«30
років у карному розшуку не шокували мене так, як три місяці, проведених на київському
Майдані».
Розмова
із цими простими людьми виявилася дуже непростою. Іноді їм бракувало слів, аби
відкрити пережите. Раз за разом рука тягнулася до цигарки, аби дати влягтися
емоціям. Скрушно хитаючи головою, 50-літній співрозмовник зізнався: такого за
свій вік іще не бачив. І це говорив чоловік, який пройшов спецназ, карний
розшук, керівництво райвідділом міліції.
Як же
сталося, що ветеран органів внутрішніх військ опинився по різні боки барикад із
бійцями «Беркута» і Внутрішніх військ? Хто звів лобами людей, які однаково
присягали на вірність народу України?…
Для Юрія
Лисиці із с. Кульчин Турійського р-ну присяга завжди мала особливе значення. Фраза
«Служити народу України» ніколи не була порожнім звуком. Тож коли 2004-го, а
потім 2010-го до кабінету Юрія Сергійовича заходило вище начальство, він не
боявся давати відповідь на запитання: «А де портрет Президента?» – «Я присягав
народу України. Йому й служитиму»,– казав Юрій Лисиця. І за таку
прямолінійність його 2004-го звільнили, через рік поновили, а 2010-го –
остаточно відправили на «заслужений відпочинок».
Втім,
відпочивати охоронцю права не довелося.
– Як,
коли в країні таке коїться, бути спокійним? Як лишатися на дивані, коли сплячих
студентів луплять по голові? Навіть якби виникала загроза заворушень, то інструкція
вимагає від «Беркута» створити живий коридор і вивести ймовірних бунтарів. Якщо
бунтар становить суспільну небезпеку, бити його можна тільки в чітко зазначені
частини тіла, а не в життєво важливі органи. Та «розчистка для ялинки» – це
було чистої води свавілля, – ділиться переконаннями Юрій Лисиця. І не тільки
він. Зять, син Юрій (студент Академії внутрішніх справ у Києві) теж стояли
пліч-о-пліч із батьком. Тож протягом буремних трьох місяців двоє із родини
Лисиць обов’язково вартували на Майдані.
– Як я
їх відпускала? – перепитує дружина-мама Люба. – Плакала, хрестила і…
випроводжала. Якби син був молодшим, звісно, тримала б коло себе. А коли дитині
21 – він уже мужчина, тому сам має право приймати рішення…Чи страшно було?
Дуже. Коли почалися перші вбивства, я безперестанку телефонувала, розпитувала.
Чоловік заспокоював, казав: «У разі чого я сина прикрию». А я не могла
збагнути, як він, маленький та худенький, зможе це зробити.
Різниця
статури сина й батька дійсно відчутна. Особливо коли обоє чоловіків стали під
іконою, котра (на думку Любові Лисиці) зберегла її рідним життя. Але глянувши в
очі батькові та сину, я зрозуміла: на війні головне не зріст.
Ми
розмовляли про різні речі. За Майдан і неписані закони. Приміром, аби на його
територію не потрапили засланці, щодня в активістів мінялися перепустки. Щодо
так званих кротів, які нібито в кожному наметі збирали і зливали інформацію, то
за своїх Юрій Лисиця давав 100-процентну гарантію на чесність. Із вдячністю
згадували чоловіки жителів столиці. Що вже казати про вихідців із Турійщини,
які мешкають у Києві. Житло, ліки, продукти, порятунок, ризикуючи собою, – це
те, що кульчинці повік не забудуть.
– У нашому
наметі, що стояв прямо за сценою Майдану, були й вихідці із Півдня та Сходу
України. В розмові з ними дізнавалися правду про життя в регіонах. Шахтар Донбасу,
наприклад, повідав, що працевлаштуватися там неможливо без хабара. І нема
значення, чи це тяжка робота, чи життєво небезпечна, – пригадує Юрій Сергійович.
– Якось попросився до нас кремезний чолов’яга. «Батя, приймеш до себе?» –
запитує. Я глянув: «Ти, скільки, синок, відсидів? Років вісім?» – «Ні, 12», –
відверто сказав незнайомець. За правду я прийняв його у волинський намет і ні
разу не пожалкував. Бо всіх нас об’єднала спільна ідея – зробити кращим життя
українців.
– Коли
ми на кілька днів поверталися додому, двері хати фактично не зачинялися, –
зізнається Юрій-молодший. – Люди розпитували про останні події, кожен хотів
чимось помогти. Прийшла одна бабця (їй уже за 80) і каже: «Я оце пенсію
отримала, нате, діти, на Майдан завезіте». Ми їй: не треба, заберіть. А вона
сіла на порозі і плаче. «Доки не візьмете, не встану».
– Хоча
були й такі, які, дізнавшись, що я проти влади, перестали вітатися, –
усміхається Лисиця-старший. – Цим, чесно кажучи, не переймаюся. Бо після того,
що ми пережили, отой бойкот – дитячі забавки.
А
пережили вони труїння газом, побиття, спалення, втечу вже пораненими.
– Останній
за нашої участі бій припав на 18 лютого. Тоді ми пішли під стіни парламенту
вимагати повернення Конституції 2004-го. В той же день і почалася розправа, фіналом
якої стало чотири трупи…
Раз за
разом зупиняючи розмову, Юрій Сергійович пригадує, як спершу вів перемовини із
бійцями Внутрішніх військ. Більше години він пояснював молоденьким строковикам,
за що виступає Майдан і за чиє майбутнє бореться. Хлопці, слухаючи Юрія Лисицю,
плакали. Але з місця не рушали.
– Так
було їх шкода. Ніби рідних синів, – зізнається оповідач. – Вони ж самі розуміли,
що стали гарматним м’ясом, живим щитом, який собі виставили беркутівці. Я показував
хлопцям своє посвідчення ветерана МВС, запитував: «Кого ви захищаєте? Спецпризначенців,
які ховаються за вашими спинами? Тітушок, котрих, ви бачите, прикриває зараз «Беркут»?..
Утім,
закінчилася розмова ударами дубинок і ніг у кросівках. Деталі «перемовин»
демонстрував «5 канал». І у другій частині телемарафону співрозмовники вкотре
переглядають, як Лисицю-старшого лупить група молодиків, чоловік падає і,
скривившись од болю, хапається за ногу.
– Коли
почалися ці заворушення, телевізор у мене працював цілодобово, – зізнається
Любов Лисиця. – Щомиті я вслухалася і вдивлялася в обличчя майданівців. Благала
Господа, щоб не впізнати там чоловіка або сина. Коли зв’язок із рідними зник,
не переставала молитися: «Хоч би живі… Хоч би живі…»
І
хвилюватися було за що: саме в ті миті Майдан штурмували бійці спецпризначення,
горіли намети, вибухали гранати, а обох Юріїв із Кульчина наздоганяли озброєні
молодики.
– Коли
за нами гналися тітушки, а попереду стояв багатометровий паркан, від розправи врятував
незнайомий киянин. Побачивши нашу безвихідь, він підігнав авто під самісінький
паркан, і ми стрибали прямо на машину, – додає Юрій-молодший.
Саме
людське милосердя допомогло кульчинським активістам без грошей, документів і
зв’язків вижити, отримати першу допомогу, потрапити на лікування до Львова й
урешті повернутися додому.
– Коли
18 лютого відбувалася «зачистка» Майдану, я як координатор волинських бютівців та
головний у наметі свідомо спалив список і телефони людей, за котрих відповідав.
Із 30-річного досвіду слідчого знав: якщо папери потраплять «не в ті» руки,
хлопцям не уникнути переслідувань. Тому єдине, що лишив, – посвідчення ветерана
МВС.
– Щойно вони,
побиті і принижені, зайшли до хати, я від жалю не могла сльози стримати, –
зізнається Любов Іванівна. – Та коли побачила, яке «сафарі» влаштували снайпери
на Майдані, стала плакати від щастя. Бо вийшло, що цими побоями син і чоловік фактично
врятувалися від смерті…
Перший
тиждень чоловіки відходили від шоку. Їх щось пробували розпитати, а у
відповідь: «Вернулися – і дякувати Богу». Навіть у нашій, уже пізнішій розмові події
ніби перемішалися, деталей побаченого навіть згадувати не хотілося. А коли
вимкнувся диктофон і ми на вулиці прощалися, Юрій Сергійович зізнався: він
тільки-тільки став спати ночами, та й то: очі заплющить – і знову Майдан, знову
атаки, крики, кров, смерть.
…Нещодавно
Любов Лисиця, педагог за фахом, проводила урок про Героїв Майдану. Як наочний
матеріал узяла синьо-жовту хустину. Ту, що нею син затулявся від газових атак у
столиці.
– Ось
це, діти, – «зброя», яку в Києві застосовували «екстремісти». Із такою «зброєю»
люди йшли на бетеери, захищалися від снайперської кулі, протистояли спецпризначенцям.
Цю хустину я прала, на вулиці вивітрювала, але ядучий запах досі тримається. Всіма
можливими і неможливими способами українців нищили. Але найстрашнішої нашої зброї
– гідності та віри – знищити не змогли! – казала Любов Лисиця. І серце жінки
сповнювалося гордістю за мужчин, які чекали її вдома.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.