«Я боєць і здатна захистити!»

Та чи легко жити за законами бізнесу й водночас лишатися порядною людиною?

– Звичайно, ні, – відверто каже пані Олена. – Просто обставини так склалися: все доросле життя я працювала у сфері громадського харчування, 1991-го разом із колегами мусили вибрати: або безробіття, або ризик власної справи. І я, маючи за плечима досвід касира, бухгалтера, товарознавця, погодилася на прохання дівчат та очолила колектив тодішнього ресторану «Вогник».

Саме тоді, між іншим, Олена Місюра на власному досвіді відчула, що таке бюрократія, чиновницька байдужість та хабарництво.

– З дитинства не вміючи миритися з несправедливістю, я і під час Помаранчевої революції стояла на барикадах, у Революцію гідності до Києва їздила. Багато хто не розумів моєї позиції: мовляв, дивись, бо втратиш усе, що маєш, – пригадує Олена Місюра. – Але доля України була для мене понад усе! 

Що ж не влаштовувало (та й зараз продовжує гнітити) жінку, котра має власний бізнес, дітям частинку справ передала?

– Та багато чого, – продовжує співрозмовниця. – Насамперед неможливість українців жити чесно й водночас заможно. Я не раз, наприклад, опинялася в ситуації, коли чиновники, замість допомогти – ставили мені палки в колеса, ганяли по кабінетах, не давали нормально працювати. «Чому?» – не раз їх запитувала. – Тому, що створюю в Ковелі робочі місця? Що пропоную якісні й недорогі послуги? Що сплачую в бюджет податки, з яких годується ціла армія чиновників, котрі мене кабінетами ганяють?

У справедливості своїх нарікань жінка ще більше переконується, коли буває у закордонних відрядженнях. Бо по той бік українського рубежу і ментальність людей інша, і ставлення держслужбовців до малого бізнесу.

–У Польщі, куди мій кондитерський цех возить продукцію, була просто вражена бажанням місцевої влади всебічно допомагати таким підприємцям, як я. Хоче людина торгувати, послуги надавати – відразу «зелене світло»: фінансова підтримка, звільнення від податків, навіть (якщо йдеться про фермерів) – замовлення  конкретної продукції з гарантією подальшої реалізації, – переповідає побачене жінка. – Натомість у нас є управління економіки, підприємництва, сільського господарства, вони займають величезні приміщення з теплими кабінетами, там сидять поважні люди з високими зарплатами, але коефіцієнт їхньої корисної дії майже нульовий, – вважає Олена Володимирівна.  

Як доказ своїх слів, жінка розповідає про ту ситуацію, в якій опинилися сьогодні підприємці. Причому не лише Ковеля чи Волині, а всієї України.

– Ми розуміємо: жодна війна не сприяє розвитку економіки. Але ніхто з величезного апарату ковельських чиновників не запитав, чи потребує моє підприємство їхнього сприяння, чим можуть вони допомогти, аби я не скорочувала людей, продовжувала виготовляти й реалізовувати продукцію та – відповідно – поповнювати місцеву казну. Нас, як-то кажуть, кинули на самовиживання: втримаєшся на плаву – добре, підеш на дно – твої проблеми.

Ще тяжча ситуація в аграрному секторі, переконана Олена Місюра, яка сама родом із села і щотижня їздить на малу батьківщину:

– Дрібні господарі й так ледь зводили кінці з кінцями. Бо ж тих дві гривні за кіло картоплі не компенсують навіть ціни пального. Що вже казати про добрива, «трутку», мозолі на руках трударів!..  А тепер до і так збиткової роботи додався ще й неймовірно високий податок на землю й нерухомість. Тож обробляти власне поле, мати корівника й техніку – це для селянина рівнозначне борговій ямі! І якщо ситуація не зміниться, село просто «загнеться»…

До речі, про свідоме нищення українського села вже не перший рік міркують волинські господарники. Мовляв, закони створюються такі, щоб людина не працювала на землі, а свої паї передавала «багатому дядькові». Цінами на сільгосппродукцію господарів не залякали (бо люди навчилися самостійно знаходити клієнта), то тепер вирішили селян у податкове ярмо загнати.

Але вихід, вважає Олена Місюра, є. Революцією гідності люди показали: не хочуть бути бидлом і безмовними рабами. Щоби ідеї, окроплені кров’ю Небесної Сотні, втілювати в Ковелі, пані Олена разом із однодумцями створили громадську організацію «Майдан гідності». Паралельно з цим жінка очолює районний осередок «Союзу українок». А ще наша співрозмовниця долучається до роботи волонтерського центру «Супротив», у якому задіяні із півсотні небайдужих ковельських жінок. 

Аби працювати за всіма цими напрямками, сидіти склавши руки не випадає. В «Супротиві», скажімо, Олена Володимирівна допомагає виготовляти «Бандерівський борщ», яким потім залюбки смакують хлопці у зоні АТО.

– Я не маю можливості постійно сидіти у волонтерському центрі, – зізнається пані Олена. – Тому раз на тиждень мені привозять по кілограмів 50 буряку, картоплі, моркви, цибулі, я їх – в електросушарку, і потім передаю напівфабрикати дівчатам із «Супротиву», де борщовий набір фасують та спрямовують на Схід.

Позаяк сушінням жінка займається ще з минулої осені, то встигла переробити півтори тонни овочів!

– Одна сушарка, правда, не витримала цілодобової роботи. Але я купила ще одну, з металевими решітками, і слава Богу – працює.

Паралельно із кухонною роботою займається Олена Місюра й просвітницькою діяльністю. Разом із колегами розповсюджує листівки із закликами не давати хабарів. А ще вболіває за об’єднання церков.

– Ви знаєте, років із вісім тому ми їхали в Карпати на весілля і дорогою зупинилися у Почаєві. Стоїмо із жінками в черзі до сповіді, а перед нами молоді дівчата. «У яку церкву ходите?» – запитав чоловік у рясі. Щойно почув про Київський патріархат, як став гримати на дівчат, вимагати обіцянки, що більше ноги їхньої у «неканонічній» церкві не буде. Моя знайома те почула й шепоче: «Може, скажемо, що в московській церкві молимося?». Та я навпаки – підійшла до того монаха й голосно промовила: «А я Українка. Ходжу Українською землею. Їм Український хліб. І молюся в Українській  церкві!». Ви знаєте, він мені нічого не відповів.

Шкода тільки, що усвідомлення себе як нації приходить до нас зі сльозами та смертями. Тож аби пробудити свідомість волинян, ковельські «союзянки» пишуть агітаційні статті, розносять домівками звернення, закликають українців об’єднуватися у Вірі й Церкві. 

– Якось, – пригадує  Олена Володимирівна, – під час поховань загиблого бійця (то було в Лукові Турійського району) ми підійшли до священика з Московського патріархату й запитуємо: «Чому не говорите українською? Чому не зречетеся кремлівського підданства?» «На все воля Божа», – була відповідь священика. І я подумала: може, дійсно, цей батюшка разом із багатьма служителями УПЦ МП просто бояться тиску «згори», а в душі вірять, що православна церква стане справді українською?..

…Вірячи у щасливе майбутнє нашої держави, Олена Місюра кожним днем свого життя несе добро, допомагає нужденним, підтримує майданівців, атовців, оздоровлює їхніх дітей. А коли під час однієї з наших пізніших розмов дізналася, що «Волинська газета» їде провідати сім’ї загиблих, то від родини Місюр передала батькам Героїв солодкі гостинці.