Тепер Андрій Киця – директор Луцької спеціалізованої
школи І-ІІІ ст. №1. Окрім того, він учитель-методист, відмінник освіти України.
А коли сам був учнем, каже: подумати не міг, що доведеться скуштувати
освітянського хліба. Андрій Іларіонович напівжартома говорить: «Олімпійським
чемпіоном стати хотів». – «З якого виду спорту?» – «Та байдуже. Хоч би й із
біатлону».
Це ж треба! Керівник школи, котра у Луцьку давно
стала першою не лише за порядковим номером, народився у с. Литовеж
Іваничівського р-ну. Потім вступав до нашого педінституту на факультет
романо-германської філології, а закінчував уже університет. Позаду також – два
роки служби в армії. І де було взятися біатлону, скажіть?… Може, це вияв
прагнення до швидкості та влучності?
Словом, розмова розпочалася з жартів про серйозні
речі, у доброму гуморі ми й розпрощалися. Але про все – по черзі.
Ситуація перша. Стукаю у двері директорського
кабінету – вважаю цей жест «вищою мірою» власної вихованості. Як виявилося,
помилково. Бо, крім мене, ніхто більше над цим і не заморочується – вхід до
директора завжди вільний.
– Чого це до мене вистукувати? Я тут просто виконую
свої обов’язки керівника у школі. Це так само, як учень – у класі, вчитель – в
учительській. От у двері моєї квартири стукати доведеться. Мало того – ще
подумаю, чи відчиняти, – аргументує.
Кілька слів про інтер’єр. На стінах у кабінеті –
картини, навіть швидше – різноманітні вироби. Досить оригінальні. Одну, каже
співрозмовник, учениця подарувала, коли їхала на проживання у Штати. Є робота
добре відомої на Волині художниці Тетяни Мялковської. На стіні, що навпроти, –
відзнаки, нагороди, сертифікати. Точніше – частинка того, чим тут пишаються.
– Там різне. От щороку наші учні беруть участь у
міжнародній програмі «FLEX» і стають її переможцями. Один-два школярі протягом
року навчаються у США. Зараз одна дитина теж там здобуває освіту.
Так-от, згадана програма – для учнів
загальноосвітніх шкіл десяти країн Співдружності незалежних держав (СНД) –
Євразії, яка фінансується урядом Сполучених Штатів. У її рамках школярі
отримують стипендії, які дають їм змогу подорожувати до США, навчатися в
американській школі протягом одного академічного року і проживати в
американській родині. Не дивно, що за таку можливість змагаються учні з усієї
України. А регулярно перемагають і представники школи №1. У цьому заслуга
професіоналів – учительського колективу, не приховує директор.
Та що тут казати? Ця школа вже давно славиться
гарним рівнем знань своїх учнів. Щодо іноземних мов – то й поготів. Тут їх
вивчають посилено й результативно. Коротко скажу: за результатами зовнішнього
оцінювання школа входить у п’ятірку кращих у Луцьку. Цього року – на 4-му
місці. Є ще загальний рейтинг. Його теж складають за результатами незалежного
оцінювання. То школа №1 була у переліку 100 кращих в Україні. Стабільною є
кількість переможців обласних олімпіад. Чимало й призерів всеукраїнських, а
також переможців у конкурсах наукових робіт. Два останні роки учні школи за
результатами зовнішнього оцінювання набирають максимальних двісті балів саме з
англійської мови. Більше ніде на Волині такого немає.
Словом, діти – геть вундеркінди, як і їхній директор
(чи навпаки?..). Андрій Киця цього року став переможцем обласного етапу
Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2014» у номінації «Директор року». Зараз
готується до участі на рівні держави – поїде представляти нашу Волинь у
Кіровоградську область.
– Я не вперше беру участь у таких конкурсах. У 2003
році в номінації «Англійська мова» став переможцем обласного, зайняв друге
місце на всеукраїнському рівні. Але тоді я ще не був директором – працював
учителем англійської мови у луцькій гімназії №14, – пригадує.
«Директор року» – це трохи не те, що вчитель.
Точніше – геть інакше. Тут не лише педагогічну майстерність перевіряють, а й
управлінську. Педради, наради, ділові ігри. Потім – аналіз відвіданого уроку.
Головна вимога – предмет не за фахом учасників. Виконували і контрольну роботу.
Вона стосувалася укладання договорів – методів управлінської діяльності. Все це
оцінювали члени журі.
Були учасники практично з усіх районів, а також міст
Ковеля, Луцька, Камінь-Каширського, Любешова, Локачів.
– У процесі підготовки до конкурсу найбільше
доводиться працювати саме із новітніми технологіями, бо велику увагу приділяють
умінню директора працювати із сучасною технікою. Акцент – на модернізацію
навчально-виховного процесу.
– І як успіхи? – запитую.
– От через скайп сам навчився спілкуватися, –
сміється. – А загалом є люди, які мені допомагають. Взагалі я без проблем можу
готувати різні презентації. Крім того, ми маємо сайт школи. Звісно, є людина,
котра займається адмініструванням, наповненням, але і я теж над цим працюю.
Кажу, мовляв, успішною школу значною мірою робить
успішний директор…
–Успішність? – задумується. – Та це річ відносна.
Зараз, говорячи про це, акцент більше роблять на матеріальне забезпечення і
посади. То про мене таке не скажеш. Точніше – я сам не назвав би свою посаду і
рівень матеріального забезпечення аж таким… Але якщо хтось каже, то нехай
спробує…
А хтось таки каже, навіть багато говорять. І
особисто про директора, і про школу загалом. Ну чого гріха таїти: скільки
батьків везуть дітей сюди з усіх куточків міста! І нічого, що приміщення
порівняно мале й стареньке, не заважає навіть те, що навчання у дві зміни: тож
або доводиться приїздити на восьму ранку, або сидіти за партами до двадцятої.
– Ну, можливо, – врешті перестає опиратися у
визнанні свого успіху директор. – Принаймні мені таке приємно чути. Бо ж
найбільше цікавить, що про школу говорять люди в автобусах, маршрутках, офісах.
Розумієте, це тоді об’єктивно.
Ви кажете про дітей багатих батьків… Ну, є таке, але
не більше, ніж в інших. Та й престиж для мене в першу чергу – у відповідному
рівні знань, які школа дає. Інше – створити комфортні умови для навчання і
виховання дітей.
Так-так. Зустрічають за одягом – і нічого не вдієш.
А будували ж то школу у далекому 1939-му. Хочеш-не-хочеш – реконструкція треба.
Постійна і капітальна. Тож робимо. Маємо також проект добудови. Добре, якщо
питання вирішать уже цього року.
А все ж повернімося до дітей відомих людей. Андрій
Іларіонович каже, що за таким критерієм узагалі не хотів би ділити своїх учнів.
А різні питання (слово «проблема» у школі не вживають узагалі) виникають щодня,
бувають конфлікти, розповідає директор. Чи частіше їх створюють діти багатих
батьків? Та ні, говорить.
– Може, через те, що у нашій школі навчаються
«нормальні мажори», – жартує. – А конфлікти виникають на рівні
порядності-непорядності людини або просто через якісь непорозуміння. От діти
часто скаржаться на вчителів, в основному, через те, що неправильно оцінили.
Вирішуємо ситуацію, тільки вислухавши кожну зі сторін.
Скажу чесно: школа гарна і зсередини, і зовні. Все –
як належить: з ремонтом усе гаразд, на перерві гамірно, під час уроку де-не-де
спираються на підвіконня учні (чи то прогульники, чи то додому йти не
хочеться).
– Зараз, можливо, накличу на себе лиху думку, –
зачіпаємо з Андрієм Іларіоновичем тему виховання. – Але я прихильник того, що
школа не повинна виховувати. Має лише підтримувати ті підвалини, які
закладаються дитині в сім’ї. Шість років її виховують удома, вже сформовані
певні принципи. Ламати не можна. Коригувати – так. І то – за потреби.
Важко не погодитися, чи не так? Є ще один цікавий
момент – тут не тільки у плані навчання і виховання вирізняються. До вирішення
рутинних питань теж підійшли по-особливому. При школі діє піклувальна рада.
Реально діє! Спільно батьки вирішують дуже багато питань. Особливо тих, що
стосуються комфортних умов у школі для улюблених діток.
– Торік я поставив ціль: зробити цю піклувальну раду
справді діючою. Ми обрали до її складу людей, котрі можуть чимало вирішити.
Голова ради – Анатолій Конзера (директор ВАТ «Луцький Пивзавод»), входять,
наприклад, також бізнесмен і благодійник Василь Токарський, головний редактор «Волинської
газети» Володимир Данилюк, політик Олександр Пиза… Ми намагалися, аби там були
люди різних напрямків. Тож працюємо. Поки – жодних непорозумінь.
– Ви запитували про особливості… – усміхається
неординарний директор. – То, наприклад, іноді ми проводимо збори ради на
пивзаводі. Наш голова скликає всіх до себе на роботу: у пана Конзери є
конференц-зал. А потім усі разом або там футбол дивимося, або на стадіон ідемо.
Директор полюбляє розповідати усілякі історії. От,
наприклад: приходять якось учні і кажуть, мовляв, Андрію Іларіоновичу, ви – за
здоровий спосіб життя? Зрозуміло, що запитували не просто так: хотіли біля
школи велосипедну стоянку. Тож зібрали піклувальну раду, поговорили… Василь
Токарський пообіцяв: через два дні все буде. От і є. Їздять до школи
велосипедисти, хоч і не масово, каже директор.
Правда, і в роботі тієї ради є недоліки: члени
скаржилися, що нема серед них жодної жінки – як не крути, гендерна нерівність
вимальовується… Тому обрали касира – саме жінку!
Ну не могли ми оминути увагою факт, що у школі №1 –
діти не дуже звичайних батьків. Тож мимоволі знову торкнулися теми, точніше – я
так прямо і запитала: скажіть, мовляв, хто з відомих у місті водить у школу
своє чадо..
– Чесно кажучи, не варто так виокремлювати, – все не
погоджується на прямоту Андрій Іларіонович. – Скажімо, вчиться онук Миколи
Романюка (Луцький міський голова, – авт.). Микола Ярославович часто приводить
його вранці – раз на тиждень точно. Видно, батьки лишають на ніч у бабусі з
дідусем. Як і кожен із батьків наших школярів, нічим не виділяється. Якщо я
вранці є, поговоримо про се, те. Це ж звичайний, нормальний дідусь…
Словом, вдалося випитати, що ходить у першу школу
внук заслуженого діяча мистецтв України, директора Палацу культури міста Луцька
Юрія Войнаровського, донька ректора СНУ ім. Лесі Українки Ігоря Коцана,
протягом року навчався син футбольного тренера Анатолія Дем’яненка, діти
нинішнього заступника прокурора області Андрія Гіля.
– Дуже хороші люди, – каже Андрій Іларіонович. –
Боюся, когось не згадав… З усіма працюємо на рівні «тато-школа». Ніякі особисті
питання завдяки своїм знайомствам не вирішував – не було потреби. У нас просто
гарні дружні стосунки.
Згадували ми й про особисте. Андрій Киця розповідає,
що його донька вже має дві вищі освіти.
– Сьогодні, на жаль, працює за кордоном за
спеціальністю, – говорить.
– Кажете, на жаль, – перепитую.
– На жаль, бо хочеться, аби дитина була поряд. А з
іншого боку – добре. У нас із дружиною тепер є можливість, та й причина їхати в
Арабські Емірати. Донька працює в Дубаях. От на осінніх канікулах я їздив її
відвідувати. Тепер дружина збирається… А говорив «на жаль», бо шкода, що
молодим людям важко знайти достойну роботу в Україні…
Наостанок прошу директора прогулятися коридорами і
кабінетами школи, де можна щось цікаве сфотографувати. Йдемо. Якраз перерва,
діти масово бажають «Доброго дня». Жартую: «У вас від такої кількості почутого
словосполучення і сказаного у відповідь день уже мусить бути добрим».
– Знаєте, буває, дитина підійде і обійме мене прямо
на коридорі зі словами: «Я вас так люблю». Відповідаю, що теж люблю, бо так
воно і є. Ми за роки навчання стаємо такими рідними…
Нічого не скажеш – демократичний директор,
подумалося. Андрій Іларіонович – наче у відповідь:
– У нас із дітьми просто рівні стосунки у
спілкуванні. Коли вірити політикам і філософам, то є така думка: «Демократія –
це погано. Але ніхто нічого кращого поки не придумав».
Мабуть, тому й не практикує цей директор щоранку
стояти біля дверей і записувати, хто запізнився. А діти, знаючи про таке, самі
приходять на уроки вчасно.
Світлана ДУМСЬКА.
На фото автора: будні школи, де директорує Андрій
Киця, завжди яскраві.