Ми зустрілися з головою Камінь-Каширської райдержадміністрації Валерієм Дунайчуком у його службовому кабінеті, коли невідступно наближалася обідня перерва і багато керівників у цей час воліють не забивати собі голову клопотами спілкування із журналістами. З першого погляду Валерій Савович викликає позитивні емоції: стрункий, підтягнутий, лаконічний і конкретний. Видно, що за довгі роки свого життя навчився цінувати себе та поважати інших…
Звідки це? З раннього дитинства, де в с. Личини Камінь-Каширського р-ну Валерій Дунайчук був аж шостою дитиною в багатодітній родині (п’ятеро старших – сестри Валерія Савовича). Чи зі студентських років, коли здобував фах лікаря-гігієніста та епідеміолога у Львівському медінституті? З перших азів трудової біографії, котра розпочалася на скромній посаді фельдшера Самарівської дільничної лікарні Ратнівського р-ну, Сошичненської лікарської амбулаторії Камінь-Каширського р-ну, продовжилася на посаді лікаря з гігієни харчування, завідувача санітарно-гігієнічним відділу Камінь-Каширської райсанепідемстанції та обранням на посаду Личинівського сільського голови? Чи, можливо, виконання обов’язків депутата Камінь-Каширської райради три скликання поспіль нагородило Валерія Дунайчука вмінням визначати пріоритети та мудрістю знаходити шляхи для реалізації задуманого?
Про це та про багато іншого та цікавого ми й дізнаємося, відверто та невимушено спілкуючись із головою райдержадміністрації, який до офіційного призначення з кінця лютого ц. р. був радником голови облдержадміністрації Володимира Гунчика на громадських засадах і в такий спосіб заповнював вакуум виконавчої влади району, що виник із незалежних від області причин…
– Валерію Савовичу, за час роботи що вже запам’яталося найбільше?
– Тільки почав працювати – і надзвичайна подія! На жаль, сталася така біда – згоріла церква, яка простояла майже 315 років! Позаяк вона Свято-Іллінська, то 2 серпня була освячена, значить – скоро було б їй 315 років… А так вогонь знищив унікальну святиню та неповторну пам’ятку архітектури, що віками стояла в центрі нашого міста…
– Знаю, що ви особисто не лише брали активну участь в організації гасіння пожежі, але й перебували на даху будівлі органів влади району буквально з вогнегасником у руках (вогонь, який роздмухувався сильним вітром, розкидав довкола буквально шматки жаровиння!). Відомі причини займання?
– Причини – ні. Тобто лабораторні та експертні дослідження ще тривають. Приїжджали представники міліції та ДСНС. Заходив і настоятель храму отець Стефаній… Ніхто навіть уявити не може, що стало причиною пожежі… Це ж така пам’ятка архітектури була, така святиня!!! Але що поробиш? Свято-Іллінської церкви вже немає… Тому з настоятелем вирішували питання, як зняти її з державного реєстру. А залишки дерев’яної споруди через кілька днів після трагедії (вантажівок зо 25) вивезли й захоронили. Вибрали місце, викопали котлован, захоронили, територію зрівняли із землею… Вивозили своїми силами, підприємці допомагали, практично безоплатно все зробили. Координували цю роботу разом, бо ж біда – для всіх.
– Це так вимагають церковні канони – закопувати в землі недогорілі рештки дерев’яної церкви?
– Отець Стефан каже, що спілкувався з митрополитом Луцьким та Волинським УПЦ владикою Ніфонтом: той сказав, що треба захоронити все. Бо ми міркували: що робити з цими залишками? Ніхто не знав… Були версії різні. Скажімо, захоронити чи допалити. Але церква ж стояла в центрі міста, й тому вирішили вивезти…
– На місці згарища буде новий храм?
– Перш за все маємо зняти з реєстрації пам’ятку, а далі буде прийматися рішення, як і що саме будувати натомість. На те є відповідні органи.
– А ваша особиста точка зору? Що там доречніше звести?
– Моя думка: того, що було, не відбудуєш. Можна звести щось схоже, але то вже не буде та древня святиня… Навіть проект реконструкції храму, датований 89-м, здається, роком, коли львівські архітектори розробляли проект реконструкції храму, зберігся, тому його можна відтворити. Але все має вирішувати громада. Наше завдання як виконавчої влади – не заважати і допомагати.
– Небагато часу ви очолюєте виконавчу владу на Камінь-Каширщині. Скажіть, якась розмова з вашим попередником Сергієм Дмитруком відбулася? Може, якісь напрацювання треба продовжити?..
– У принципі, мій попередник чотири місяці у кріслі голови райдержадміністрації, образно кажучи, не сидів. Було відповідне розпорядження Президента України ще 21 листопада минулого року про його звільнення з посади. Сергій Олександрович перейшов працювати назад в апарат районної ради, де й раніше був. Про його напрацювання на посаді голови райдержадміністрації я обізнаний. Є справді пріоритети, вирішення яких не можна відкладати в довгу шухляду. Наприклад, почали будувати школу в Житнівці, я поїхав подивитися: там 70 відсотків готовності. Тому подали пропозиції щодо виділення коштів із Фонду регіонального розвитку саме на цю школу. Нехай ці гроші будуть у серпні-вересні, але вони – будуть! І чудова та сучасна школа, врешті-решт, відчинить свої двері для наших учнів! Чесно кажучи, я не сподівався, що цей об’єкт майже готовий до введення в експлуатацію. Треба зовсім небагато, і шкільні класи наповняться дітьми. Для мене це була приємна несподіванка.
– Пам’ятаю, йшлося про необхідність збудувати школу в іншому селі. Здається, Оленине…
– Так, є у нас Оленине і школа в ньому. Там одне з приміщень було практично в аварійному стані, тому частину його розібрали. Зараз дітки вчаться у складних умовах. Частина – в приміщенні, що лишилося, бо трошки новіше. Частина – в хаті, старшокласників довозять у Боровне. Почали нове будівництво – тільки фундамент фактично… Тому прийняли рішення: добудується навчальний заклад у Житнівці коштом Фонду регіонального розвитку, а ми своїми силами приступимо до Олениного. Тим більше, що роботи у Житнівці лишилося зовсім небагато: всередині стіни фактично побілені, вікна стоять, спортзал – усе відповідає вимогам… Я ж санітарний лікар за освітою, знаю, як воно має бути. Як добудують – буде прекрасна школа. Просто – село невелике. Там була початкова школа, а зараз збудували 1-3 ступенів, тому заклад розрахований на більшу кількість учнів із інших сіл. Але нічого: до Боровного – 2-3 кілометри, до Олениного – ще 3 кілометри. Тобто за наявності відповідного транспорту учні легко зможуть дістатися до школи. Зараз, наприклад, із Житнівки близько 70 дітей їздить у Боровне, тобто в зворотному напрямку.
– Як складаються стосунки з головою райради? Розумієте: дві гілки влади, два керівники в районі, а це часто викликає тертя…
– Із Віктором Сусом, головою районної ради, ми знайомі давно. Упродовж трьох скликань я був депутатом райради, коли працював у санепідслужбі – практично з 1998 року – регулярно спілкувалися з виробничих питань. Ніяких конфліктних ситуацій із Віктором Івановичем не було. Та й я людина за своєю суттю – неконфліктна. Стараюся завжди дійти згоди, вислухати думку опонентів, у межах розумного й на компроміс піти. Але для – користі справи. Для чого мене сюди призначили, врешті-решт? Щоб покращити життя району, а не створювати конфлікти.
– А до речі, як ви сприйняли пропозицію працювати на цій посаді? Хто її озвучив?
– Це було несподівано. Мені зателефонували з обласної адміністрації. Сказали, що мене викликає голова облдержадміністрації на 14-ту годину. Це було в лютому. Я знав, що є такий Володимир Петрович Гунчик, що він був директором Луцького автомобільного заводу, звичайно, що він голова облдержадміністрації і що родом із Каменя-Каширського. Але особисто з ним не був знайомий, ніколи навіть не зустрічався. Не знаю, хто порадив йому мою кандидатуру… Перше, що я відповів на пропозицію очолити виконавчу владу району – маю подумати й порадитися із сім’єю, громадою. Я ж прийшов у Личини із санітарної служби, виграв вибори, почав працювати сільським головою… І тут – нове призначення! А люди, які повірили й довірили?! Бо й і на чолі сільської громади дещо вдалося зробити… Можливо, ви чули: ми спорудили міст через Турію до Мильців (село на Старовижівщині). Громада згуртувалася. Не тільки з нашого села, а й із довколишніх. І міст вийшов – ще той! Шеститонну техніку, як перевіряли на міцність, пропустили – витримала конструкція! А в Личинах замінили в церкві куполи, пофарбували храм. Вдалося виграти проект конкурсу «Міжнародний розвиток орієнтований на громаду» і громадою зібрати 8 тисяч гривень. Ми по цьому проекту замінили вікна у двох корпусах школи і всі зовнішні та частину внутрішніх дверей! Це 51 вікно і 17 дверей. Це, думаю, нормально, причому не тільки для нашого села, але й для деяких селищ і міст – приклад. Бо взимку вже відчувався не тільки економічний ефект, а й тепло в школі. Котли в нас на ту пору вже теж стояли – економні, твердопаливні. Попри те, що вже третій рік у селі є газ, ми подбали про енергозбереження. Дороги також трохи вдалося поробити, хай і небагато. А ще завдяки сприянню народного депутата попереднього скликання Миколи Потапчука вдалося зробити 1,25 км хорошої білощебеневої дороги (а була піщана) із села Запруддя до Личин. Раніше за цим маршрутом в негоду проїхати було важко. Також за його сприяння наше і сусідні села було підключено до мереж природного газу, закуплено повний комплект музичного обладнання в сільський Будинок культури. За сприяння народного депутата Ігоря Єремєєва вдалося замінити частину вікон і двоє дверей у Будинку культури, бібліотеці, вікна і двері в сільському фельдшерсько-акушерському пункті. За це народним обранцям – щира подяка!
Тому, самі розумієте, непросто було залишити посаду сільського голови. Але розуміння, що у такий складний для держави час повинен використати свої знання, бажання та досвід для користі всього району, стало основним аргументом. І я погодився на пропозицію Володимира Петровича. Погодився – і не шкодую, хоча роботи додалося.
– Ви маєте досвід співпраці з різними, умовно кажучи, владами на різних рівнях. Нині багато говорять про реформу самоврядування, об’єднання громад. Як скоро запрацюють реформи в цьому напрямку на Камінь-Каширщині?
– Зараз акцент – на добровільному об’єднанні громад. Тобто я нікого змушувати до укрупнення не буду. Хочуть громади? Мають таке право! Тим паче, що й можливості відкриваються доволі привабливі, насамперед, у фінансовому плані. Але люди в багатьох випадках ще живуть за інерцією, не хочуть змін, бо не знають про їх переваги. Поки спроб об’єднання було три. Це громада Раківліської сільської ради зверталася до громади Бузаківської сільської ради. Але депутати Бузаківської сільської ради не дали згоди на приєднання до раківлісівців. Тоді депутати Бузаківської сільської ради звернулися до своїх сусідів: Видричівської та Мельникомостищенської сільських рад, щоб об’єднатися з ними. Але відповіді на це питання ще не отримали. Хотешівський сільський голова звернувся з пропозицією про об’єднання навколо Хотешівської сільської ради аж до 17 сільських громад нашого, Ратнівського та Любешівського районів, результати мені невідомі. На всіх рівнях ми роз’яснюємо переваги цього процесу, але, повторююся, це добровільний процес, а не примусовий. А те, що в проекті майбутньої адмінреформи – чотири ради на район, переконаний, не знайде розуміння у громад. Люди цього наразі не сприймають. Вони взагалі «в штики» сприймають усе нове, а коли сказати, що сільрада буде за 20-25 кілометрів… Селянин чи пенсіонер туди за довідкою не піде, а на старосту великих надій не покладають… Думаю, люди добровільно на цю реформу не підуть, якщо, насамперед, не провести з ними великої просвітницької роботи, не відремонтувати доріг. Спитайте тих, що скраю. І почуєте аргументи, з якими важко не погодитися… Ті, хто в центрі – ті «за», бо для них, правду кажучи, нічого не змінюється. Тому я особисто – за добровільне об’єднання громад, бо розумію позитивні результати цього процесу. Але, можливо, спочатку подивитися на підсумки цього процесу в Ківерцівському та Ковельському районах, де більшість громад виступає за укрупнення, а вже потім застосовувати позитивний досвід у решті районів?.. Чесно кажучи, зміни, які зараз відбуваються в Україні, не проводилися десятиліттями, тому так непросто вирішити всі проблеми за один раз. Будемо працювати. Будемо радитися з людьми. І – будемо спільно вирішувати.
– Дякую за відвертість, успіхів!
Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.
На фото: Валерій ДУНАЙЧУК.