У 67 літ Галина й Анатолій знайшли одне
одного, а в 68 – виграли сад від «Волинської газети»!
У них обох не склалося життя у першім
шлюбі. Бо діти виросли, порозліталися. Галина зосталася вдовою. Анатолій –
розлучений. Утім Господь не полишив двох самотніх сердець і допоміг одним
телефонним дзвінком повернути Віру, Надію, Любов.
КУДИ ВЕЛИ НЕБЕСНІ ДОРОГИ?
Волинянин
Анатолій Підлужний усе життя мріяв про небо. Звідки це бажання – тяжко
зрозуміти. Адже виріс хлопчина в Луцькому р-ні, у селі, якого вже й на карті
нема – Чехівщина. Ровесники дивувалися Толиковій забаганці. Мало хто й вірив,
що школяр почне розсікати повітряні простори Союзу. Та коли перед юнаком постав
вибір майбутньої професії, обрав авіацію. Невдовзі закінчив Виборзьке авіаційне
училище (це за 150 км від фінського кордону). Потім здобув диплом Київського
авіаційного інституту. А після цього взяв у руки штурвал і здійнявся в небо.
– Я
до цих пір пам’ятаю свої польоти над Камчаткою…Довкола – білосніжна гладь, а
посередині темною цяткою – господар Сибіру ведмідь. Побачить у небі незваних
гостей – стає на задні лапи, передні до нас піднімає та загрозливо реве! – з ностальгією
пригадує Анатолій. – А яке захоплення відчуваєш, коли везеш науковців-геологів,
а під тобою на безкрайніх просторах багатотисячне стадо оленів, що біжать
«косяком» до ріки.
Із
крижаного царства доля перекидала волинянина у безкраї степи Казахстану.
Доводилося й над полями із бавовником літати.
Втім
крила обрубав розвал Радянського Союзу.
– Задовго
до подій 1991-го мене направили на Волинь. 19 років трудився у луцькому
аеропорту. Був начальником відділу. Якось навіть, до Дня авіації, вийшла в
газеті стаття про мене з величезним фото! – усміхається Анатолій Миколайович.
А
потім? Потім аеропорт збанкрутував, літаки стали перетворюватися на брухт.
Кваліфікованих працівників відпускали на всі чотири сторони. І бортмеханік
Підлужний змушений був із неба опуститися на землю. Як у прямому, так і
переносному значенні.
Із
дружиною, з котрою прожили майже 20 літ і виховали доньок, стосунки
зіпсувалися. Роботи хорошої теж не міг знайти: працював охоронцем, на Київщині
стояв біля станка.
Звісно,
мати все й лишитися ні з чим – було дуже тяжко, зітхає чоловік. Ні сім’ї, ні
житла, ні улюбленої роботи. Але те, що здавалося кінцем, насправді стало
початком…
ЖІНОЧЕ ЦАРСТВО І ВДОВИНИЙ СМУТОК
– Мені
доля теж випробувань не шкодувала, – долучається до розмови Галина Підлужна. –
Спершу ніби й добре все складалося. Вийшла заміж у рідному селі Поворськ
Ковельського району. Відразу працювала у торгівлі 10 років. Потім 25 років на
залізниці. Разом із чоловіком доньок Наталку і Руслану виховували. Далі внучкам
раділи. Не раз ми сміялися, що маємо ціле жіноче царство. Втім одна донька в
Італію на заробітки поїхала. Другу аж на Донеччину доля покликала. А я 12 років
тому поховала чоловіка…
Щоби
менше про сумне думати, Галина Микитівна повністю віддавалася роботі. І навіть
коли вийшла на заслужений відпочинок, працювала не покладаючи рук.
– Коли
вже й чоловіка не стало, продовжувала тримати три корови, кобилу, свиней, поросят,
гектари поля. І все сама, все вручну, – зізнається. – Якось вирішила на
постійно підтоплюваному городі провести меліорацію. Найняла техніку, щоб ставок
викопати. На осушену територію замовила сім КамАЗів землі. І всю її лопатою
розгорнула. Сама!
Аби
сірим будням додати яскравості, Галина Микитівна прикрашала вазонами домівку й
заквітчувала грядки. На заздрість іншим господиням висаджувала ті культури, які
аж із Італії донька передавала. Багато чого поштою виписувала. Тож однієї
тільки смородини пані Галина має коло 20 різновидів. Єдине, чого бракувало самотній
жінці, – надійного плеча і господарських рук…
«У 68 ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ»
А
в серпні минулого року один телефонний дзвінок допоміг двом самотнім серцям
наповнитися давно забутим почуттям.
– Улітку
ми вперше почули одне одного. Після телефонного знайомства зустрілися. А ще
через два тижні я вже переїхав до Галі в Поворськ.
Про
те, чим саме ковельчанка причарувала красеня-авіатора, жінка не розповідає. І
усміхаючись, пояснює: «Хай то буде наша з Толіком таємниця».
Але
навіть неозброєним оком видно, що молодята хоч і зовсім різні за характером,
втім якраз і тягнуться одне до одного, як плюс і мінус, як ніч і день. А ще –
однаково працелюбні й інтелектуально багаті.
– Що
читати любимо – це факт, – погоджується Галина Микитівна. – Навіть коли по
господарству роботи повно, то в будні стараємося новини по телевізору
послухати, а у вихідні – погортати газети й журнали. Я цікавлюся подіями на
Волині, неодмінно переглядаю статті про здоровֹ’я і секрети
господарювання. А Толя, крім цих публікацій, не минає політичних новин.
Саме
така ось любов до преси познайомила Підлужних із «Волинською газетою». Вийшло
так, що в Поворську минулої осені поштарка Свєта запросила на призову
передплату від обласного тижневика. Молодята не лишили подію без уваги. А через
кілька місяців дізналися: виграли сад!
–
Мабуть, кращого подарунка й не придумаєш! Це ж на багато літ буде пам‘ятка. І
щороку дарунок ставатиме все більшим! – сміється подружжя.
Позаяк
Підлужні звикли до кожної справи підходити «по-хазяйськи», то відразу замовили в
нас саджанці тих дерев, яких у їхньому садку не вистачало: сливи, груші,
низькорослі яблуні, черешню, шовковицю й виноград. Аби любов Галини й Анатолія
з роками тільки розквітала, то колектив редакції презентував молодятам троянду.
А щоби саджанці гарантовано прижилися, замовлення зробили в досвідченого
садовода Віталія Мурзи, який уже багато років поспіль біля Луцька тримає
тепличне господарство.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.
