Коли
я запитала у 36-літнього Юрія Слободенюка з Луцька, який повернувся із зони
АТО, чим йому допомогти, він тихо мовив: «Молися за мене»…
З Юрієм
ми знайомі дуже давно. Правдолюб, бунтар, він завжди намагався стати на захист
тих, хто того потребував. Поруч із ним почуваєшся під надійною опікою. Працював
будівельником: робив євроремонти в квартирах. Із перших днів Євромайдану Юра був
там, разом із такими ж небайдужими. Стояти осторонь – не його позиція…
В квітні
прийшла повістка. У військкоматі повідомили, що забирають усього лише на сорок
п’ять діб. Тиждень тривало навчання у Володимирі- Волинському. Потім у Рівному
сформували батальйони і відправили на полігон Широкий Лан біля Миколаєва. Підготовка
була лише десять днів. Із 18 червня Юрія офіційно зареєстрували учасником АТО і
відправили на блокпост міста Мар’їнка, яке впритул межує з Донецьком. Саме там він
зрозумів, що йде не боротьба з терористами, а справжня війна з російським
окупантом.
Як
розповів Юрій, із першого дня, як тільки приїхав у Мар’їнку, розпочалися бої. Сили
ворога, його оснащення явно переважали. Маленький факт: російські танки з
новітньою електронікою, а наші – старого зразка. На відміну від ворога,
українська армія не мала безпілотників і взагалі багато чого найнеобхіднішого.
Головне – вірного своїй країні і професійно підготовленого військового
керівництва. Юрій Слободенюк не розуміє, чому в самісінький епіцентр військових дій надсилають звичайних людей.
Тих, хто вчора були будівельниками, трактористами, студентами. Не кожен із них
здатен винести таке важке психологічне навантаження, не кожен може стріляти.
Психологічна підготовка, до речі, зовсім відсутня, а вона, на думку Юрія, в такій
ситуації вкрай важлива. Здається дивним, що наші професійні військові, які
працюють миротворцями в інших країнах, зараз не на захисті своєї Батьківщини. Мого
знайомого обурює й те, що напередодні 24 серпня генерал Литвин втік, не
попередивши про те, що Росія ввела свої танки і артилерію на нашу територію.
Кудись зник і виконувач обов’язків
командира 51-ї бригади підполковник Павло Пивоваренко, який завів бійців у
Іловайський котел. Тому, коли в Києві йшов парад на честь Дня Незалежності,
наші силовики легко опинилися в оточенні, де їх обстрілювали 12 годин! Як
розповідав Юрій Слободенюк, тоді не було як ні поїсти, ні в туалет сходити…
…Прикро
бачити зраду, важко стояти до останнього, коли не відчуваєш достатньої підтримки
з боку влади. Я поцікавилася, чи звинувачують в цьому Президента. Юрій
відповів, що і він, і його товариші дуже поважають Петра Порошенка. Вважають,
що коли він набере гідну команду, коли проведуть повну чистку влади, у нас і
мир буде, і стрімке поліпшення життя загалом.
Я
запитала у Юрія, чи страшно йому, адже двотижнева відпустка закінчилася,
потрібно повертатися в «пекло».
– Дивилася
фільм «Дев’ята рота»? Так-от, цей фільм відпочиває порівняно з тим, що бачив я.
Коли замість обіцяного Путіним гуманітарного коридору з Іловайська, нам
влаштували обстріл із «градів» – бійці в паніці вискакували з машин, а їх
переїжджали наші ж машини, які мчали на шаленій швидкості. Летіли по шматках розірвані
тіла… – Юра змовк, помітивши сльози в моїх очах, а тоді продовжив: – Боюся
залишити жінку вдовою і дітей сиротами. Причому іноді задумуюся, що гірше: стати
калікою і впасти тягарем на руки рідних чи померти одразу… Страх потрібно весь
час вгамовувати. Поруч із нами, старшими чоловіками, воюють 19-літні хлопці, вчорашні
діти. Мусимо їх підтримувати прикладом власної мужності. А ще страшно втрачати
товаришів, бачити, як гине мирне населення.
Юра
пригадав, як осколком гранати було вбито місцеву продавчиню. Жінка незадовго до загибелі помітила, як у
кількох місцевих, які весь час просили товар «на вексель» через безгрошів’я,
раптом з’явилися 500-ві купюри. І одразу після їхнього різкого збагачення,
російські гармати почали лупити по блокпосту… Зрада шокує, але в таких, як Юрій
Слободенюк, руки не опускаються. Він щиро вважає: якщо не я, то хто?!
Я
запитала, чи відчувають наші бійці підтримку з боку населення. Юрій запевнив,
що так. Без волонтерів було би значно важче і морально, і фізично.
– Хочу особливо подякувати Андрієві Охримчуку,
який очолює волонтерську діяльність у Луцьку. Ми маємо прямий зв’язок із ним. Кажемо
Андрієві, що нам потрібно, і завжди отримуємо все це.
Поцікавилася,
скільки платять нашим бійцям, адже їхні
сім’ї залишилися без опіки годувальників. Юра невесело посміхнувся:
– Платять
добре. Близько 5 тисяч у місяць. Але нам ці гроші не потрібні. Все надсилаємо
сім’ям. Кожен із нас волів би отримувати тисячу в себе вдома, аніж цих п’ять
тут, під кулями… Ми – мирні люди і не хочемо війни. Але мусимо захищати свої
сім’ї, свою землю, якби важко не було. І я певен, ми це зробимо.
У мене
стислося серце. Скільки самовладання треба мати, щоби в таких пекельних умовах
залишатися справжнім чоловіком, не здаватися, не опускати рук і свято вірити у
перемогу, яка завдяки таким хлопцям, як мій знайомий, неодмінно прийде…
Ірина
ШАБАЛА.
На
фото: Юрій Слободенюк (найвищий) із бойовими побратимами.