Історія
про те, як правоохоронці не спромоглися захистити права журналістів, а потім
приватна фірма в судах домоглася «спростування недостовірної інформації» та
видалення з усіх електронних ресурсів відомостей про гучний скандал трирічної
давності…
Тут головне не юридичні назви сторін конфлікту. І не
їхнє географічне розташування та місцезнаходження судів. Тут основне – чи існує
термін давності на спростування інформації, котра на момент поширення була
об’єктивною, а після судових розглядів стала «недостовірною»?
Отже, журналісти одного зі ЗМІ здійснили рейд на
підприємство, де, за їхньою інформацією, займалися незаконним експортом. В
процесі «розборок» працівники масмедіа викликали на захист своїх професійних
прав поліцію. Тодішній начальник пообіцяв узяти розслідування під особистий
контроль…
Практично всі ЗМІ про це сказали, написали чи
показали. А що далі?
Минуло понад 3 роки. Генерала за цей час відправили
у відставку. Розслідування щодо перешкоджання журналістській діяльності
завершилося повним пшиком. Представники фірми як постраждала сторона подали на
редакцію до суду. І – виграли! Крім цього, служителі Феміди на основі наявних
матеріалів поставновили «зобов`язати відповідача припинити поширення
недостовірної інформації, якою порушуються особисті немайнові права позивача
шляхом видалення відеороликів з вебсайту в Youtube та Facebook із зазначенням інтернет-посилань
та назв» відповідних матеріалів…
І не було б у цій історії нічого дивного (що
представники правоохоронних органів вміють гучно заявляти про порушення
кримінальних справ, але зазвичай нічого не кажуть про їхній провал у судах
через недостатню доказову базу!), якби не одне «але».
Про резонансний випадок між бізнесменами та
журналістами повідомило чимало інших ЗМІ. На момент створення та поширення
відповідної інформації вона була достовірна: подія мала місце. Протягом
наступного року (доки тривало розслідування) нічого суттєво не змінилося, тож
«термін давності» для спростувань минув. Аж більш як через 3 роки суд
постановляє «зобов`язати відповідача припинити поширення недостовірної
інформації», і на цій підставі юристи фірми починають «рекомендувати» зовсім
іншим редакціям забрати зі своїх електронних ресурсів будь-яку згадку про той
давнішній інцидент, посилаючись саме на це судове рішення…
Як мінімум, це правовий та методологічний парадокс.
Це все одно, що подавати до суду на журналістів за те, що вони понад 3 роки
тому створили та поширили інформацію, наприклад, про гучне весілля, де щасливі молодята
публічно клялися у взаємному коханні та стверджували державному реєстраторові,
що шлюб укладається за взаємною згодою сторін.
З плином часом у цієї пари все пішло шкереберть,
вони вже встигли розлучитися через, приміром, домашнє насильство чи сексуальну
зраду, а потім один із на цей час неіснуючого подружжя раптом починає в судах
вимагати від усіх журналістів та користувачів соцмереж… вилучення будь-якої
згадки про яскраве весілля трирічної давності!
Щось не так у взаєминах усіх інших трьох гілок влади
з «четвертою», якою алегорично називають ЗМІ. Чи все не так?
Володимир
ДАНИЛЮК.
Ілюстративне
зображення пресслужби Верховного суду України.