Якщо на армійський блокпост прилетіли білі голуби, значить мир переможе війну?
Українці вже так звикли до війни, яку розпочала Росія з окупації Криму та частии Донбасу, що мало звертають уваги на інші подібні збройні конфлікти. А дарма… Бо причини їх виникнення часто різні, а от хід та результат, в принципі, залежать від багатьох факторів. І не завжди тільки від безпосередніх учасників…
Коріння протиборства Вірменії та Азербайджану за невеличкий Нагірний Карабах (Арцах) стосується ще пост-революційного періоду в царській імперії та перших років діяльності радянської влади, коли, врешті-решт, на противагу Туреччині, було створено Азербайджанську РСР, куди й включили цю територію, населену, переважно, етнічними вірменами.
Ще в 1987 р. міжнаціональні протиріччя почали посилюватися та призвели до відкритого насильства. Його підігрівала й та обставина, що вірмени – християни, тоді як азербайджанці – мусульмани…
Депутати законодавчого органу Нагірно-Карабаської автономної області, врешті-решт, звернулися до офіційного Єревану з проханням включити НКАО до складу вірменсмької республіки. І постановою Верховної Ради Вірменської РСР від 15 червня 1988 р. таке клопотання було враховане, а в Москву скероване прохання взяти до його неухильного виконання. Але відбулося й інше рішення – Верховної Ради Азербайджанської РСР від 17 червня 1988 р. про неможливість переходу НКАО до складу Вірменської РСР.
В Кремлі вирішили, що найкращим варіантом вирішення проблеми буде… нічого не вирішувати. Тому 18 липня 1988 р. під головуванням Анатолія Лукянова відбулося засідання Президії Верховної Ради СССР, на якому були розглянуті рішення Верховних Рад Вірменської РСР та Азербайджанської РСР про Нагірний Карабах (Арцах) та прийнято постанову з цьогопитання. Москва вважала “неможливим зміни кордонів і встановленого на конституційній основі національно-територіального поділу Азербайджанської РСР та Вірменської РСР”.
А тим часом уже проливалася людська кров, створювалися з обох боків озброєні загони, для придушення масових заворушень вводилися ще радянські війська… Ключовим у цій проблемі слід вважати 1 травня 1991 р., коли Сенат США “одноголосно прийняв резолюцію, що засуджує злочини, здійснені владою СССР та Азербайджану проти вірменського населення Нагірного Карабаху, Вірменії та Азербайджану”.
28 серпня 1991 р. Азербайджан проголосив відновлення державності від 1920 р., згодом узагалі скасував статус автономії для Нагірного Карабаху (Арцаху), а 10 грудня, ще на підставі Конституції СССР, яка передбачала подібне право автономій у випадку виходу якоїсь із республік зі складу Союзу, тут відбувся референдум, який засвідчив прагення Нагірно-Карабаської Республіки до цілковитої незалежності. Втім, НКР досі не визнана як суверенна держава більшістю країн світу, в тому числі й Україною.
Отже, війна за Нагірний Карабах триває й досі. З гарячої стадії вона переросла в холодну, хоча періодично відбувається загострення ситуації.
Але почалася вона вибухами не за НКАО, а буквально за кілька десятків кілометрів від розташованих на території Туреччини двох гір Арарат (малого та великого Арарату), на нинішньому азербайджано-вірменському кордоні, між селом Садарак (Нахічеваньська автономна республіка в складі Азербайджану) та вірменським м. Єрасх. Можливо, тому, що саме тут пролягає найкоротша дорога до столиці Вірменії – м. Єреван? Або, що поруч прокладена стратегічна траса, яка сполучає північну частину цієї країни з південною та веде аж в Іран?
Як би там не було, але в січні 1991 р. саме тут почали розриватися перші снаряди та строчити кулемети. Саме тут загинуло перших 4 вірменських добровольці, які зупинили наступ азербайджанців і поховані на меморіальному комплексі героїв у м. Єревані…
Тому для вірменів ця траса на південь країни, в обхід уже ворожаї Нахічеваньської автономної області Азербайджану – справді дорога життя, уже схожа на свою посестру від оточеного Ленінграда через Ладозьке озеро…
У рамках міжнародного проєкту “Медіадіалог для демократії та миру” цими днями довелося побувати буквально на передовій лінії оборони вірменської армії саме в цьому районі. Зрозуміло, що для цього довелося отримати дозволи в найвищих військових інстанціях. Щоправда, як в українській прифронтовій зоні проведення АТО/ОСС на Донбасі, синіх (для віддаленого спостереження) та малинових (для безпосереднього перебування в окопах) журналістам спецперепусток не видавали, але командир підрозділу (попросив прізвища не називати) особисто прибув на один із опорних пунктів. Полковник та інші офіцери провели коротку екскурсію.
Що привернуло увагу, порівнюючи з попереднім відрядженням у зону бойових дій під м. Волноваха Донецької обл. в Україні, де українському війську протистоять бойовики “ДНР” та їхні російські куратори?
Насамперед, навколишня природа. Якщо на Донбасі лінія фронту проходить поміж териконами та рівнинною місцевістю, то тут крізь гори. Зрозуміло, що і вірмени, і азербайджанці, які подекуди знаходяться за кількасот метрів один від одного, будують опорні пункти, насамперед, на найвищих точках.
Зрозуміло, і там, і тут, є мінні поля…
Ясно, що солдати за роки встигли спорудити своїми силами укріплення… Цікаво, що вірменські піхотинці використали для цього всі підручні матеріали, в тому числі старі залізничні шпали з дерева, які погано пахнуть, але довго не гниють…
Синонімічно, що вдень службу несе менша кількість військовослужбовців, а вночі більша… Серед них є жінки.
На цьому треба ставити крапку в описі деталей, щоб не порушити військову таємницю. Хіба що зауважити: через спецальні засоби спостереження справді видно не лише азербайджанський укріпрайон, але навіть танки…
Але фіксуються виразні побутові деталі.
В невеликій казармі – ікони християнських святих, а також картина вже невідомого вірменського солдата, на якій він зобразив символ національної гордості для всіх вірмен світу – гори Арарат (Масіс і Сіс), які, щоправда, в процесі поділу Кавказу в 20-ті роки минулого століття опинилися під контролем Туреччини.
Біля скромних ліжок зі стандартними одіялами синього кольору – бронежилети і каски, “під рукою” – автомати Калашникова.
А ще – кілька плакатів, на яких зображені знаки розпізнавання азербайджанських офіцерів та солдатів і нагадування про злочини щодо вірменського населення, починаючи з багатьох століть до наших днів.
Тут служать лише кадрові військові та контрактники, всі – за покликанням власного сумління. І хоча тему матеріального забезпечення не піднімали, але воно, вочевидь, таке саме, як і в українських військових на Донбасі.
За кавунами, динями, виноградом, якими славляться місцеві селяни, а ще запашною кавою, поговорили про життя-буття. Вірмени не розуміють, як могло таке статися, щоб навесні 2014 р. виникла російсько-українська війна. Ми, в свою чергу, не можемо зрозуміти, чому ледь не 30 років світ фактично спокійно спостерігає, як на Кавказі триває інша війна – азербайджансько-вірменська…
Ось такі вони, будні передової. Як зізнався командир підрозділу, за годину до візиту журналістів із того боку лунала стрілянина. Ця сторона була змушена відповісти…
А що тут справжня лінія фронту, то про це свідчать не лише укріплені позиції, але й факти: приблизно 3 роки тому на цій ділянці азербайджанський снайпер за один день убив двох вірменських вояків…
Прощаючись, звернув увагу на нехитру споруду з дерева. Нагорі приземлилася… пара голубів. білих. Може, це знак від яких вищих сил, тільки яким відоме майбутнє, що невдовзі припиниться війна? І тут, на Кавказі, і в нас, в Україні?
Можливо.
Але подібні віртуальні запитання солдати, які захищають свою землю, собі не ставлять. Гості-журналісти поїхали, а вони приступили до щоденних, небезпечних та важких буднів. Тримаючи в руках зброю, захищають мирне життя свого народу.
Тому і біля гір Арарат, і біля териконів Донбасу все відбувається за схожим сценарієм. Просто українцям треба врахувати чужі помилки та не воювати з ворогом 30 років, а досягнути перемоги значно раніше… Хоча б на шостому році після її початку…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: білі голуби на позиції вірменської армії.
