Історія
російських мародерів
В сучасній російсько-українській війні ми побачили безпрецедентніфакти насильства, грабежу і мародерства москалів на
тимчасово окупованих територіях України. Чи це було винятком в одурнених орків, чи продовження традицій «непобедимой і легендарной» 2-ї армії світу?
Давайте звернемося до історії і
фактів, які є впертою річчю в пошуках Істини.
За розсекреченими
архівними документами, які опублікувала
Є. С. Сенявська – доктор історичних наук, професор, провідний науковий
співробітник Інституту російської історії РАН, дійсний член
Академії воєнних наук: «Трофеї з
Німеччини – що це було і як. Хто ґвалтував німкеню і як жилося в окупованій
Німеччині. Знамениті трофеї великої вітчизняної» ми наведемо декілька цікавих фактів. Почнемо зі
спогадів фронтовиків.
Письменник-фронтовик
В. О. Богомолов, який воював на 2-му Білоруському фронті і закінчив війну в
Східній Пруссії, згадував: “Опинившись на території Німеччини після
чотирьох років кровопролитної жорстокої війни, розрухи, голоду, бійці та
офіцери Червоної Армії, на свій здивування , побачили багаті та ситі
господарства німецьких фермерів, добре організоване сільське господарство,
небачену сільськогосподарську та побутову техніку.
Бетоновані скотарні,
шосейні дороги, прокладені від села до села, автостради для восьми або десяти
машин, що йдуть у ряд; побачили в берлінських передмістях та дачних районах
шикарні дво- та триповерхові власні будинки з електрикою, газом, ванними та
чудово обробленими садами.
Побачивши це сите, влаштоване,
благополучне життя звичайного німця, дивовижну розкіш вілл, замків, особняків,
маєтків, побачивши селянські двори: чистоту, охайність, добробут, стада на
пасовищах.
У сільських будинках шафи і комоди, а в них – одяг, гарне взуття, вовняні та пухові
ковдри, порцеляна… побачивши все це, радянський військовослужбовець відчував
незвичну новизну всіх предметів і навколишніх явищ і мимоволі ставив собі
питання, чого їм, німцям, ще не вистачало за такого райського життя?
Загальна ненависть до німців, незважаючи на накази, повчання, вказівки на зміну
ставлення до мирного німецького населення, мимоволі розгорялася ще більше при
зіставленні їхнього рівня життя – і тих звірств та пограбування, які німці вчинили…».
А скільки «переможців
не судять», то патологічна ненависть до німців усугублялася ще й заздрістю до цивільного
населення про їх рівномірне і щасливе життя.
«У Німеччині ми
побачили, що таке цивілізація, – згадував мінометник М.О.Орлов. – Навіть
до найменшого німецького селища вела асфальтована дорога. Всі дерева вздовж доріг були
пронумеровані. Навколо чистота. Сільські сортири були викладені кахлем.
Вразили імперські дороги. На узбіччях не було телеграфних чи електричних
стовпів. Стрічка дороги використовувалася німецькою авіацією як злітна смуга, і
ми від німецьких літаків наприкінці війни хвацько натерпілися чимало.
Будинки з розкішною, за нашими поняттями та уявленнями, обстановкою. Величезні
льохи, заставлені банками з провізією, солониною, компотами, вареннями… Їди в
їхніх запасниках було стільки, що німці ще могли спокійно років п’ять у блокаді просидіти, продовжуючи
війну…».
«…Жили тут культурно і багато, але вражає
стандарт скрізь і всюди,- пише свому фронтовому другу Ю.П. Шарапову від
9 лютого 1945 р. з-під Кенігсберга військовий лікар М.М. Решетнікова. – І
після цього навколишня розкіш здається незначною, і коли замерзаєш, то без жалю
ламаєш і б’єш прекрасні меблі червоного або горіхового дерева на дрова.
Якби тільки знав,
скільки знищується цінностей нашими солдатами, скільки спалено найпрекрасніших,
комфортабельних будинків. А водночас солдати й мають рацію. З собою на той світ
всього взяти не можна, а розбивши дзеркало на всю стіну, йому робиться якось легше, -
своєрідне відволікання, розрядка загальної напруги організму та свідомості».
В.Герасимова писала рідним 20 лютого з діючої армії: «Фріц біжить, все своє кидає… У квартирах
все залишено – шикарна обстановка, посуд та речі. Наші солдати тепер мають
право посилати посилки, і вони не губляться».
Старшина В.В. Сирліцин у
листах до дружини у червні 1945 р. пояснював походження речей, відправлених їй
у посилках: «Все це придбано абсолютно чесним шляхом, і
не уявляй, що в Німеччині розбій і грабіж іде. Повний порядок. При наступі
конфісковували кинуте «тузами»
берлінськими, і розподіляли по-товариському, кому що
подобається…»
В іншому листі він наголошував: “Ми тут
не схожі на фриців, які були в Краснодарі: ніхто не грабує і не бере нічого у
населення, але це наші законні трофеї, взяті або в столичному берлінському
магазині та складі, або знайдені розтрощені валізи тих, хто давав «багатіння»
з Берліна”.
Ці
факти вам не нагадують сучасних воїнів-«асвабадітелей» на окупованих
українських територіях 2022 року? Минуло 77 років, а стиль і ментальність
московської орди залишилася. «Гени не зітреш», – як кажуть біологи.
Їх
трофейний грабунок був підкріплений ще й «постановами» військового
командування. 26 грудня 1944 р. був виданий Наказ НКО СРСР № 0409 «Про
організацію прийому та доставки посилок від червоноармійців, сержантів,
офіцерів та генералів діючих фронтів у тил країни».
Після закінчення війни
логічним продовженням «трофейно-посилкової» теми стала Постанова ДКО №
9054-С від 23 червня 1945 року «Про заходи, пов’язані з проведенням закону про
демобілізацію старшого віку особового складу діючої армії», в якій, крім
забезпечення комплектом нового обмундирування, сухим пайком у дорогу (а ще
солідним продовольчим набором у подарунок) і одноразовою грошовою винагородою,
пропонувалося дозволити Військовим Радам фронтів і армій:
“Безкоштовну видачу з трофейного майна
як подарунки звільненим з демобілізації червоноармійцям, сержантам та офіцерам,
які добре виконували службу, деяких предметів побутового користування.
Дещо раніше вийшла Постанова
ДКО № 90360 від 9 червня 1945 р., де пропонувалося «видати всім
генералам у власність, безоплатно, з числа трофейних по одній легковій машині»
(офіцерському складу – мотоцикли та велосипеди), а також надати можливість
придбати за готівку піаніно , мисливські рушниці, сервізи, килими, гобелени,
хутра, фотоапарати, годинники та ін.
Для прикладу наводжу вміст посилки червоноармійця
2 стрілецької роти 1105 с. п. Баришева. Черевики нові 1 пара, туфлі нові дитячі
1 пара, зошити, олівці, кишеньковий ліхтар, ручка «вічне перо», хустки носові, парфуми, панчохи шовкові 2 пари, жіноча
білизна нижня, годинник ручний, гаманець шкіряний, сахарин. Усього вагою – 5
кг.
Після того як Червона Армія вступила на територію Німеччини, наказом НКО СРСР № 0409 від
26.12.1944р. всім військовослужбовцям діючих фронтів дозволили щомісяця
відправляти до радянського тилу одну особисту посилку.
Найсуворішим покаранням було позбавлення права
на цю посилку, вага якої встановлювалася: для рядового та сержантського складу
– 5 кг, для офіцерського – 10 кг та для генералів – 16 кг. Розмір посилки не
міг перевищувати 70 см у кожному з трьох вимірів, але додому у різний спосіб
примудрялися переправляти і великогабаритну техніку, і килими, і меблі, і
навіть рояли.
При демобілізації офіцерам і солдатам
дозволялося забрати все, що вони змогли б взяти з собою в дорогу в особистій поклажі. Великогабаритні речі при цьому часто везли додому,
закріпивши на даху теплушок.
Зарплата радянських військовослужбовців
залежала від звання та посади. Так, майор, заступник військового коменданта,
1945 року отримував 1500 руб. на місяць і таку ж суму в окупаційних марках за
курсом. Крім того, офіцерам з посади командира роти і вище виплачувались гроші
для найму німецької прислуги.
Отже, «пабедітелі» мали за що і мали де не тільки прикупити собі і для
сім’ї всіляке барахло та побутову техніку, а й просто забрати все, що подобалося
їм на своєму шляху. Ну і фаворитом у тому грабежі стали перші особи червоної
армії, генерали і маршали. Після перемоги над нацистською Німеччиною Сталін
обіцяв союзникам забирати в якості репарацій лише обладнання, що необхідне для
відновлення економіки. Але, як завжди заведено негласно у москалів і їх
керівників: «обіцянка-цяцянка». Для професійного грабежу на окупованих
територіях були створені спеціальні ТРОФЕЙНІ ВІЙСЬКА, які займалися відправкою
в СССР не тільки техніки для промисловості, а й всього, що подобалося
«асвабадітелям».
Та всіх перевершив у цьому пограбунковому «марафоні» маршали І. С. Конев та Г.К. Жуков. Відомий письменник, а в минулому офіцер
ГРУ Росії – Віктор Суворов (Резун), посилаючись на достовірні джерела, у своїй
книзі «Тень победы» чітко робить прямолінійний висновок: «Главным
мародером Красной Армии был сам Жуков. Он воровал картины галереями, мебель –
эшелонами, ценные книги – библиотеками, парчу и шелка – километрами,
драгоценные камни – килограммами».
Щоб прихильники Г. Жукова, які так борзо відстоювали за правління мера
Харкова Кернеса погруддя цьому маршалу у місті, можуть ще звернутися до архіву.
Документи тих буремних часів акуратно вкладені у книгу «Военные архивы России. Вып.1, 1993». Але більшість з
цитат ми будемо брати із книги В. Суворова, який досконало узагальнив багатий
архівний і мемуарний матеріал.
«В Ягодинской
таможне (близ г. Ковеля) задержано 7 вагонов, в которых находилось 85 ящиков с
мебелью. При проверке документации выяснилось, что мебель принадлежит маршалу Жукову», –доклад Сталину 23 августа 1946. Военные архивы
России. 1993 № 1 Генерал армии А. Булганин. –
(В.Суворов, Тень победы.-С.142).
Ким був Г.Жуков у травні 1945 року? Його офіційна посада
іменувалася – Головнокомандувач Групою радянських окупаційних військ в
Німеччині і головнокомандувач Радянською адміністрацією по управлінню
Радянською зоною окупації Німеччини. (Маршалы Советского Союза. Москва.
Любимая книга. 1996. С. 36). А посада І. Серова – заступник Головнокомандувача по
справах цивільної адміністрації, він же і заступник міністра внутрішніх справ.
За доручення Сталіна у квартирі і на дачі в Жукова було
проведено негласні обшуки, поки господар перебував в Одесі.
«В процессе обыска
чемодан обнаружен не был, а шкатулка находилась в сейфе, стоящем в спальной
комнате.
В
шкатулке находилось:
часов – 24 штуки, в том числе золотых – 17 и с камнями –
золотых кулонов и колец — 15 штук, из них 8 с драгоценными камнями;
золотой брелок с большим количеством драгоценных камней;
другие золотые изделия (портсигар, цепочки и браслеты, серьги с
драгоценными камнями пр.).
В
ночь с 8 на 9 января с.г. был произведен
негласный обыск на даче Жукова, находящейся в поселке Рублево под Москвой.
В результате обыска обнаружено, что две комнаты дачи превращены в склад,
где хранится огромное количество различного рода товаров и ценностей.
Например:
шерстяных тканей, шелка, парчи, панбархата и других материалов – всего свыше 4 000 метров;
мехов — собольих, обезьяньих, лисьих, котиковых, каракульчевых, каракулевых
– всего 323 шкуры;
шевро высшего качества – 35 кож;
дорогостоящих ковров и гобеленов больших размеров, вывезенных из
Потсдамского и других дворцов и домов Германии, — всего 44 штуки, часть из
которых разложена и развешана по комнатам, а остальные лежат на складе;
особенно обращает на себя внимание больших размеров ковер, разложенный в одной
из комнат дачи;
ценных картин классической живописи больших размеров в художественных
рамках – всего 55 штук, развешанных по комнатам
дачи и частично хранящихся на складе;
дорогостоящих сервизов столовой и чайной посуды (фарфор с художественной
отделкой, хрусталь) – 7 больших ящиков;
серебряных гарнитуров столовых и чайных приборов – 2 ящика;
аккордеонов с богатой художественной отделкой – 8 штук;
уникальных охотничьих ружей фирмы «Голанд-Голанд» и других – всего 20 штук.
Это имущество хранится в 51 сундуке и чемодане, а также лежит навалом.
Заслуживает
внимания заявление работников, проводивших обыск, о том, что дача Жукова
представляет собой, по существу, антикварный магазин или музей, обвешанный
внутри различными дорогостоящими художественными картинами, причем их так
много, что четыре картины висят даже на кухне. Дело дошло до того, что в
спальне Жукова над кроватью висит огромная картина с изображением двух обнаженных
женщин.
Есть настолько ценные картины, которые никак не подходят к квартире, а
должны быть переданы в государственный фонд и находиться в музее.
Свыше двух десятков больших ковров покрывают полы почти всех комнат.
Вся обстановка, начиная с мебели, ковров, посуды, украшений и кончая
занавесками на окнах, – заграничная, главным
образом немецкая. На даче буквально нет ни одной вещи советского происхождения,
за исключением дорожек, лежащих при входе на дачу.
На даче нет ни одной советской книги, но зато в книжных шкафах стоит
большое количество книг в прекрасных переплетах с золотым тиснением,
исключительно на немецком языке.
Зайдя в дом, трудно себе представить, что находишься под Москвой, а не в
Германии.
По окончании обыска обнаруженные меха, ткани, ковры, гобелены, кожи и
остальные вещи сложены в одной комнате, закрыты на ключ и у двери выставлена
стража.
Что
касается необнаруженного на московской квартире Жукова чемодана с
драгоценностями, о чем показал арестованный Семочкин, то проверкой выяснилось,
что этот чемодан все время держит при себе жена Жукова и при поездках берет его
с собой.
Сегодня, когда Жуков вместе с женой прибыл из Одессы в Москву, указанный
чемодан вновь появился у него в квартире, где и находится в настоящее время.
Видимо, следует напрямик потребовать у Жукова сдачи этого чемодана с
драгоценностями.
Абакумов. 10 января 1948 года».
Така Доповідна записка
міністра МВД СССР лягла на стіл Й. Сталіна.
Що це за «чемоданчик», де він узявся у першого маршала країни? Читаємо покази
генерал-майора А. М. Сіднева 6.02.1948 року: «Серов приказал
мне все лучшие золотые вещи передавать ему непосредственно. Выполняя это
указание, я разновременно передал в аппарат Серова в изделиях, примерно, 30
килограммов золота… Помимо меня, много золотых вещей давали Серову и другие
начальники секторов… Серов много
времени проводил в компании маршала Жукова, с которым был тесно связан, Оба они
были одинаково нечистоплотны и покрывали друг друга…».
Далі ще більші одкровення: «Ко мне была
прислана от Жукова корона, принадлежавшая по всем признакам супруге немецкого
кайзера. С этой короны было снято золото для отделки стэка, который Жуков хотел
преподнести своей дочери в день ее рождения». –(Показания на
допросе 6 февраля 1948 года. Генерал-майор А. М. Сиднев).
Після обшуків на квартирах і дачах Г. Жуков пише
пояснення:
«В Центральный Комитет ВКП(б)товарищу Жданову Андрею
Александровичу
…О моей алчности и стремлении к присвоению трофейных ценностей.
Прошу
Центральный Комитет партии учесть то, что некоторые ошибки во время войны я
наделал без злого умысла, и я на деле никогда не был плохим слугою партии,
Родине и великому Сталину.
Я всегда честно и добросовестно выполнял все поручения т. Сталина.
Я даю крепкую клятву большевика – не допускать подобных
ошибок и глупостей. Я уверен, что
еще нужен буду Родине, великому вождю т. Сталину и партии. Прошу
оставить меня в партии. Я исправлю допущенные ошибки и не позволю замарать
высокое звание члена Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков). Член
ВКП(б) Жуков, 12.1.48 г.»(https://storm100.livejournal.com/7094491.html).
Розглянувши доповідні записки Абакумова, по цьому
службовому розслідуванню, пояснення Жукова, за згоди Сталіна, було винесено Постанову
ЦК ВКП від 20.01.1948 року: «ЦК ВКП заслушав сообщение комиссии в составе
тов. Жданова, Булганина, Кузнецова, Суслова и Шкирятова, выделенной для
рассмотрения поступивших в ЦК материалов о недостойном поведении командующего
Одесским военным округом Жукова Г.К., установил следующее.
Тов. Жуков, в бытность Главкомом группы Советских
оккупационных войск в Германии, допустил поступки, позорящие высокое звание
члена ВКП(б) и честь командира Советской Армии. Будучи полностью обеспечен со
стороны государства всем необходимым, тов. Жуков, злоупотребляя своим служебным
положением, встал на путь мародерства, занявшись присвоением и вывозом из
Германии для личных нужд большого количества различных ценностей.
В этих целях т. Жуков, давши волю безудержной тяге к
стяжательству, использовал своих подчиненных, которые, угодничая перед ним, шли
на явные преступления, забирали картины и другие ценные вещи во дворцах и
особняках, взломали сейф в ювелирном магазине в г. Лодзи, изъяв находящиеся в
нем ценности, и т.д.
В итоге всего этого Жуковым было присвоено до 70
ценных золотых предметов (кулоны и кольца с драгоценными камнями, часы, серьги
с бриллиантами, браслеты, броши и т.д.), до 740 предметов столового серебра и серебряной посуды и сверх того еще до 30 килограммов разных серебряных изделий, до 50
дорогостоящих ковров и гобеленов, более 60 картин, представляющих большую
художественную ценность, около 3 700 метров шелка, шерсти, парчи, бархата и др.
тканей, свыше 320 шкурок ценных мехов и т.д.
Будучи
вызван в Комиссию для дачи объяснений, т. Жуков вел себя неподобающим для члена
партии и командира Советской Армии образом, в объяснениях был неискренним и
пытался всячески скрыть и замазать факты своего антипартийного поведения.
Указанные
выше поступки и поведение Жукова на Комиссии характеризует его как человека,
опустившегося в политическом и моральном отношении.
Учитывая
все изложенное, ЦК ВКП(б) постановляет:
1.
Признавая, что т.Жуков за свои поступки заслуживает исключения из
рядов партии и предания суду, сделать т. Жукову последнее предупреждение,
предоставив ему в последний раз возможность исправиться и стать честным членом
партии, достойным командирского звания.
2.
Освободить т. Жукова с поста командующего Одесским военным округом, назначив
его командующим одним из меньших округов2.
3.
Обязать т. Жукова немедленно сдать в Госфонд все незаконно присвоенные им
драгоценности и вещи.
(РГАСПИ.
Ф. 17. Оп. 3. Д. 2198. Лл. 28 – 29. Подлинник).
Як
бачимо, «риба гниє з голови».
Тому московські орки ХХІ століття мали брати з кого
приклад, хапаючи в окупованих містах і селах України годинники і труси, унітази
і пралки та відправляючи награбоване до своїх феодальних осель.
А маршала все ж таки залишили у партії та відправили, мов
у заслання з таким формулюванням: «…утеряв всякую скромность…
приписывал себе разработку и проведение всех основных операций, включая и те
операции, к которым он не имел никакого отношения…СоветМинистровСоюза ССР на основании изложенного принял
указанное выше решение об освобождении маршала Жукова от занимаемых им постов».Підпис – Й.Сталін
(приказ Министра Вооруженных Сил Союза ССР N 009 от 9 июня 1946 г. ВИЖ. 1993. N
5. С. 27). А потім ще далі на Урал, як у заслання.
Отже, прихильникам всілякого «победобесія»,
міфіологізації надуманих героїв, а в дійсності мародерів і бездарів, я би
порадив – не лінуватися. Просто читайте. Бо книга годує розум. Аналізуйте. Тоді
і висновки у вас будуть ясні і правдиві, не загорнуті у красиву обгортку
сфальсифікованої історії.
А щодо «головного мародера» Віктор Суворов роздумує: «В Москве Жукову
поставлен памятник. Место для памятника выбрано крайне неудачно. Жуков – вор.
Памятник вору следовало ставить в Бутырской тюрьме. Жаль, что у нас победили
современные тенденции в искусстве, и памятник Жукову сделали абстрактным. А я
сторонник реализма. Я бы для правдоподобности на бронзового жуковского коня
навьючил тюки с награбленным добром. Вот, Жуков-герой из Германии домой скачет,
барахлишко везет: из мешков торчат часы стенные, кастрюли, трусики женские,
руль от велосипеда». (В. Суворов, – С.141).
Олександр СЕРЕДЮК,
письменник і публіцист, доктор
філософії.