У с. Гірка Полонка Луцького р-ну – жодної назви вулиці часів радянщини. І головне – ніколи таких не було. Мало того – там що не адреса, то зі згадкою про славетних козаків – Івана Богуна, Богдана Хмельницького, вулиця Тарасівка чи й просто Козацька. А в самісінькому центрі Гіркої Полонки відродилася вольниця.
На могилі, з котрої відкривається неймовірний краєвид, височіє монумент, є курінь «Чорна рада», оглядова вежа, завершується будівництво в’їзної брами – створили справжній музей просто неба «Козацька Січ», є козаки, джури, а головне – дух свободи.
Побували там і ми – спілкувалися з отаманом гіркополонківського історичного куреня «Чорна рада» Ярославом Лозинським та священиком храму архистратига Михаїла УПЦ КП отцем Володимиром Присяжнюком. Та й не тільки.
– Тебе як звати? – запитую у хлопчика, котрий водить біля Козацької могили малу дівчинку за руку і постійно щось ій шепоче.
– Діма Грицюк. А то Іринка, моя сестричка, – знайомиться без зайвого страху. – Мені вже 7 років, а вона ще маленька – тільки два буде, то я їй про козаків розказую.
– Мабуть, той дух у крові всіх українців, а в нас – тим більше, бо ж живемо на такій землі, де всюди згадка про вольницю, – каже Ярослав Юрійович.
З чого все почалося? Козацький отаман пригадує, що на території села було 3 історичних кургани. Два з них розорали, лишився тільки цей. Ще 7 літ тому громада села почистила територію, взялися облагороджувати, бо ж були всюди зарослі. Так відродилася Козацька могила. Згодом з’явилися і самі козаки, точніше – офіційно утворилися, бо насправді вони нікуди й не зникали ще починаючи з ХХV ст. Так, у серпні 2011-го на зборах односельчан вирішили створити козацький осередок, згодом козаки в місцевому храмі прийняли присягу.
Зараз у товаристві – 12 козаків та 10 джурів (це діти віком від 6 до 14 років).
«Козацьку Січ» постійно розбудовують, щоб показати молоді, чим жили наші мужні та свободолюбиві предки, що їли, як одягалися, за що і як воювали.
– Маємо відтворені зразки козацької зброї, гармати, бамбарда, шаблі, бойові списи. Коли добудуємо все, проводитимемо заняття для дітей, – ділиться планами Ярослав Лозинський.
Тут усе намагаються відтворити з точністю до історичних часів.
– Оце козацький курінь – таким він тоді і був, – проводить екскурсію отаман Ярослав. – Правда, у десяток разів менший, бо козаки будували такий один на 300-400 людей, у нашому ж поміститься зо 30. Ми просто території стільки не маємо, та й можливостей, бо ж усе, що ви бачите, наша праця. Але курінь відтворений за тією схемою, що й козаки робили. Є сторожова вежа, в’їзну браму добудовуємо, буде капличка. Хочемо відтворити все до дрібниць: навіть придбати такий посуд, як був у козаків, зброю, плануємо ще поставити віз, проводитимемо таборування.Символічно, що 24 серпня 2011-го (20 річниця Незалежності України) на козацькій могили встановили пам’ятний знак – хрест козакам, які полягли, відступаючи після Берестецької битви. Все – силами громади. Приємно, що зараз ентузіазм гіркополонківських козаків підтримує і районна влада – зокрема не так давно надали чималу фінансову підтримку із районного бюджету.
Цього року на вольниці провели козацьке районне свято. Як же було весело, особливо місцевій дітворі, смакувати просто неба козацького кулешу.
Ну і який козак без коня? Звісно, є в товариства 4 гривастих, на котрих верхи самі їздять і охочих навчають триматися у сідлі.
– Наш побратим Микола ще дитиною тут випасав корів. Він постійно люльки знаходив, навіть шаблі, – каже отець Володимир. – Гірка Полонка – взагалі історичне місце, тут знаходили срібні фігурки дохристиянського поселення, глиняні вироби. Про це навіть розповідає Вікіпедія.
Масив у 37 соток, де й відродилася вольниця, офіційно називається Козацьким. А якщо розглядати краєвиди з височини кургану, то видно місце, де колись була одна з останніх криївок на Волині. Червоні карателі знищили бункер із усіма, хто там був, 24 серпня 1953-го…
Ентузіасти, до речі, також планують її відродити. Та криївка була просто над дорогою, її там ніхто не міг знайти. Велична й історія місцевого храму.
– Перша згадка про нього, розповідає священик, – була у «Волинському літописі». Це 1262 рік. Там сказано, що монастир Воскресіння Господнього заклали за 10 кілометрів від Луцька – на заплавах річки Чорногузки.
Але потім була війна, совєти… Згодом люди відновили церкву і нарекли Михайлівською. Але славетну історію пам’ятають.
– Щороку на Трійцю ми урочисто проводимо посвяту у козаки. Цього року прийняли 1 дорослого козака і 6 дітей. Було традиційне частування кулешем, гарматний залп, – долучається до розмови Ярослав Юрійович.
А ще місцеві козаки щороку їдуть на таборування у Пляшеву, Берестечко – спілкуються зі своїми побратимами, поновлюють запаси козацької енергетики, каже гіркополонківський отаман. Звісно, чим можуть, допомагають і нинішнім козакам, котрі зараз на східному фронті країни.
Більше 20 гіркополонківських хлопців уже демобілізовані – вони ще у перші дні туди поїхали, воювали в лавах 51-ї бригади, котрої вже нема. Є серед них багато поранених, молодий чоловік лишився без ноги…
– Чого тільки ми не передавали в зону АТО! Банальне сало, картоплю, моркву. Якось кілька мішків капусти зібрали, то люди покришили і висушили на супові набори, – розповідає настоятель храму. – Але головне – відправляли кілька машин води з нашого джерела святих Безсрібників Косьми та Даміана: вона цілюща. Там пів-Луцька бере воду, а ми… прибираємо.
До речі, на території козацької вольниці – жодного папірця. Бо тут не смітять, пояснює Ярослав Юрійович.
До їхнього куреня, каже отаман, можуть вступити всі охочі. Єдина умова – інтерес до козацької минувшини та бажання стати гідним нащадком славних предків. Треба лише написати заяву, протягом року пройти випробування на міцність духу та відданість козацькій справі, а потім скласти присягу. І таких охочих щороку все більше. Отаман Лозинський розповідає про наймолодшого свого джуру – 6-річного Максима Невмержицького. Каже, що хлопчик із 4 рочків їздить на таборування у Берестечко. І його тато – Ігор – теж іще той козак.
– Ми від давнього роду козаки, – по-філософськи каже на завершення духівник куреня о. Володимир Присяжнюк. – Бо ж то все неправда, що показують у російських фільмах, ніби козаки тільки пили й гуляли. Москалі не люблять козаків, бо ті здавна перемагали. Навіть не росіян, а саме московитів. Тож не такі вони вже й непереможні. Найгірше, що можуть, – розсварити нас. Якщо ж їм це не вдасться, то нічого й ніколи вони не зможуть нам заподіяти.
Ось так розквітає відвойована козаками вольниця!
Світлана ДУМСЬКА.