У Андрія Вдовіна все почалося із захоплення. Ні, не ворожих елементів. Просто дуже подобалися форма та зелений кашкет прикордонника. Тому хлопчина, в родині котрого ніхто з військом свою долю не пов’язував, вирішив: «Піду захищати рубежі України».
Аби втілити найзаповітнішу мрію, Андрій вступив до Національної академії Державної прикордонної служби та почав гартувати в собі фізичну міць і психологічну витривалість. А ще далеко-далеко відкинув романтику, що нею оповиті фільми про вартових державної межі.
– Від перших днів навчання в академії я зрозумів, наскільки складно та відповідально бути офіцером, наскільки ризиковані завдання перед нами ставляться та скільки всього треба знати, аби їх виконати, – продовжує співрозмовник.
Оскільки академія готувала до випуску не паркетних генералів, а бойових командирів, то після кожного курсу навчання Андрій Вдовін разом зі своїми ровесниками проходив стажування на східних і західних рубежах України.
– На ділянці, що перебувала у віданні Львівського загону, нас навчали фіксувати порушників там, де контрабандисти використовують навіть човни і дельтаплани, – пригадує співрозмовник. – А от під час стажування на Сумщині ми отримували навики затримання порушників на відкритій ділянці, яка дуже сприятлива для протиправних елементів.
За хороші успіхи випускника Національної академії спрямували охороняти українсько-білоруські ворота. І з 2010-го Андрій Вдовін – у пункті пропуску «Доманове», шо на Ратнівщині.
– Коли я отримав диплом, здавалося: все знаю і все вмію, – усміхається капітан. – Однак варто було отримати в підпорядкування відділення інспекторів, як зрозумів: знати самому – мало. На такій посаді куди важливіше ще й інших навчати, аби формувати згуртований і професійний колектив.
За три роки роботи в «Домановому» резонансних подій, дякувати Богу, не ставалося, зауважує оповідач. Хоча затримань, звісно, вистачало. І комічних (як-от худоби, що її протизаконно переганяли з однієї держави в іншу), і екстремальних (коли дороговартісне БМВ Х-6 порушники хотіли провезти в обхід пункту пропуску через меліоративний канал).
– Іще більше досвіду вдалося набрати на українсько-польській ділянці кордону. Адже «Ягодин» – це міжнародний пункт пропуску, де контролювати треба рух не лише автомобілів, а залізничного транспорту, – зазначає оповідач. – Та й число людей, за яких я ніс відповідальність, значно зросла. Якщо раніше керував 15-ма прикордонниками, то з 2013-го колектив становив більш як півсотні вартових кордону.
Людині сторонній тоді здавалося: ото підфортило Вдовіну, на такому «злачному» місці працює! Але зовсім по-іншому подивилися заздрісники на службу у ДПСУ, коли східні рубежі опинилися в оточенні спершу сепаратистів, а потім ще й російських найманців.
Андрій, як і належить доблесному офіцерові, не тримався за керівну посаду, в думках не припускав можливості відсидітися чи відкупитися. І того трагічного літа, коли Україна пережила Іловайський котел, опинився в зоні АТО у складі оперативно-військової прикордонної застави Луцького загону.
– Україна покликала – і сумнівів «треба-не треба», «страшно- не страшно», навіть не виникало. Щоб рідні менше хвилювалися, їм навіть не говорив нічого. А коли приховати відсутність на Волині не було вже можливості, говорив, нібито перебуваю в Харківській області, – пригадує капітан. – Я не скажу, що командування нас не готувало. Навпаки. Для формування оперативно-бойової застави у складі 60 осіб ми пройшли бойове злагодження. Акцент робився на інженерному облаштуванні окопів, бліндажів для самозахисту й захисту опорних пунктів. Обов’язковою була вогнева підготовка: ведення вогню, застосування різного виду стрілецької та групової зброї (кулеметів, гранатометів).
Словом, хлопці знали, куди готуються, і тому ні на що не нарікали. Попри виснажливі навчання, розуміли: важко в навчанні – легко в бою.
– Та й заняття в академії знадобилися, – зауважує оповідач. – Адже на кожному курсі ми не лише тренувалися макети розбирати, а й на стрільбища їздили, вивчали тактику ведення вогню. Тож коли опинилися в ситуації «або ти, або тебе», швидко пригадалося все, здобуте в Національній академії.
Із початку липня вартові Луцького загону, серед яких – і Андрій Вдовін, перебували в зоні бойових дій. Тоді наш герой отримав команду керувати стрілецьким відділенням у складі 11 чоловіків (сам був 12-тим). Зброї, каже, боєприпасів, техніки, було вдосталь. Але команда лишалася одна – не піддаватися на провокації.
Два місяці на передовій до цього часу ввижаються хлопцям у кошмарних снах. Особливо страшно було, коли тебе криють із танків, мінометів, «градів», коли все довкола вибухає, сиплеться і кожен новий залп може стати останнім.
– Донині, коли бачу на карті точку з написом «Маринівка», серце стискається, – зізнається прикордонник. – Щоб урятуватися, мали єдине – окопи та бліндажі, які самі ж копали. Місцевість була не рівнинна, тому навіть приблизно визначити кількість ворожих військ і техніки було марно. Здавалося, нас луплять звідусіль. А коли це відбувається багато годин поспіль щодня і щоночі, здавалося, пекло це триватиме вічно.
Але вічного нема нічого. І наприкінці серпня прикордонники повернулися. Про їх зустріч на плацу Луцького загону до цього часу нагадують зворушливі світлини. Втомлені, скорботні (адже втратили двох побратимів), бійці стояли під палючим сонцем і було видно: досі не вірять, що повернулися живими.
За успішне несення служби Андрієві Вдовіну, який ішов в АТО у званні старлея, вручили погони капітана. Разом зі ще шістьма товаришами чоловік отримав від голови Держприкордонслужби нагрудний знак «За мужність». І тільки тоді розповів рідним, де насправді ніс службу.
– Спершу незвично було повертатися до мирної роботи на українсько-польський рубіж, – усміхається капітан. – Але через рік після служби у відділі «Рівне» дізнався: мою кандидатуру розглядають для призначення начальником відділу прикордонної служби «Висоцьк», що в Любомльському районі.
Невдовзі чутки підтвердилися. Бо (і це дуже правильно) голова ДПСУ прийняв рішення на керівні посади прикордонної системи призначати насамперед тих, хто свій професіоналізм підтвердив відданою службою народові України.
– І зараз я, звісно, з тривогою переглядаю стрічку новин. Добре-бо знаю, що таке брехливі обіцянки ворога і яким буває перемир’я, – зазначає Андрій Вдовін. – Однак усі ми, хто повернувся з АТО, стараємося не згадувати сумне. Навпаки, дивимося в майбутнє з оптимізмом. Бо де-де, а на західних рубежах України ситуацію тримаємо під контролем. Щоб не допустити проникнення протиправних елементів і вчасно зреагувати навіть на найнебезпечніші виклики, отримуємо хорошу підтримку від наших західних партнерів. І це не тільки гроші для поліпшення інфраструктури, а й допомога у придбанні сучасної техніки і приладів для визначення радіаційний та інших заборонених речовин, це також купівля тепловізійних комплексів, що дозволяють навіть уночі бачити порушника на відстані декількох кілометрів.
А ще, додає капітан насамкінець, війна допомогла йому усвідомити, що найдорожче наше надбання – це наші рідні:
– У найстрашніші хвилини я подумки був із сім’єю. Мабуть, родина й урятувала, дала наснагу, віру, розуміння, для чого маю жити далі.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
На фото автора: нарешті вдома; Андрій Вдовін знову служить на Волині; вартові українсько-польського кордону.