відвідає Варшаву, де буде нагода зустрітися з експертами, що здавна займаються питаннями як історичного, так і політичного польсько-українського діалогу».
Благополучно подолавши майже 400-кілометрову відстань від Києва, ввечері 9 червня журналістська делегація благополучно прибула до Луцька, де розмістилася в одному з готелів. У його ресторані, під час вечері за участю Генерального консула РП в Луцьку Беати Бживчи, консула Кшиштофа Савіцкі та провідного спеціаліста Відділу ІНП у Любліні Леона Попека відбувся зацікавлений діалог. Щоб не вдаватися в деталі відвертої та принципової розмови, треба відзначити: якщо на початку ознайомчого візиту в багатьох існують різні пояснення причин польсько-українського конфлікту періоду Другої світової війни, його перебігу та наслідків, то після повернення журналістів у свої редакції цих розбіжностей має стати набагато менше. Що ж наразі турбує найбільше?
На думку керівника порталу «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, в українському суспільстві ще живучі світоглядні принципи неіснуючого вже понад 20 літ СССР. Про що казати, коли 25% населення й досі вважає Йосипа Сталіна позитивною історичною постаттю? Тому постать Степана Бандери стає певною противагою більшовицьким вождям. До того ж, люди в Україні або мало знають, або взагалі нічого не відають про польсько-українське протистояння 1943 р. на Волині та за її межами. Його колега Олександр Зінченко (до речі – автор чудової книги під назвою «Крик папуги» про трагічну долю полонених польських офіцерів, яких сталінський режим знищив у 1940 р.) узагалі навів цікавий факт: унаслідок проведеного ним серед варшавських студентів опитування виявилося, що про сучасну Україну вони знають три речі: «Волинська різня», Чорнобильська катастрофа і Помаранчева революція. Але чого ми можемо прагнути від молоді сусідньої країни, якщо власна в історичних лабіринтах теж не знайшла світла в кінці тунелю? І як зрозуміти, що в м. Луганськ досі існує вул. «імені ОСО» («Особоє совєщаніє», – позасудовий сталінський каральний орган, який присудив до знищення чи тривалого ув’язнення сотні тисяч людей, – авт.)? А все це – через вакуум в інформаційному просторі України, де немає жодного історичного журналу, де телепрограми про правду минулого з’являються лише подекуди, де наукова література виходить у світ мізерними тиражами?
Натомість у сусідній Польщі «українське питання» завжди було одним із пріоритетних. Навіть у період існування комуністичного режиму в особі правлячого режиму ПОРП тема злочинної діяльності наших співвітчизників щодо польського населення всіляко підтримувалася та висвітлювалася.
Щоб це змінити, треба реалізувати низку заходів, про що зауважив і головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк, навівши приклад, як замість пошуків убивць почали знаходити українців та поляків, які відважувалися рятувати безвинних людей, ризикуючи власним життям. А головний редактор «Монітора Волинського» Валентин Вакулюк вважає, що слід чітко відділити всіх українців від окремих осіб історичного минулого, причетних до злочинів проти мирного населення (бо й серед поляків було немало тих, хто вбивав українців). Тому Леон Попек переконаний: вшанування цих праведників, збір інформації від покоління, що було свідком трагічних подій, глибокий аналіз – це запорука появи відповідей на найскладніші питання. Бо для справжніх дослідників не існує такого поняття, як «передчасна робота».
Словом, діалог на науковому ґрунті знайшов своє продовження і під час спілкування з істориками Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки професорами Анатолієм Швабом і Миколою Кучерепою. Від них журналісти почули не лише польський варіант перебігу та оцінки «Волинської трагедії», але й український. Причому побудований на чіткій джерельній базі, котра підкреслює: провина за братовбивчу війну між поляками та українцями лежить виключно на совісті лідерів певних політичних та військових формацій, які в умовах воєнного хаосу спробували з допомогою багнетів та сокир реалізувати свої плани.
Ключовим пунктом перебування делегації стала зустріч із головою облдержадміністрації, Надзвичайним і Повноважним послом України Борисом Клімчуком, яка відбулася 10 червня.
Насамперед Борис Петрович привітав учасників зустрічі та тепло відгукнувся про Голову Ради охорони пам’яті жертв війни та мученичества РП Анджея Кунерта, який спільно із МЗС сусідньої держави організували подібний візит, наголосивши:
«Хочу щиро вірити і про це прошу Господа Бога, щоб ця поїздка привнесла б в дуже непрості питання конкретні відповіді».
Пояснюючи ґенезу братовбивчого конфлікту періоду війни, голова облдержадміністрації висловив переконання, що «Польська об’єднана робітнича партія та Комуністична партія Радянського Союзу накладали на ці проблеми доволі жорстке табу», що й стало причиною виникнення розбіжностей в оцінках. «Моментом істини» Борис Петрович вважає факт мирного співіснування українців та поляків на Волині до вересня 1939 р., про що йому відомо з розповідей його рідних та близьких. Потім почалася Друга світова… І через 4 роки, коли люди були змушені навіть сірник на три частини ділити, а сіль із попелу виготовляти, для того, щоб спровокувати взаємну ворожнечу силам, зацікавленим у її виникненні, довелося докласти не надто багато зусиль…
«Спроба знайти, хто першим вистрелив, чия хата загорілася першою – це шлях у нікуди!» – вважає голова облдержадміністрації. Бо той, хто відповідає пострілом на постріл, не може вважатися ні християнином, ні героєм.
У цьому сенсі Борис Петрович нагадав історію трагічної загибелі свого діда – Івана Клімчука. До війни він устиг послужити у Війську Польському. А чоловік його доньки Галини, яка мешкала в с. Гончий Брід, розповів, як польський жовнір загинув у вересневих боях із гітлерівцями. Тож 7 січня 1944 р. Іван Клімчук вирушив до доньки в Гончий Брід. А наступного ранку село було оточене польськими озброєними відділами… «Дід Іван, як розповідали свідки, спробував врятуватися втечею. Вибіг із хати на поле. А потім… Його застрелили пострілом у спину, як зайця», – не приховує правди Борис Петрович. Проте одразу підкреслює: навіть під час відкриття пам’ятника жертвам нападу на с. Гончий Брід у Ковельському р-ні чи с. Красний Сад на Горохівщині ні він особисто, і ніхто інший не закликав до помсти, а всі молилися й плакали. І говорили: «Пробачте нас, і ми пробачаємо…».
Такий підхід, на переконання керівника виконавчої влади області та досвідченого українського дипломата, повинен стати спільним у повсякденній роботі як української, так і польської сторони. Саме тому на Волині дбайливо доглядаються усі польські поховання, саме тому наша влада, не рахуючись із часом та коштами, продовжує відродження українських поховань, що залишилися по той бік Західного Бугу. Саме тому так важливо на найвищому державному рівні відкрити меморіальні комплекси і в с. Острівки Любомльського р-ну Волині, і в с. Сагринь Грубешівського повіту Люблінщини. Бо діяти саме так підказує досвід розвинутих європейських країн. Насамперед, Франції та Німеччини, які після Другої світової війни зробили багаторічні суперечки надбанням історичної науки, самі ж зосередилися на розбудові сучасного життя для майбутніх поколінь. Власне, спільна заява, яку підписали тодішні Президент України Леонід Кучма та Президент РП Алєксандр Кваснєвські в смт Павлівка Іваничівського р-ну з приводу 60-річчя трагедії на Волині, продовжує залишатися актуальною і ревізії не підлягає.
Доволі цікавим видалося запитання одного з волинських журналістів про те, якою може бути реакція, якщо Сейм РП проголосує за проект постанови з оцінкою «Волинської трагедії» як актом геноциду виключно щодо польського народу. Борис Клімчук нагадав, що вже не працює на українській дипломатичній ниві, а тому не має повноважень відповідати на подібні запитання. Але від себе особисто порадив: «давайте ці роботи залишимо історикам», бо в іншому випадку «буде важко залагодити старі проблеми».
А Генеральний консул РП в Луцьку Беата Бживчи, яка під час спілкування з гостями перебувала праворуч від Бориса Клімчука, у цьому сенсі додала, що також не має повноважень коментувати можливість чи неможливість ухвалення тих чи інших рішень. Це – прерогатива інших інституцій.
«Урок Бориса Клімчука» (а зустрічі з головою облдержадміністрації тривала рівно 45 хв., – авт.) був цікавим та повчальним, а тому закінчився швидше, ніж цього багатьом хотілося. Проте насамкінець Борис Петрович висловив дуже актуальну тезу: «Ми з поляками рухаємося в налагодженні міждержавних стосунків у правильному напрямку. І дай нам Бог рухатися ще швидше!».
А далі група виїхала в Любомльський р-н, де організатори візиту вирішили показати її учасникам спочатку пам’ятник воякам ОУН і УПА, споруджений у райцентрі. Польська сторона вважає, що саме вони «брали участь у знищенні сіл Острувки, Замостече та близько 30 інших польських сіл». Потім гості відвідали меморіальний комплекс у лісовому масиві неподалік с. Острівки, а затим відбули в Польщу. Там були заплановані зустрічі з працівниками Відділу Інституту національної пам’яті в Любліні та керівництвом місцевої Комісії з розслідування злочинів проти польського народу. У Варшаві журналісти поспілкувалися з істориком, донькою полковника Армії Крайової Євою Сємашко та представниками «кресових середовищ» (маються на увазі члени польських об’єднань уродженців Західної України та Західної Білорусі, які називають ці землі «Східними кресами», – авт.), а також із заступником міністра закордонних справ РП Катажиною Пелчинські-Налеч, експертами Гжегошем Мотикою, Анджеєм Кунертом, Яном Пісуліньські, Даніелем Ротфельдом, Анджеєм Завістоські, Лукашем Камінські, депутатом Сейму РП, етнічним українцем Мироном Сичем і радником Президента РП Генриком Вуєцем. В Україну журналісти повернулися з допомогою цивільних авіаліній.
Найцікавішим буде те, що відбудеться після тривалого та насиченого візиту. З допомогою учасників делегації, які представляють різноманітні центральні ЗМІ України, ми спробуємо знайти нові відповіді на старі виклики. Тим паче, що в середині липня на Волині відбудеться низка заходів, присвячених вшануванню жертв братовбивчого кровопролиття. І хоча б до того часу польській та українській сторонам треба раз і назавжди визначитися бодай у термінах: ми говоримо про «Волинську трагедію» чи «Волинський злочин»? Бо ж заупокійні молитви різними не бувають…
Роман УСТИМЧУК.