Зустріч із заступником голови облдержадміністрації Валентином Цьосем відбулася за кілька днів після того, як Валентин Іванович офіційно приступив до виконання службових обов’язків.
Хоча сказати, що людина він в органах виконавчої влади області нова, теж не випадає: з квітня ц. р. він виконував повноваження радника голови облдержадміністрації Олександра Савченка і, по суті, в цьому статусі займався виконанням тих обов’язків, що й зараз.
Чому так довго в столичних кабінетах погоджували новий статус Валентина Цьося і чому, наприклад, досі в Олександра Савченка немає першого заступника, це, звичайно, тема окремої розмови.
Ми ж Валентином Цьосем спілкувалися про те, що стосується його особисто.
– Валентине Івановичу, як доля вас привела з Волині аж у столицю?
– Я народився тоді ще в Любомльському, а нині – Шацькому р-ні. Закінчив Прип’ятську середню школу, а потім вступив у Львівський лісотехнічний інститут на спеціальність «Технологія деревообробки», а після отримання диплома працював за набутою професією.
– Строкова служба в армії вас оминула?
– Так, бо студенти нашого періоду звільнялися від призову в військо. У нас була військова кафедра, тому перед отриманням звання лейтенанта запасу 1 місяць був у військовому таборі, де пройшов відповідний вишкіл.
– Військове звання у вас вже вище?
– Звичайно! Але, мабуть, до полковника вже не доросту… Хоча військова спеціалізація в мене дуже важлива для армії, адже вмію забезпечувати понтонні переправи, здійснювати інші функції, притаманні інженерним військам.
– Цікавий період ми з вами пережили в «лихі дев’яності», коли, здавалося б, ніде нічого не було, але насправді все скрізь було, тільки не для всіх… Після інституту Ви одразу пішли в бізнес?
– Ні, звичайно, бо повинен був, як і всі інші ровесники, після отримання диплома 3 роки відпрацювати за направленням. Міг, звичайно, як студентський активіст та людина, яка добре навчалася, залишитися на роботі у Львові чи Львівській області. Але – не захотів. Чомусь вирішив, що в місто лева краще буду приїжджати в гості… Тому поїхав за направленням аж у м. Шостка Сумської області, доволі цікаве місто на північному сході України. Його особливість – велика кількість жінок, які працювали. В основному, на оборонних підприємствах. Наприклад, на такому потужному об’єднанні, як «Свема», де виготовляли кіно-фотоплівку. Я ж трудився за спеціальністю на місцевій меблевій фабриці.
– Не шкодуєте, що втратили шанс молодість провести в «західноукраїнському П’ємонті»?
– Абсолютно! Я з радістю приїжджаю до Львова в гості чи на ділові зустрічі, але постійно там мешкати великого бажання не було ні тоді, ні зараз…
– Чим запам’яталася Сумщина?
– У Шостці, до речі, було не тільки багато секретних військових підприємств, але й ще одна особливість – на них працювало багато так званих «хіміків». Це громадяни, які відбули основну частину покарання за ті чи інші злочини, а решту терміну проходили в режимі, коли вдень працювали на цивільних підприємствах, а ночували в спеціально облаштованих гуртожитках під наглядом правоохоронців. Так звані «зеки», які мали за плечима не одну «ходку» в місця позбавлення волі, звичайно, специфічний контингент працівників.
– Не страшно було?
– Ні. Засуджені – це теж люди. Часто, доволі нормальні. Хоча ті, хто вже тричі перебував за гратами, туди ж, як правило, і поверталися. Вони вже просто не бачили сенсу перебування на волі, бо звикли жити за колючим дротом…
– Що ж, «школа молодого інженера» у Вас виявилася доволі жорсткою… Це допомогло в бізнесі?
– Звичайно. І не тільки це. Ідея зайнятися власною справою виникла, коли з Шостки приїхав у Рівне. На той час державні підприємства не могли запропонувати інженерно-технічному персоналові гідну зарплату. Я, наприклад, як дипломований фахівець і керівник структурного підрозділу отримував на місяць 130 рублів, а мої підлеглі електрики шостого розряду – по 300… А в мене ж молода сім’я…
– Дружину Ірину, з якою ви щойно говорили по телефону, знайшли у Львові чи Шостці?
– Так, ми познайомилися в студентські роки. Але вона родом із Рівного. Я сам був у Шостці. Дружина на 3 курси молодша навчалась у Львові. Як кажуть, потрапив у приймаки…
– Ну, це ще невідомо, хто від цього виграв… А якщо серйозно, то, Валентине Івановичу, відомо, що нелегко з державного підприємства прийти в бізнес, де свої специфічні умови роботи. Але так само непросто з бізнесу прийти на роботу в орган державної влади, та ще й на таку високу посаду як заступник голови облдержадміністрації. Що стало визначальним у такому крутому повороті долі? Навіщо воно вам було, оце чиновницьке життя, порівнюючи з бізнесовим, де все було чітко налагодженим і доволі комфортним?
– Я краще розкажу, як працював у бізнесі, і тоді стане зрозумілішим, чому погодився на пропозицію стати заступником у голови облдержадміністрації Олександра Савченка.
– Ну, можна одразу стандартно зазначити: хотів свої досвід, уміння, професіоналізм та патріотизм застосувати на ниві державного служіння неньці-України…
– Це також одна з основних передумов такого рішення. Водночас зазначу, що на початку 90-их, коли Союз уже розпадався, влада дозволила створювати кооперативи. І я скористався цим шансом. Чим займалися? В основному, торгівлею, що приносило непогані прибутки. А в 2001 р. Ігор Єремеєв і Степан Івахів, з якими познайомився у 90-х, запропонували перейти на роботу на нафтопереробний завод у Дрогобичі. Погодився. І щоб відповідати кваліфікаційним вимогам, отримав другу вищу освіту за спеціальністю у Львівській політехніці. Ось так і працював у різноманітних структурах групи компаній «Континіум» до квітня 2018 року. В основному, займався будівництвом та здачею в експлуатацією АЗС та дотичних до них комплексів. За моєї участі було створено з нуля 280 АЗС і відновлено 11 нафтобаз. Крім цього, відповідав за експлуатацію цих об’єктів.
– В облдержадміністрації як заступник за які напрямки відповідаєте?
– Сектор житлово-комунального господарства, капітальне будівництво всіх об’єктів, які фінансуються за бюджетний кошт, екологія та природні ресурси. Звичайно, коли відбудеться призначення першого заступника голови облдержадміністрації, коло повноважень може змінитися.
– Разом із Олександром Савченком Ви вже визначилися з конкретними об’єктами, які треба збудувати?
– Основний пріоритет: маємо зводити те, що служитиме на благо всім волинянам. Це школи, дитсадки, а також – чисте довкілля. В останньому компоненті, до речі, є багато проектів щодо очищення води, побутових стоків, модернізації полігонів твердих побутових відходів.
– Будемо розширяти межі сміттєзвалищ чи збільшувати їх кількість?
– Навпаки! Є технології, котрі дозволяють зменшити площу полігонів за короткий термін на 10%. Якщо взяти для прикладу луцьке сміттєзвалище в с. Брище, то нові технології дозволять продовжити його роботу мінімум на 3 роки в межах, які існують зараз. А за цей час, вірю, зможемо нарешті ввести в експлуатацію сміттєпереробні заводи, в чому розраховуємо на інвесторів.
– Ви щойно повернулися з Торчина, де за дорученням Олександра Савченка проводили прийом місцевих мешканців. Часто буваєте в районах? Що відчуваєте, спілкуючись із людьми в глибинці?
– І як радник, і як заступник голови, як мінімум, двічі на тиждень буваю в районах. Є багато традиційних проблем, суто персональних. Але загальна тенденція така: населення хоче від держави всього, але натомість мало хто прагне хоча б щось віддати самій державі. І тут виникає проблема чесності…
– Що маєте на увазі?
– Вимагають від держави фінансування тих чи інших об’єктів, а натомість заплющують очі, що ніхто не хоче платити податків. Скільки можна говорити, що в невеликих населених пунктах повним ходом торгують сигаретами і спиртним без сплати акцизного збору? Всі це бачать, але ніхто не хоче псувати стосунки… А немає податків – мало грошей у бюджеті, це ж аксіома. Та найяскравіший приклад споживацького та однобокого ставлення до держави стало село Стобихівка…
– Саме хотів запитати про цю скандальну для всієї Волині історію, де вчителів і дітей із початку навчального року не пускають у школу…
– Децентралізація влади передбачає, що всі освітні заклади перейдуть на утримання місцевих громад. Але люди в Стобихівці над цим не задумуються. Вони хочуть нову і велику школу. Незважаючи на те, що через 4 км, у сусідньому селі, є вже велика школа…
– То в чому ж проблема? Може, тому, що в Стобихівці мешкають, в основному, протестанти, а сусіди – православні?
– Так, вони проти відвідування іншої школи з релігійних міркувань. Вони хочуть, щоб держава поважала їх віру та звичаї. Добре. Держава поважає. Словом, держава там школу таки збудує. Але як вони її будуть утримувати, якщо дохід сільради в Стобихівці – лише 500 тис. грн?! І коли на цей заклад щороку треба буде витрачати не менше 3,7 млн грн?!
– Це дійсно велика проблема. Згадую виступ Олександра Савченка на сесії облради, де він звернув увагу і на таке. От введемо в експлуатацію надсучасний Перинатальний центр у Луцьку. А персоналу ж у ньому досі немає! І хто з висококласних лікарів піде туди працювати на мізерні зарплати? А хто потім утримуватиме цей заклад? Та, повертаючись до Стобихівки, що буде далі?
– В селі немає жодного учасника АТО. Вони не служать у війську, бо їм забороняє релігія. Держава і це поважає. Більше того, держава сьогодні забезпечує безкоштовними сніданками 250 дітей зі Стобихівки. А що вони роблять для держави? Адже в самому селі – 44 пилорами! Всі зареєстровані на приватні особи як деревообробні верстати для власних потреб. Я розумію, коли з розрізаної колоди для власних потреб собачу будку змайструють. Але коли на території кожної лежать десятки складометрів пиломатеріалів і ніхто не платить податків… Це що, теж релігія забороняє? Ні, навпаки. Хай уважно читають святе писання. А там є чітке зобов’язання платити податки державі.
– Вибачте, то, може, цей напрямок нехай уже візьме в роботу інший заступник голови облдержадміністрації, який курує співпрацю з правоохоронними органами? Як волинянам пояснити, що на сесії з 30 млн грн бюджетних коштів десяту частину виділили на школу в селі, яке обросло пилорамами, де ріжуть, по суті, крадений ліс?!
– Так скажу. Ми зробимо те, що було нереальним 10 років: збудуємо в Стобихівці нову школу, використовуючи сучасний проект споруди. І на цю тему більше говорити не буду.
– У вас є мрія, яку неодмінно хочете реалізувати, перебуваючи на нинішній посаді?
– Знаєте, до квітня я думав над іншими проектами, адже 9 останніх років жив і працював у столиці. Але певними ідеями поділюся. Наприклад, разом з колегами прагну відродити славне і древнє містечко Олику комплексно, не обмежуючись лише замком Радзивіллів, аналогів якому, мабуть, немає в усій Східній Єропі і Західній Україні. В цьому випадку децентралізація дуже знадобилася цьому містечку, бо туди особливо ніхто не звертав увагу. Залишилися земля, об’єкти інфраструктури, є хороший людський потенціал… Тож прагну вдихнути нове життя в древню Олику. А ще дуже хочу, щоб виконавча влада Волині спрацювала так, аби в область прийшло більше потужних інвесторів. Над цим зараз і працюємо.
– Дякую за відвертість, успіхів!
– І вам вдячний за змістовні запитання.
Інтерв’ю вів Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з офіційного веб-сайту облдержадміністрації: Валентин Цьось.