«Я
Льоня. Ото-во моя кімната – наліво, знаєте? Може, вас сюди не пускатимуть –
скажуть, що карантин, але ви заходьте. Я тут. Знайдіть мене. Я чекатиму… А
коли ви прийдете?» Вже зараз, пригадуючи той перший щирий погляд дитячих очей,
сопливий носик, обличчя у зеленці типового інтернатівця, обірвані фрази
хлопчика, котрий швиденько біг до своєї кімнати після чергової зустрічі з
імовірними батьками, багатодітний тато із с. Рованці Луцького р-ну Петро Бак
просто задумливо всміхається.
В інтернатах малеча негаласлива –
там завжди тиша. У будинках сімейного типу, які ми відвідали, – шалений рух,
хоча живе там не лише малеча.
– Один керівник такого закладу
заявив мені, що дитині не треба сім’я, бо в них тут – прекрасне виховання, тож,
мовляв, діти ще пошкодують, що пішли звідси. Я тоді запитав: «А у вас є свої діти?».
Він: «Є». – «Ну то приведіть їх сюди – нехай живуть в інтернаті, якщо тут такий
рай…»
Тепер у цій родині з Рованців –
15 дітей, дорослих і малих. Чому вирішили створити таку велику сім’ю (навіть не
кажу ДБСТ, щоб не образити Петра Анатолійовича, бо цей статус, як він каже, –
лише для чималого стосу папок у шуфлядці, –
авт.)? «Та це те ж саме, що запитати жінку, навіщо вона вирішила
народжувати…» – чую у відповідь. У них усіх тепер спільна історія життя, про
минуле тут згадують рідко. А навіщо? Це – інформація для цікавих журналістів.
Але які ті історії…
Дивимося фото…
«Он
найменшенький – Богданчик. Йому було рік, коли ми забрали. Зараз уже 10. Якось
ми з Богданчиком випадково зустріли його маму в одній із церков Луцька.
Неприємно йому це. Знаєте, вона ж обіцяла, що от-от забере хлопчика додому, а
так досі й не подзвонила. Тож він узагалі безстатусний. Чекаю, поки
Богдан доросте до того, аби самостійно приймати рішення і його слова матимуть
вагу в суді».
А ще Богданчик раніше раптом
прокидався вночі і запитував тата з мамою про такі прості речі, як, наприклад,
чи можна піти в туалет. Або так по-філософськи: «Тату, а помирати страшно?».
Щось у його душі живе неспокійне. І зародився той страх в утробі матері, бо
вона під час вагітності була дуже нервова. Зараз стрес трохи минув. У нього
тепер є мама й тато, тож після солодкого «надобраніч» сни стають кольоровими.
«Четверо
діток у нас – з однієї родини. Один братик і три сестри. Оліферчуки. Вони вже й
не вірять, що в їхньому житті таке було. Кажуть, у нас є мама і тато: а що, ви
хіба не знаєте?»
Оте «таке». Воно… Як би
правильніше сказати. Словом, Таня, наймолодша, розповідала (вже згодом, не
одразу), що жили вони вкупці з… чорним собачкою. А ще у них була сокира.
Навіщо? «Бо там дядько поганий. Його треба зарубати…» Ті дядьки до мами
приходили – разом і випивали, а діти ховалися.
«Ви
не уявляєте, як це для них: говорити «мамо» чи «тату». Вони всюди ці слова
використовують – доречно чи ні, не можуть наговоритися. А скільки радості, коли
я машиною до школи під’їжджаю… Тож по них приїхали – біжать одразу! І все… Більше
їм не треба нічого, вони хочуть, аби всі бачили, що потрібні своїм батькам».
Наталочка… Тато знайшов її в
одному інтернаті. Вона досі взагалі не їсть моркви.
«Вибирає
зі страви і відкладає набік у тарілочку. Кажемо, мовляв, Наталочко, тож їж. А
вона: «Я не можу – ніколи її не їстиму. І починає розказувати, як бабця
прив’язувала її до ліжка й годувала сирою морквою».
Батьки дівчинку покинули, а бабця
взяла до себе «на виховання». Так Наталка і стала засобом заробітку – жебрачила.
Дівчинка це все переборола у собі – тепер навіть сміється у відповідь, коли з
нею жартують: мовляв, Наталочко, ходи-но обідати – там така морквочка
смачненька.
Була дуже скромна.
Кілька років адаптовувалася до нормального життя. Багато розповідає тепер. Про
те, як бабця у поліському селі прив’язувала її до ліжка мотузкою, щоб нікуди не
втекла, і лишала із собачкою. Кидала під ноги ненависну сиру моркву. Коли
дівчинка була вже геть голодна, то їла її.
А одного разу вона якось
відв’язалася чи перервала ту мотузку і втекла. Іде трасою, машини повз їдуть –
вліво, вправо. Каже, що не боялася, бо знала: їй будь-що треба дійти до
Володимира-Волинського, адже там живе татова бабця – вона ж добріша, вона ж не
знає, що тут із її дівчинки так знущаються. Одна машина зупинилася, водій
запитує: «А куди ти, дитино, йдеш?». Відповідає. Їй сказали, що вона йде у
протилежному напрямку. Якось повернули назад. Було тоді Наталочці 7 літ. Чи й
менше. Згодом бабця здала її у школу-інтернат. Вона вірить: якби дідусь був
живий, то би любив її. Досі їй болить. І тато, й мама живі, а проміняли… Їй
просто обов’язково треба вірити, що хтось із рідних її любив би…
До семи років діти щасливі, бо ще
діти. А потім вони ступають на іншу стежину інтернатського життя.
«У
кожної з тих нянь в інтернаті є свої діти вдома. Я ж там бував частенько. Вони,
наприклад, міняються на зміні. Додому поспішають. Каже одна другій телефоном:
«Я там горщики не вилила і не вимила, то ти, будь ласка, зроби». І йде. А в той
час усі діти одночасно сидять на горщиках і не ворухнуться, не те що не
розмовляють. Вони навіть у туалет ходять по графіку. Я кажу: відкрийте секрет
ваших методів виховання. У мене ж вдома шум і гам, причому постійно… Згодом
виявляється, що в діток стільки бажань…»
Петро Анатолійович каже, що є
діти спокійніші. Вони приймають ситуацію – як є. А є такі, хто, незважаючи на всілякі
подарунки, які їм приносять в інтернат, наче за соломинку хапаються за кожного,
в кожному бачать маму й тата. Вони дуже хочуть у родину. Це ті, хто усвідомив,
що таке сім’я. А інші просто тихенько живуть – вони наче у своєму світі –
змирилися.
«З
дитинства пам’ятаю, як до нас сходилися жінки, мама вмикала християнське радіо
– і всі слухали. Один вірш мені на все життя врізався у пам’ять. Як зараз чую слова
про те, як Івасева мама захворіла, а він чекав, сидячи коло ліжка недужої
неньки. Але вона померла, а він пішов по світу і просився до кожного, аби його
взяли до себе. Тоді в кінці були такі слова: мовляв, якщо він до тебе прийде, то
ти прийми. Я тоді крізь сльози запитував бабусю, де той Івась, чому не
приходить, я ж готовий із ним поділитися всім. Ну от настав час – і вони
прийшли, ті Івасики».
9 листопада 1999 р. родина Борбічів
із Головного Любомльського р-ну, все життя пропрацювавши у місцевій
школі-інтернаті, вирішила створити ДБСТ.
«Наші
діти незвичайні. Вони навчаються у спеціальній школі. Державних дітей держава
має кудись влаштувати. Тож їм усім підряд штампували якісь діагнози і направляли
у довколишні будинки престарілих. Це вирок. Ми це бачили. Несила було дивитися
на все. Не подумайте: ми створювали нашу родину, коли ще не було такого
матеріального забезпечення, як тепер», – Василь Григорович наче виправдовувався,
хоча його життя, як і дружини – Надії Олексіївни – мені й так здалося
праведним.
У тому інтернаті таких історій
наслухалися і надивилися, що й переказувати важко.
«Один
хлопчик такий настирливий був, сказав, що землянку викопає, а в Голоби не
поїде. Тож у Радянському Союзі як карали дітей: відправляли у психлікарні,
кололи якісь препарати, аби відповідали своєму діагнозу».
Зараз у родині Борбічів – 12
онуків, двоє «ще в дорозі», каже Василь Григорович. Восьмеро їхніх дітей
одружені, живуть окремо. Уявляєте! Діти з різноманітними діагнозами розумо відсталих
створили власні сім’ї і живуть незалежно від батьків!
Борбічі кожному купують хату.
Беруть, правда, недорогі, бо ж дітей багато – підростають гуртом. Але добре те,
що домівки вже назавжди лишаються їхніми. Держава дає таким молодим людям ще 40
тис. грн на ремонт – і живіть собі. А якщо брати соціальне жило (ще й таке
буває), то воно назавжди залишиться державним.
Борбічі – дефектологи за фахом.
Працювали в інтернаті, тоді мали одну доньку. А тепер у них загалом 28 дітей.
«Русланочка
у нас є. Ми забрали трьох діток з однієї родини. Тато вбив маму… Коли нам їх віддали,
найменшенькій – Русланочці – було 9 місяців. А старшим – по 3 і 5 років. Через
місяць ми зрозуміли, що дівчинка не чує. А коли їй було рік, то у київській
клініці їй поставили діагноз – тотальна глухота. Дуже дорогу операцію зробили –
з допомогою друзів. Зараз дитинка чує, пішла в перший клас».
Іще один хлопчик – теж не чує. Бо
мама била його головою в стіну, аби зробити інвалідом, за котрого
платитимуть гроші. У 5-річномі віці він по каналізаціях ночував, десь його там
і «виловили». А було ще… Мама якось пішла гуляти, а він із дворічним братиком
грілися – палили грубку. То хата загорілася. Він розбив вікно, взяв того малого
і втік до бабусі. Як розповідав, то десь по теплотрасах ночував. Тепер от втрачає
слух, потрібна операція. Мама добилася бажаного…
«У
нас тільки один – соціальна сирота (це означає, що і мама, і тато померли, – авт.). А всі інші – сироти при живих
батьках. Живуть у нас не лише діти, які з дитбудинку, а й такі, кому просто
нема де подітися».
От, наприклад, Тарас. Коли його
мама звільнилася з місць позбавлення волі, хлопчикові було 6. Він щиро вірив,
що вона знайде гроші (таке обіцяла) і приїде його забрати. Тарасові вже 14. Напевно, все ж досі в душі сподівається, що він стане потрібен мамі.
Колись…
«Маємо
і гіркий досвід. Були у нас дві циганочки. Їхня мама прийшла з тюрми, забрала
доньок, забрала всі гроші у них, а потім діти їй стали не потрібні. То одна
дівчинка до нас повернулася, а одна стала справжньою циганкою», – розповідає Надія
Олексіївна.
Чи важко так жити, недоречно
запитую.
«Та
все воно нічого, – відповідає Василь Григорович. – Але от недавно жінка
захворіла, то я мусив нагодувати 17 дітей, а ще ж прання, якісь їхні клопоти.
То це дуже важко. Хоча зараз гроші платять на дітей, маємо трактора, комбайна,
багато всього саджаємо, заробляємо на себе».
Важко, коли ти думаєш про те, як
у тебе багато справ і ти не встигаєш, розмірковує Петро Бак. Легко, коли бачиш
поряд щасливі очі тих, кого любиш. Діти засинають – і вранці не бояться
прокинутися, бо новий день буде добрим. Оце і є життя.
Світлана
ДУМСЬКА.
Фото автора та з родинних архівів БОРБІЧІВ і БАКІВ.