Сьогодні, у 1989 році, московське керівництво завершило виведення радянських військ із на той час Демократичної Республіки Афганістан. Так завершилася 10-річна окупація цієї країни, що призвела до великої кількості жертв серед солдатів та офіцерів, які «виконували інтернаціональний обов’язок», а ще більше – серед опозиційних воєнізованих формувань (так званих «душманів») та цивільного населення.
А потім режим, який тримався на багнетах радянської армії, остаточно рухнув. А потім Афганістан поринув у черговий етап кривавої усобиці, від якого його не врятували навіть американській військові та їхні союзники: ті також були змушені терміново евакуюватися…
Так чи інакше, 15 лютого в Україні відзначають як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Але, звичайно, найбільша пам’ять – про ту безславну війну українців в Афганістані: в чужій армії, проти чужого народу, за чужі геополітичні інтереси…
Та крім суто військових спеціальні місії виконували на афганській землі і цивільні. Насамперед, діячі культури, яких регулярно відправляли з концертними турами для підтримання високого бойового духу військовослужбовців.
Двічі там виступала львівська «Ватра» Ігоря Білозіра, який після одного з концертів у Луцьку розповідав на той час молодому кореспондентові газети «Молода Волинь» Володимиру Данилюку, як їх перекидали з однієї провінції в іншу гелікоптерами, як Оксана Білозір постійно просила одягнути на неї парашут, не розуміючи, що коли влучить «Стінгер», то ніхто вистрибнути просто не встигне…
Випускник Київського університету культури, львівський дослідник Михайло Маслій буквально вчора поширив доволі цікавий епізод із творчої біографії легендарного луцького тріо Мареничів, які, виявляється, проводили концерти у прикордонних із Афганістаном військових госпіталях.
«Ніколи не забудуть Валерій, Антоніна і Світлана, як фотокор із москви поставив їх біля скаліченого солдата і сказав усім усміхатися. Як можна було? Там треба було вити і ридати до скону від побаченого, а йому для радянської пропаганди хотілося усмішок.
А якось командир військової частини посадив тріо у автомобіль і провіз уздовж радянсько–афганського кордону. Розповідав такі історії зі служби, що волосся ставало дибки. Хотів виговоритися, бо наболіло і виривалося з грудей. Усі ж розуміли, що гинуть люди за ніщо, з двох боків. І винуватцем усього є агресор – комуністична партія і верхівка влади ссср. Уперше Мареничі дізналися про те, як розкрадають і мародерять афганську землю. Найбільше того командира зачепив іосіф кобзон. Недаремно до нього приклеїлося прізвисько «мафіозі», воно було дуже влучним. Якщо вище радянське командування крало афганське золото і дорогоцінності жменями, то іосіф кобзон це робив у таких вимірах, які в голові не вкладалися. Відправляв для себе дорогий антикваріат, національні святині, старожитності, старовинну зброю, інкрустовану діамантами. Росіянам мародерство властиво, воно в крові…», – повідомив Михайло Маслій.
І це – ще одна, раніше маловідома, історія про участь українців у тій далекій афганській війні. Понад 100 волинян заплатили за неї своїм життям…
Сергій ШРАМЧУК.
На фото з «Вікіпедії» та Михайла МАСЛІЯ: остання колона радянської бронетехніки виходить із Афганістану, 15 лютого 1989 року; тріо Мареничів під час зустрічі із радянськими військовими в процесу концертного туру по госпіталях, де лікували поранених воїнів-інтернаціоналістів.