Шукати пророка далеко поза межами рідної землі – справа цікава, але безперспективна. Адже про минуле, реалії та перспективи нашої Волині найкраще знають ті, хто тут народився і відбувся як особистість. Володимир Бондар належить саме до цієї плеяди громадських та державних діячів, адже уже досягнув вершин, які багатьом іншим ніколи не підкоряться. В його біографії і активна громадянська позиція під час доленосних для країни подій євромайданів. І перемога на виборах до Верховної Ради України. І робота на посаді голови обласної державної адміністрації. І успішна реалізація різноманітних бізнеспроєктів…
Звичайно, Володимир Налькович, що цілком зрозуміло і логічно, не тисячегривнева купюра, щоб усім подобатися. За його спиною як чимало досягнень, так і низка болісних прорахунків. Але так чи інакше, на сьогоднішній день саме він належить до когорти волинян, які знає, що сказати і як діяти. І так само усвідомлює, чого озвучувати не потрібно і як чинити не треба…
Ми тривалий час домовлялися про зустріч, щоб записати інтерв’ю, але щоразу якісь невідкладні справи це відтерміновували. І ось цей момент настав. Буквально наступного дня після Дня Гідності та Свободи. Погодьтеся, це той привід і та тема, котрі мають пряме відношення до Володимира Нальковича!
Візитна картка
БОНДАР Володимир Налькович. Народився 16 жовтня 1968 р. у м. Луцьку. Закінчив СШ №2, СПТУ №9, працював на Луцькому підшипниковому заводі, служив строкову в армії. У 1991-1996 рр. – студент Історичного факультету Луцького педагогічного інституту (Волинського національного університету) імені Лесі Українки, який закінчив за спеціальністю «Вчитель історії та соціально-політичних дисциплін».
Потім працював у структурних підрозділах облдержадміністрації та Луцької міськради за напрямком молодіжної політики, активно займався громадською роботою.
З 2002 по 2005 рік – народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.
Активний учасник Помаранчевої революції 2004-2005 років.
З 2005 по 2007 рік – голова Волинської обласної державної адміністрації, впродовж двох наступних років – радник Президента України Віктора Ющенка.
2007 року отримав другу вищу освіту у ВНУ імені Лесі Українки за спеціальністю «Економіка».
У 2008-2009 роках – головний консультант Головної служби організаційного забезпечення Секретаріату Президента України.
Потім працював у структурах, які займалися муніципальними реформами та енергоощадними технологіями.
Активний учасник Революції 2013-2014 років.
З листопада 2016 по вересень 2019 р. – заступник голови Державного агентства лісових ресурсів України. В цей період навчався у Національному лісотехнічному університеті України, за спеціальністю «Лісове господарство» за програмою перепідготовки спеціалістів.
17 лютого 2021 року постановою вченої ради Інституту агроекології і природокористування НААН був затверджений кандидатом економічних наук (доктором філософії) після захисту дисертації на тему «Організаційно-інституціональні механізми управління лісогосподарським виробництвом на засадах ринкової економіки».
На цей час – викладач у Луцькому національному технічному університеті.
Депутат обласної ради чотирьох скликань, у нинішній каденції обраний від партії «За майбутнє», член постійної комісії з питань бюджету, фінансів та цінової політики.
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів, орденом Данила Галицького, іншими відомчими відзнаками.
Державний службовець І рангу.
Одружений.
– Це запитання визріло буквально ввечері в день урочистостей із нагоди вшанування Героїв двох революцій… Зі здивуванням спостерігав за фото учасників покладання квітів у Луцьку з нагоди Дня Гідності та Свободи. Там не було фактично нікого, хто реально організовував волинські Майдани в 2004-2005 роках і в 2013-2014 роках… Натомість знаходилися навіть одіозні персонажі з червоним минулим… Відбувся «відкат» у минуле? Про події людей примушують згадувати так, як комусь вигідно, а не так, як було насправді? Ваші враження?
– Покладати квіти та вшановувати Героїв Майданів – це важливо. Пам’ять не повинна залишитися в минулому. Але й уроки цих доленосних революцій не повинні закінчуватися лише покладанням квітів! Завжди треба шукати і знаходити відповіді на запитання, чому на певних етапах суспільство дійшло до стану, коли люди долучилися до революційного процесу? Він же ж не виникає з нічого і сам по собі, передують певні важливі обставини та події. І раз народ підтримав і вийшов на Майдани, значить, система, проти яких відбувалися протести, не мала права на існування і не має права повторитися. Тому, коли представники влади покладають квіти і вшановують, коли б саме це не відбувалося, торік, зараз, потім, не забувала про відповіді на це доленосне питання, про Героїв, які в мирний час на рідній землі віддали життя за Україну. І як не наступити на граблі «попередників»? Сьогодні, звичайно, війна, і ніякі масові акції протесту неможливі…
– Ви буквально зняли з язика логічне запитання: третій Майдан можливий?
– Прагну сподіватися та вірити як активний учасник двох попередніх, що під час триваючої російсько-української війни нового Майдану не буде, бо це неприпустимо. Це не на користь державності! Але є Майдан – це не тільки барикади і штурми… Майдан визріває всередині людей, в їхній свідомості, і не обов’язково, щоб відповідні настрої демонструвалися у відкритій формі. Раніше ж хтось був активним, а багато підтримували опосередковано, так би мовити, ментально… Зараз, мені здається, в свідомості багатьох українців уже з’являються майданні настрої, коли вони дивляться та оцінюють процеси, котрі відбуваються довкола. Мрію, щоб нинішні носії влади на всіх рівнях тонко це відчували та розуміли, щоб мати шанс вчасно внести корективи та зміни в ті чи інші дії або рішення. Звичайно, багато проблем можна замовчувати на Єдиному марафоні чи в доповідях, але ж від того ці проблеми автоматично не зникають. Вони залишаються і розростаються. І коли адекватно не реагувати, то бездіяльність і самозаспокоєння доведуть до точки кипіння. Наслідки можуть бути ще більшими, ніж після попередніх революцій.
– Тим більше, що вже в тилу багато ветеранів, а на фронті сотні тисяч військових і з бойовим досвідом, і з нестійкою психікою внаслідок тривалої участі у війні, і з загостреним відчуттям справедливості…
– Спостерігається підвищена потреба від суспільства в справедливості. Це очевидний факт! Саме в справедливості! Особливо в тих, хто воював, продовжує захищати Україну на фронті, у їхніх рідних та близьких, у родин полеглих Героїв… І кожен носій влади повинен це відчувати та враховувати в кожній своїй дії. Інакше процес розвиватиметься сам по собі, і рано чи пізно, чимось завершиться. А силовими методами ніякий український протест ніхто не зупинить. Відтак, наразі у влади є запас міцності та довіри, і ніхто їй не заважає чесно вирішити хоча б ті проблеми, які лежать буквально на поверхні. В першу чергу – подолання корупції в час війни, так би мовити, бізнесу на крові. І саме визнання проблеми та системний звіт суспільству про кроки з її подолання тільки всіх посилить, як усередині держави, так і на міжнародній арені. І в такому підході насправді не слабкість, а сила!
– Принагідно: якщо порівняти дієздатність на процес ухвалення рішень тодішньої каденції парламентарів і нинішньої, є якась відмінність?
– Коли ти вперше недосвідченим молодим політиком приходиш у парламент чи навіть в облраду, то ти помічаєш, що довкола дуже багато досвідчених і впливових людей. Вони знають, вміють, хочуть і ще можуть. А ти ще тільки хочеш і можеш… Тому свою роботу у Верховній Раді України я згадую, що була можливість працювати з розумними, досвідченими колегами, які мали потужні зв’язки. Вони не тільки знали, як працює система, вони самі були частинками цієї системи. Відповідно, і ставлення до народних депутатів і депутатів тієї ж облради було зовсім іншим. Люди з такого рівня мандатами відчували не так якісь привілеї, як потребу бути на рівні розуміння ситуації та впливу на неї.
На жаль, нині в більшості випадках народні депутати зведені до рівня «стрілочників», які отримують тільки команди, за що саме голосувати. І все. Вони не впливають на розвиток держави і території, яку представляють. І це всі знають, відтак, тому і належного рівня поваги вони також не мають. І це сумно, бо це зовсім не парламентаризм. Та майже ніхто цим не переймається. За цей період часу вже звикли до правил гри і за рідкими винятками нічого не хочуть змінювати. Не усвідомивши, що люди і країна вже зовсім інші, ніж у 2019 році, коли їх обирали.
– А що за весь цей час хоча б спробувати якось змінити сам депутатський корпус? Окей, в час війни вибори неможливі. Але місцеві ради сформовані на 100% від списків партій, половина парламенту – також. Ті, хто вже втомився і напрацювався, написали б заяви про складання повноважень, а замість них зайшли б інші. Так, з уже тих самих допотопних списків, але хоча б свіжі!
– Але в парламенті не всі за партійними списками, половина «мажоритарників». А хто за партійними? Ну, по теорії, вгорі мали бути кращі з кращих, а хто внизу, той мав би поступатися отим найкращим за всіма статтями… Можемо таких «депутатів» замість нинішніх завести у владу, що сам чорт ногу зламає. А ще ж багато партій узагалі дуже короткі списки кандидатів подавали, і «лави запасних» фактично не існує. Тому, на мій погляд, це утопія. Треба після війни проводити повноцінні демократичні вибори, а допрацьовувати з тими вже, хто є. Вони хоч досвіду набралися. Не завжди хорошого, але набралися.
– Ця Верховна Рада справді дуже дивна… Там працюють народні депутати, здебільшого, одіозні, від округів, які вже давно окуповані російськими загарбниками. Ці парламентарі не представляють ніяких виборців від фактично неконтрольованих українською державою територій. То кого, до бісового дідька, вони тоді взагалі представляють?
– Мені складно відповісти, кого ж дійсно вони представляють, перед ким звітують про свою діяльність… Мабуть, таки тих людей, які найбільше постраждали від російської агресії. Зокрема, тих, які живуть на підконтрольній Україні землі в статусі внутрішньо переміщених осіб… Хоча проблема справді складна і багатовекторна. Але й нічого змінити неможливо. Ми тут усі заручники ситуації. Війна. І ніяких виборів проводити неможливо.
– Двоє з Ваших колег по обласній раді, Сергій Слабенко і Сергій Духницький, на превеликий жаль, полягли на фронті. Знаємо, що особливо тісно Ви співпрацювали з підполковником Сергієм Слабенком, коли ще були народними депутатами від «Нашої України». Будь ласка, кілька слів про Сергія Івановича, який після повномасштабного вторгнення російський окупантів добровільно мобілізувався в ЗСУ…
– Він був дуже неспокійним чоловіком. Прямим, відкритим. З гострим відчуттям справедливості. І намагався відстояти закон і справедливість. Чи в політиці, чи в бізнесі, чи в юриспуденції… Мало яка сесія відбувалася тут, у Луцьку, аби він не виступав і щось доказував. Багато хто, і я навіть у тому числі, часом намагалися зупинити: мовляв, навіщо це, треба проявляти гнучкість… Але він не міг діяти інакше. Тож коли почалася Велика війна, як кадровий військовий Сергій Слабенко пішов в армію добровільно. І хоча його не хотіли брати в багатьох військових частинах, він таки добився свого! Був поранений, на превеликий жаль, загинув у Запорізькій області. Головне: Сергій Іванович вартий того, щоб його глибоко шанувати!
– Чому, на Вашу думку, так мало депутатів обласної ради, інших органів місцевої влади, мобілізувалися в Сили оборони?
– Мені складно сказати однозначно. В кожного є якісь особисті вагомі причини та мотивація. Та це буде й неетично з мого боку.
– Тоді запитаю напряму: а чого Володимир Бондар не мобілізувався?
– На моє глибоке переконання, з моїм рівнем військової підготовки і віком, я не буду хорошим солдатом. Але якщо держава потребуватиме мого призову, то нікуди не ховався від 2022 року і зараз не ховаюся. Я пройшов ВЛК, належним чином перебуваю на обліку. Якщо буде вирішено, що такий воїн, як Володимир Бондар, армії потрібен, значить, так і буде.
– Ви зараз працюєте в університеті, таким чином, заброньовані, крім усього вище наведеного.
– Так, захистив кандидатську дисертацію, викладаю у ЛНТУ. Тож це мені дає законне право бути заброньованим. Але якщо раптом щось зміниться, то виконаю свій військовий обов’язок. Чесно.
– Зате в іншій галузі у Вас набагато більший досвід. Бо ще й працювали головою облдержадміністрації. З часу минулих виборів в області вже другий керівник виконавчої влади. Спочатку був Юрій Погуляйко, тепер Іван Рудницький. Вони хоча б один раз звернулися за якоюсь порадою?
– В мене є історія взаємин із кожним головою облдержадміністрації, який працював на Волині. Щодо Юрія Погуляйка, то вона позитивною не була. Було до його діяльності чимало претензій, і вони залишаються по сьогодні, навіть після його звільнення. Є речі, за які Юрію Михайловичу доведеться рано чи пізно відповідати, хоча, звичайно, це тема правоохоронних органів. І, вочевидь, уже в повоєнні часи… За великим рахунком, Юрій Погуляйко і його команда не дуже переймалися життєдіяльністю нашого краю, вони більше займалися якимись іншими конкретними напрямками. Якими? Це, знову ж таки, до правоохоронців. Щодо того, що на поверхні, то, вважаю, що луганськими в області не було реалізовано жодної стратегічної для Волині цілі. Це моє переконання, я можу аргументувати, але це займе дуже багато часу. Я відповів коротко.
– А хіба це взагалі нормально, коли на Волинь призначають луганського міліціонера, а він підбирає собі в команду собі подібних? Це повага до волинян? Навіть облрада зверталася на Банкову, щоб зупинили таке рішення, але…
– Кадрова політика – це прерогатива керівництва держави. Але якщо відбулося саме таке призначення, то, вочевидь, вони вирішили, що в нашій області відсутні гідні кандидатури, або керуються якимись іншими критеріями. Щодо першого варіанту я категорично не погоджуюся! Є в нашій області багато людей, які гідні були в 2019 році бути призначеними на цю посаду. Шкода, що на Банковій тоді нікого не знайшлося, хто б на це звернув увагу. Я переконаний, що всю глибину специфіки кожної області знають лише ті, хто тут живе і працює. І навіть не поруч, а саме тут, на Волині. Бо поки хтось здалеку ввійде в курс справ, буде втрачено багато дорогоцінного часу. І це не сприяє розвитку території. А якщо й заступники такі самі, то ні про який розвиток говорити неможливо. Саме так і відбувалося при правлінні Юрія Погуляйка. Волинь не розвивалася. В неї не вимальовувалося ніяких перспектив. Область скрізь пасла задніх.
Щодо нинішнього керівництва в особі Івана Рудницького, то ситуація змінилася кардинально на краще. Іван Львович започаткував і успішно реалізовує практику співпраці з усіма органами самоврядування, насамперед, із обласною радою на чолі з Григорієм Недопадом. І навіть під час Великої війни, коли місцева влада фактично позбавлена можливості працювати з бюджетом, знаходяться конструктивні механізми співпраці та взаєморозуміння. Є допомога органам місцевого самоврядування в царині наповнення бюджетів і ефективної роботи, а з іншого боку – реальна поміч виконавчій владі в сфері, за яку вона відповідає. Насамперед, ідеться про обороноздатність.
Ще один позитив відмічу у роботі Івана Рудницького. Багато корупційних схем, які існували раніше, тепер просто ліквідовані. Тихо, без фанфар, завдяки системній та принциповій роботі державної виконавчої влади та правоохоронних структур, їх було просто знищено. І створено умови, щоб подібне знову не повторилося. Тому всім стало працювати простіше, в тому числі й бізнесу. Чимало проблем вирішуються просто автоматично.
Війна, безперечно накладає свій відбиток, на всі процеси. Головне – слухати і чути, що говорять люди, що їм потрібно насамперед. Особливо тим хлопцям, які на передовій. Вони золотий фонд українського народу і найголовніший пріоритет! Я неодноразово з колегами-депутатами бував у прифронтових районах, ми не тільки привозили допомогу, але й спілкувалися з ними, тому я знаю, про що кажу: саме Захисники і Захисниці України і є потужним фундаментом змін держави на краще. І зараз, коли тримають лінію бойового зіткнення, і в повоєнний час.
Розмовляв
Сергій ШРАМЧУК.
Від редакції. Це тільки перша частина інтерв’ю із Володимиром Бондарем. Далі – про роботу в лісовій галузі та рівень взаємин із волинськими лісівниками зараз. Про тотальну заборону полювання з одного боку і засилля хижих звірів, коли лисиці атакують цілі села. Про релігійні проблеми, коли навіть після рішень судів, яві вступили в законну силу, не вдається передати законним власникам церкви. Про те, кому колишня виправна колонія в Цумані Луцького району стоїть пустопорожньою і ніяк не використовується. І, звичайно, про плани на повоєнне майбутнє.
На фото Богдана ГОНЧАРУКА, Володимира ДАНИЛЮКА та з відкритих джерел: Володимир Бондар у колоні Помаранчевого майдану; на посаді голови облдержадміністрації; рукотворна барикада зі стільців у доленосному січні 2014 року; під час переговорів із Борисом Клімчуком періоду Революції Гідності; у сесійній залі облради; меморіальні дошки на честь полеглих на фронті колег; під час засідання депутатської комісії.