Герой-волинянин уже два місяці, як повернувся з АТО, втім роботи досі не знайшов.
Якби танкіст Микола Тишик воював у Другу світову, радянська пропаганда вже, мабуть, вписала б його подвиги в підручники історії, а самого героя щедро обдарувала орденами й матеріальними благами.
Проте Микола – наш із вами сучасник, «селянський син» зі Старовижівщини, який ще у квітні 2014-го пішов на Схід і як командир танкового екіпажу двічі прославився на всю Україну. Вперше – коли в серпні минулого року не просто відбив атаку трьох ворожих танків, а отримав блискучу перемогу, підбивши три машини ворога й одну притягнувши як трофей. Удруге – коли українські війська під Дебальцевим опинилися в оточенні ворога і єдиним шляхом для порятунку лишалося мінне поле. Саме наш Микола Тишик дав команду своєму екіпажеві – і їхній танк, будь-якої миті ризикуючи злетіти в повітря, пішов першим. Молодеча відчайдушність, пильне око командира і православний хрестик – оце й усе, що знадобилося трьом волинянам, аби вийти самим та вивести з оточення величезну кількість бійців і техніки.
Газети, радіо, телебачення – всі в захваті розповідали про доблесних танкістів. У Луцьку хлопців разом із іншими демобілізованими волинянами зустрічали на центральній площі міста: з квітами і піснями, словами подяки і поцілунками рідних. І тільки невтямки було: а де ж ордени та медалі, на які чесно заслужили танкісти? А нема! Чому? Хлопці й не знають. А самим запитувати – гордість не дозволяє.
Поклопотати за мужніх захисників узялася «Волинська газета». Ще з минулого року ми стали «набридати» вищому командуванню листами з нагадуванням про подвиги героїв-танкістів. І доки тривало листування про необхідність «оцінити й нагородити», журналісти й подумати не могли, що тепер уже в легендарного Миколи Тишика з’являться проблеми, які би мали турбувати не бійця АТО, а цілу армію чиновників, покликаних узяти під своє крило всіх тих, які пройшли пекло війни і тепер потребують не лише відпочинку та лікування, а й достойної роботи.
Як уже розповідала «Волинська газета», із двох екіпажів Микола Тишика (а це ще два оператори та два водії-механіки) тільки Олександр Пугач та Андрій Мудрик працевлаштовані. І то лише тому, що їхні попередні керівники «по доброті душевній» лишили за хлопцями робочі місця. Ще один танкіст –Костянтин Мрочко – вирішив надалі боронити Україну, підписав контракт і зараз, мабуть, на передовій. А ще двоє – Микола Тишик і Роман Ляшко – досі не можуть працевлаштуватися.
–Я не скажу, що нам ніхто не помагає. Ні, – наголошує Микола. – Ще весною у Старій Вижівці районна влада збирала всіх демобілізованих. Нам розповідали про пільги, які надаються учаснику бойових дій. Говорили, де можна поправити здоров’я, відпочити в санаторії (то я написав заяву на Трускавець). Люди підказали стати на облік у центр зайнятості. А вже там фахівці запропонували безкоштовне навчання за будь-якою з 56-ти спеціальностей. Окрім того, я розраховую на допомогу від центру зайнятості для відкриття власної справи.
Та найбільше Миколі Тишику хотілося б знайти роботу з достойною зарплатою, що, як виявилося, доволі непросто.
– Якщо брати рівень району, то вважається нормальним щомісяця отримувати 1,200-1,500 гривень. Але я згоден тяжко працювати, аби тільки мати більші доходи, – зізнається хлопець. – Не виходить на Старовижівщині – пробуватиму в Луцьку. Завдяки вам, тобто «Волинській газеті», один із варіантів у Луцьку вже розглянув. Дійсно, зарплату там запропонували вдвічі вищу. Але знову нюанс – потрібне житло, найм якого в обласному центрі обійдеться недешево. Тому шукатиму далі.
Однак хлопець не впадає у відчай. Каже, тимчасову відсутність роботи компенсовує хороше ставлення земляків.
– Люди з мого села ніколи не були байдужими: мені передавали гроші, продукти, батьками у роботі допомагали. На районному рівні, знаю, сім’ям учасників АТО дрова привозили. Особливо хочу подякувати настоятелю нашого Свято-Георгіївського храму отцеві Ігорю. Бо він хоча і вважається в московському патріархаті, але за Україну виступає і серцем, і хорошими справами. Як волонтер, не раз збирав кошти, продуктові набори і відвозив хлопцям на Рівненський полігон. Під час кожної Служби Божої – окрема молитва за захисників України. За таку людяність і патріотизм отець Ігор не отримав якогось там підвищення по церковній лінії. Зате має повагу і підтримку від усієї нашої громади, – каже Микола Тишик, додаючи: – Ми, українці, повинні зрозуміти: щоб перемогти цю війну, маємо не підкорятися російському патріархату, а навпаки – піднімати український патріотичний дух, молитовники по церквах роздавати не за російське отєчество, а за свою Вітчизну. Бо в житті щось зміниться тільки після того, як усе кардинально поміняється у наших головах.
Із Миколою важко не погодитися. Ним неможливо не гордитися. І саме такі, як боєць Тишик, мають не бігати в пошуках роботи, а призначатися на місця тих, які в застояному болоті старого режиму навіть уявлення не мають, чим живе сьогодні Україна і куди її треба вести.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.