Коли Бог щось забирає, то обов’язково щось і дає. У Світлани Сіжук не було такої сім’ї, як у більшості діток. Але Господь подарував їй можливість зростати у колі хороших людей, які відігріли дитяче серце любов’ю і ніжністю. А ще – сипнув у душу колись маленької дівчинки щедру пригорщу таланту.
Прийомна сім’я Прусів із с. Сьомаки Луцького р-ну – одна з тих родин, про які часто пишуть журналісти. Власне, вона була створена тоді, коли держава ще не обрала такого чіткого курсу на виховання дитини в сім’ї, як це відбувається нині. Коли інтернати були переповнені дітьми зі складними долями… Серце матері просто не витримало. Довго у душі Марії Прус ятрилася думка про прийомну дитину. Виростила своїх. І, здавалося, не виконала сповна свій материнський обов’язок… Просто небо означило саме для цієї жінки іншу місію: бути не просто матір’ю, а прийомною матір’ю. То тепер вона це знає. А тоді одного дня зібралася із силами – і попрямувала в інтернат…
У сім’ї Прусів (а чоловік Микола Марії Антонівні у всьому – перший помічник) підростає шестеро вихованців. Дехто вже й зовсім дорослий… Названі батьки намагалися не просто кожного з дітей відігріти і відгодувати, а роздивитися у них щось особливе, підтримати уподобання, з якими їм легше були б знайти себе у цьому світі. Серед таких – одна з вихованців цієї прийомної сім’ї Світлана. Коли дівча вперше взялося за пензлик, Марія Антонівна і не думала, що за кілька літ побачить виставку своєї доньки. Поки ці виставки – на місцевому рівні: у бібліотеці смт Торчин. Але Світлана день за днем наполегливо гартує свій талант. А дорослі, які супроводжують дівчину в житті, щиро вірять, що іскринка ось-ось спалахне…
До прийомної сім’ї Прусів Світлана втрапила, коли їй було 8 років. Навчалася в одному з освітніх закладів інтернатного типу, там її прийомна ненька й побачила.
– У нас уже були Надя і Саша. Надійка не мала з ким гратися, тому я вирішила, що треба ще дівчинку. Чоловік проти не був. Приїхала в інтернат, але виявилося, що не можу взяти на виховання ту дитину, яку хотіла спочатку. Щось було не так з її документами. Але подумала, що додому без дівчинки не поїду! Так і заявила. Пішли ми в 2-й клас. Бачу: всі сидять рівненько, а на першій парті дитина підперлася ручкою, сумні такі оченята на мене дивляться. Кажу: «А до тебе хтось приїжджає?». Відповідає, що ні… Я їй: «Ходи до нас, із дітками будеш гратися, пиріжки навчимося пекти, у нас є котик, собачка…». А тут директор мені повідомляє, що в неї ще дві сестрички і братик. Я, довго не думаючи, телефоную чоловікові… Так вийшло, що взяли Світланку, Наталю, Сергія, а згодом Люду – всі від однієї матері, – розповідає Марія Антонівна.
Світлана нині закінчила 10-й клас. Гарно співає, вчиться у музичній школі грі на гітарі, займається у торчинський студії «Чарівний пензлик» (керівник – Ірина Гордійчук).
– Малює скрізь. Уже до того дійшло, що прийде на кухню, щось смажить чи пече (а я своїх дівчат усього навчила), а збоку щось малює, – тішиться названа мама.
Роботи Світлани вже брали участь у обласних та районних творчих конкурсах. Саме з художньою творчістю вона планує пов’язати свою майбутню професію. Родина дівчинку у всьому підтримує. На фарби названі батьки грошей не шкодують. Найбільше їм до вподоби спостерігати, як з-під пензля Світлани зринають нові образи. Дівчинка ж чомусь дуже любить відтворювати лики святих. Особливо гарно у неї виходять зображення мадонн… Може, тому, що життя, на жаль чи на щастя, через її власну долю показало Світланці, що у Жінці – направду святе…
Олена ЛІВІЦЬКА.
P.S. Указом №311/2013 від 1 червня 2013 р. Президент України нагородив прийомну матір Марію Прус із с. Сьомаки Луцького р-ну орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за «вагомий особистий внесок у забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту дітей, створення умов для їх всебічного розвитку».