Узялися за Кононовичів

На Волині – «не без виродків».
Червоні радикали з Волині, брати-близнюки Кононовичі з Луцька, навідалися у Новоросію і спільно з терористами так званої «ЛНР»  провели прес-конференцію, засудивши «кієвскую власть».
Лучани Михайло  та Олександр Кононовичі обіймають серйозні «червоні» посади:  першого секретаря ЦК Комсомолу України та лідера руської общини Волині й головного комсомольця області відповідно.  Днями брати стали героями передачі телеканалу «Новоросія».
У присутності бойовиків та козачества вони звинувачують українську владу у безпідставній блокаді Сходу, ганьблять нашу армію. Візит близнюків з Волині у Новоросію бойовики називають «первой ласточкой с Украины»
Після того, як про турне до ЛНР бравих комсомольців розповіли волинські ЗМІ, голова облдержадміністрації звернувся до СБУ та прокуратури області, аби ті «дали правову оцінку» висловлюванням Кононовичів. Про це Володимир Гунчик повідомив під час оперативної наради 24 листопада.
Цього ж дня стало відомо про те, що невідомі розгромили офіс КПУ області у Луцьку, де саме тривала звітно-виборна конференція до місцевого осередку. Шукали братів Кононовичів, але дарма. Пізніше подію прокоментував лідер «Правого сектору»  на Волині Павло Данильчук: «Все, що я можу сказати, що «Правий сектор» і інші патріотичні організації роблять все можливе, щоб комуністичні організації, антиукраїнські організації не діяли на при Волинській області та на території України загалом. Невідомі і відомі патріоти Волині перешкодили проведенню зборів антиукраїнських сил на Волині, зокрема й сьогодні».
Одіозні брати Кононовичі – молоді обличчя так званого волинського комсомолу – вибилися на столичні горизонти недавно, після Революції гідності. Цікаво, що родом вони з Брестської області, однак з дитинства жили в Луцьку. Ось як описує їх газета «Комуніст» від 4 вересня 2011 року: «Брати-близнюки Михайло та Олександр Кононовичі народилися у Брестській області (Білорусь) у родині робітників. У п’ятирічному віці разом із батьками переїхали в Луцьк. Родина жила скромно, але дружно. У школі у братів улюбленими предметами були історія, географія та правознавство. «У 1989 році, як і мільйони радянських дітей, нас прийняли в піонери», – говорить Михайло. «Давши клятву в дитячому віці боротися за справедливість і правду на землі, ми ніколи її не порушували. У 1991 році разом із батьками і всією країною, переживаючи, ми спостерігали за крахом нашої могутньої Батьківщини – СРСР. Уже тоді, будучи дітьми, ми ставили собі запитання, чому ще вчора вчителі й шкільні піонервожаті старанно вчили нас бути відданими будівниками комуністичного суспільства, а сьогодні оскаженіло і зі злістю зривають із нас червоні трикутники?» – згадують Кононовичі.
Дитячі серця не скорилися брехні. Брати разом з однодумцями зібрали своїх однолітків у Ленінській кімнаті, намагаючись знайти відповідь на запитання, як жити далі. Прийняли категоричне рішення: галстуків не знімати й залишатися вірними клятві. Керівництво школи, не бажаючи йти на конфлікт, не схвалило, але й не перешкоджало носити галстуки окремим учням. «У 1991-1992 навчальному році ми продовжували з товаришами ходити на заняття в червоних галстуках, поки це не стало небезпечним…» – розповідає Олександр Кононович. Брати говорять, що цю маленьку перемогу вони не забудуть ніколи, адже саме вона визначила й загартувала їхню подальшу долю (…) Написали заяви в партію Кононовичі в 1998 році. Проходили кандидатський стаж, коли одержали повістки в армію. На партійних зборах ухвалили рішення прийняти братів у партію після демобілізації зі служби. Щоправда, сталося так, що у військах близнюки затрималися аж на 10 років. Служили в Ковелі солдатами, контрактниками в Луцьку, а потім стали курсантами Одеського інституту сухопутних військ, вступивши на факультет тилу. Брати опанували спеціальність «начальник продовольчої служби».
У квітні цього року в управлінні СБУ у Волинській області уже бралися перевіряти діяльність цих «ленінських послідовників». Принаймні, звучали такі публічні обіцянки. Але, схоже, до діла вони так і не дійшли. Зате Кононовичі дійшли… аж до «Новоросії».
Олена ЛІВІЦЬКА.