Вони приходять після вибухів, дороги і втрати. Мовчазні, налякані, з очима, в яких ще живе війна. Оксана Корсун не називає себе волонтеркою — каже, що просто не може інакше. Вона приймає тварин із зони бойових дій, дає їм час оговтатися і допомагає знайти дім.
Це розмова про собак, які вижили, про людей, які не відвернулися, і про надію, що повертається разом із довірою
Розкажіть, будь ласка, із чого почалася ваша історія допомоги тваринам і чим ви займаєтеся сьогодні?
Напевно, я цим займалася завжди. Друзі дитинства кажуть, що скільки мене пам’ятають, ще з дошкільного віку, я постійно опікувалася тваринами.
Ми жили на Київському Майдані в Луцьку, в районі так званої розвилки. Там була столова №13, у народі – «шахта». Саме туди часто підкидали чотирилапих. Можна сказати, що це був наш перший дитячий мініпритулок у вигляді двоповерхових будок.
Ми, дітьми, підбирали цих собак і намагалися їх прилаштовувати. Уже в молодшому шкільному віці я знала, де знаходиться державна ветеринарна клініка, і ми возили тварин туди. Їх вакцинували від сказу й видавали такі собі «паспорти» – маленький аркуш формату А5, складений удвоє, на папері, схожому на газетний.
Взагалі ж більшість мого життя про це мало хто знав. У певний період у мене був свій клуб мандрівників, я займалася і досі трохи займаюся екстремальними мандрівками. Багато знайомих і друзів навіть не здогадувалися, що я завжди опікувалася тваринами – просто я не говорю про це з людьми, яким це нецікаво.
На початку повномасштабної війни ця тема стала значно гострішою й соціально важливішою. Окрім усіх бід, країна опинилася ще й в енімал-катастрофі. Тому з 2022 року я вирішила приділяти максимум часу саме порятунку тварин.
Йдеться як про волинських, так і про тварин із зони бойових дій. Так склалося, що в липні 2022 року я випадково долучилася до ініціативи з порятунку тварин у Харкові. Там є різні напрями роботи, і я була задіяна в кількох із них, зокрема в логістиці, розвезенні тварин, перетині кордонів.
Чи були ви задіяні в евакуації?
Безпосередньо на передовій я участі не брала. Зараз моя основна діяльність – це опіка над тваринами, яких привозять із зони бойових дій на психологічну та фізичну реабілітацію. Ми приводимо їх до тями, вони відновлюються, а харківські колеги зазвичай займаються прилаштуванням у родини. Я також стараюся допомагати з цим процесом. Зрештою тварини знаходять свої домівки.
А як щодо фінансування? У будь-якому разі це потребує певних затрат
Нас ніхто не фінансує. Я для себе вибудувала власну схему, і так, як то кажуть, даємо собі раду.
Іноді допомагають друзі або просто небайдужі люди – ті, хто знає нас чи періодично перетинається з нами. Хтось може підкинути кілька гривень. Ми від цього не відмовляємося, бо для тварин завжди є на що витратити кошти. Але загалом ми працюємо на самофінансуванні.
Хотілося б поговорити про тварин, яких вивозять із зони бойових дій.
Чи є типові ознаки того, що тварина довгий час перебувала сама під обстрілами? Часто фізично її вже врятували, але психологічно – ні.
З якими травмами ви найчастіше стикаєтеся і як це проявляється?
Насправді психологічні травми притаманні не лише тваринам із зони бойових дій. Вони можуть бути в будь-яких тварин, залежно від життєвого досвіду. Але, звісно, війна це все загострює. Ми бачимо і сильний стрес, і депресивні стани, іноді навіть симптоми, схожі на ПТСР. Бувають і контузії.
До мене приблизно у 90 відсотках випадків потрапляють тварини після клініки АРК у Харкові, з якою я тісно співпрацюю. Там їм надають первинну, вторинну допомогу, вакцинують, стерилізують, стабілізують стан. До мене вони приїжджають уже на етапі реабілітації як фізичної, так і психологічної.
Найважче працювати з тваринами, які жили з одним господарем і майже не контактували з іншими людьми. Часто їхні власники загинули, зникли або тварини просто загубилися під час обстрілів. Такі собаки дуже закриті, налякані, не довіряють світу. У нас навіть є окрема кімната для так званих «диких» собак. Ми не кінологи, але працюємо з ними максимально м’яко: поступово привчаємо до дотиків, голосів, присутності людини. Це повільний процес.
Коли ви вперше зіткнулися з тим, що тварини панічно бояться звуків? Як шукати вихід?
Був період масового напливу тварині у травні 2023 року, після евакуацій із Вовчанська. Тоді ми отримали значно більше тварин, ніж планували, і вперше зіткнулися з сильними реакціями на гучні звуки: літаки, грім, різкий шум. Частина собак буквально панікувала.
І зовсім випадково ми знайшли для себе ефективний метод. У нашого сусіда постійно звучить гучна різна музика, навіть рок. Ми навіть Моцарта вмикали. Консультації з кінологом підтвердили, що це допомагає. Тварини поступово перестають боятися різких звуків, і навіть грім уже не викликає такої паніки. Це стало для нас своєрідним ноу-хау.
Гострі психологічні стани трапляються рідко – іноді використовуємо легкі заспокійливі препарати. Але, що цікаво, у місцевих тварин, які потрапляють до нас після жорстокого поводження, психологічні прояви бувають навіть важчими, ніж у тих, кого привозять із Харкова, як би дивно не звучало.
Усі ці тварини дуже потребують одного – свого господаря. Вони дивляться в очі й чекають на свою людину. І коли це стається, більшість травм поступово відходять.
Чи всі психологічні травми в тварин помітні одразу? Ви згадували про ПТСР та інші стани – чи буває так, що вони проявляються вже з часом, зокрема після прилаштування в родину?
Не всі травми помітні одразу. З мого досвіду, психологічні й поведінкові прояви зазвичай починають проявлятися протягом першого тижня після приїзду. Або навпаки – щось затухає. Цей період дуже показовий.
Наприклад, була собачка Айна. Вона постійно гавкала, махала хвостом. Здавалося, що вона просто активна й весела. Насправді це був сильний стрес. Вона тиждень безперервно гавкала. Через тиждень цей стан минув, і поведінка повністю змінилася.
Буває й навпаки: приїжджає собачка, кілька днів тихо сидить у кутку, насторожено дивиться, а потім «вмикається», і виявляється, що це тварина з дуже сильними, навіть домінантними рисами характеру.
У родинах тварини можуть проявлятися ще інакше. Є риси, які не були помітні ні в Харкові, ні на перетримці, ні в нас, де одночасно багато тварин. А вже в сім’ї, коли тварина залишається одна на одну з людиною, починає проявлятися її справжній характер. Я б не називала це новими травмами, радше це індивідуальні риси, які просто раніше не мали простору проявитися.
Ми постійно на зв’язку з харківськими колегами, зокрема з Оленою Леонець. Буває, я описую їм поведінку тварин уже після прилаштування, і вони дивуються. У притулку цього ніхто не міг передбачити.
А що відбувається, коли тварину вже прилаштували, але родина розуміє, що не справляється? Як ви ставитеся до повернень і що робите в таких ситуаціях?
Повернення з родин трапляються рідко, але бувають. Я до цього ставлюся спокійно. Краще, коли людина чесно визнає, що не справляється, і повертає тварину, а не віддає комусь або, тим більше, не викидає. Дуже часто після повернення такі тварини згодом знаходять ідеальну родину.
Коли люди телефонують і кажуть, що виникли труднощі, ми завжди намагаємося допомогти. З’ясовуємо, в чому проблема, радимося з кінологами, іноді рекомендуємо звернутися до ветеринара. У більшості випадків ситуацію вдається стабілізувати.
Приблизно у 80 відсотках випадків тварини залишаються в сім’ях. А з часом люди надсилають фото й відео вже зовсім інших, спокійних і щасливих собак і котів, навіть якщо на початку було складно.
А чи слідкуєте ви за тваринами після прилаштування? Чи супроводжуєте їх певний час, наприклад тиждень або два?
Так, звичайно, безумовно. Більше того, навіть якщо немає машин, я стараюся сама в більшості випадків доставити собаку додому. Спілкуюся з людьми по телефону, через переписку, а потім намагаюся приїхати особисто, щоб відчути ситуацію на місці. Бувають люди, з якими раз-два поспілкувався – і розумієш, що цього достатньо.
Деякі присилають фото й відео без прохань, а є ті, з ким я підтримую контакт періодично, щоб просто відчувати ситуацію. Іноді серце не на місці, бувають випадки, коли хочеться поїхати перевірити особисто.
У мене, наприклад, один песик був прилаштований півтора місяця тому — і я досі періодично пишу два рази на тиждень і прошу відео. Здається, усе добре, але маленькі нюанси залишаються. Тому я можу навіть приїхати зненацька, якщо залишаються якісь сумніви.
Буває, що люди використовують формулювання на кшталт «дзвіночок» або «для охорони», і це одразу насторожує. Хоча насправді з’ясовується, що собака живе на дивані, бігає по подвір’ю, мешкає разом із господарями, душа в душу, і точно не на прив’язі.
Тому я завжди уточнюю деталі. Бо інколи слова звучать тригерно, а реальність виявляється зовсім іншою. Тут дуже важливо не відштовхувати людину одразу, а розпитати й зрозуміти, як насправді житиме тварина.
Чи можете розповісти історію про евакуацію чи прилаштування тварин, яка вас не відпускає?
У мене в основному всі історії пов’язані з евакуаціями. У мене є ще й троє власних собак, а всі інші приїжджають уже з історіями. Харківські колеги часто надсилають своєрідне «досьє»: де тварину знайшли, в яких умовах вона була, що з нею сталося.
Буває, що ти дивишся на собаку і ніби поступово починаєш розуміти її історію. Вона сама тобі її «розповідає» поведінкою, реакціями, поглядом. Звичайно, дуже багато тварин приїжджають травмованими, але саме місцевих у мене не так багато. Переважно це ті, кого евакуювали.
Насправді в мене близько п’ятнадцяти історій про собак, яких ми прилаштовували. І про кожну з них говорити важко.
Одна з таких історій — це Дік. Вівчар Дік.
Величезний, доброзичливий молодий пес, йому було близько двох з половиною років. Він жив у родині – там було четверо великих собак, усі врятовані з прифронтової зони. У Костянтинівці розбомбили будинок. Мама, 68 років, отримала дуже серйозні травми й потрапила до госпіталю. Донька, 46 років, теж була травмована, але залишилася біля дому. Собаки залишилися самі.
Родина подала заявку, і їх забрали волонтери з «Порятунку тварин Харків». Діка мали везти в родину в Хмельницьку область, але щось пішло не так. Класична ситуація: на словах одне, а на місці з’ясувалося зовсім інше. Собаку не віддали, і він мав їхати назад у Харків, фактично проїхавши пів країни.
І от я обертаюся, бачу його в переносці. Побачила ці розумні очі і кажу: “не везіть його далі”. Хоч місця не було. Хоч він великий пес. Хоч із хлопцями завжди більше клопоту, ніж із дівчатками.
Дік залишився в нас. Він був щасливий. Він жив у нашій зграї, і за нього телефонували 21 раз. Двадцять один. І всі ці рази я відмовляла. Бо щоразу вимальовувалася одна й та сама картина: ланцюг. Собаку з такими очима, з таким інтелектом – на прив’язь. Я не могла.
Але це ще не все. Через шість днів після приїзду Дік раптом впав. Бігав-бігав і звалився. На фоні страшного стресу, дороги, зливи, коли переноски десь підтопило, у нього проявився інфекційний кашель. Дуже рідкісна штука, але буває. Через ускладнення зʼявилася пневмонія.
Ми провели 14 днів у клініці. На величезну суму грошей, які люди зібрали зовсім на інше – на паркан. Але ми витратили їх на Діка. І ще вісім днів лікарі не давали жодних гарантій, що він виживе.
Ми його витягнули.
І от після всіх цих відмов, після двадцяти одного «ні», Дік поїхав в Ірпінь. У нього відповідальна власниця, але трохи закрита людина. Загороджене подвір’я – чотири сотки, металопрофіль, нічого не видно. Вигулу вона не обіцяла. Возила його в клініку, здала всі аналізи: біохімію, кров. Тобто людина відповідальна.
Але… це не ідеальне прилаштування.
Отаке в мене відчуття.
А далі про Сніжка.
Він у нас безпосередньо не жив, але між собою ми називаємо його побратим Сніжок.
Насамперед «Порятунок тварин Харків» працює по заявках. І тут є чіткий пріоритет. На першому місці – заявки від наших військових. Дуже багато військових рятують тварин і просять допомоги саме для них. На другому – заявки від дітей, які підбирають і рятують тварин. Далі – звернення від цивільних, які під час евакуації втратили своїх улюбленців і просять, якщо є можливість, їх відшукати. Також важливим напрямом є евакуація людей разом із тваринами.
Окрім цього, під час виїздів із зони бойових дій або сірої зони вони часто підбирають тварин просто по дорозі. Є тварини, які все життя жили вільно, а є домашні, які раптово опинилися в хаосі війни.
І от один із військових, поранений, комісований, переведений у частину вже тут, на Волині. Його побратими попросили передати йому великого білого собаку Сніжка. Цей пес цуциком прибився до підрозділу і кочував разом із військовими. Так і став для нас побратимом Сніжком.
Я була щиро вражена, наскільки швидко від моменту заявки до реальної доставки все спрацювало. Сніжок їхав на Волинь. Тут, у нас, пані Леся знайшла машину. Її донька теж військова, і якраз передавала в сусіднє село собаку з цуциками. По маршруту вона мала забрати й Сніжка. Точка зустрічі була приблизно за 50 кілометрів від Луцька.
Я казала пані Лесі: дайте знати, я під’їду, допоможу, перетнемося, бо собака стресовий. Але вона вже привезла його сама. Закрила в літній кухні й прив’язала до столу на повідець. Я одразу кажу: дуже уважно з повідцем. Вона лише встигла глянути в телефон і відкрити двері… і все.
Сніжок перегриз повідець за секунди й як ломанувся на двір.
Ми ловили його тиждень. По селах. Повзали на животі, ганялися на велосипедах. Він бігав у радіусі трьохсот метрів, ніби спеціально тримав дистанцію. Приїжджав і його господар військовий, який відпросився з частини. А вони вже пів року не бачилися. І він теж бігав за Сніжком разом з нами.
Не спіймали.
І тільки однієї ночі пані Леся не спала і Сніжок тоді з’явився на городі. Вона вийшла босоніж, поповзла до нього, зі смаколиком у руці, і таки змогла його схопити.
Тепер побратим Сніжок живе разом зі своїм побратимом Олегом.
Як ви оцінюєте ставлення нашого суспільства до тварин сьогодні? Чи змінюється воно, якщо порівнювати з тим, що ви бачили за кордоном?
Нам ще дуже потрібно підтягувати суспільство до того рівня, який я бачила за кордоном – у Нідерландах, Бельгії, Франції, Австрії, Польщі, Німеччині. Там повага до життя є базовою річчю. Іноді я реально стримуюся, коли бачу, як у нас прилаштовують тварин, навіть евакуйованих із прифронтових територій.
У мене немає претензій до людей, які приходять сім’ями, зважено, з повагою до життя. Але часто тварин у нас сприймають як річ або сміття. І це не проблема собак із зони бойових дій — це проблема хворого суспільства.
Водночас я бачу й інше. Потроху ми виліковуємося. З’являється все більше людей, які вкладають у цю справу свою маленьку краплинку. А з таких краплин і складається щось велике.
На Волині багато людей допомагають – і волонтери, і ті, хто себе волонтерами не називає. Ми, наприклад, теж так себе не позиціонуємо. Бо волонтерство – це не професія. Це коли ти поспішаєш у своїх справах, але не можеш пройти повз чужу біду. І не лише тварин. Ми підбираємо й людей, і допомагаємо людям. Просто тому, що інакше не можемо.
Фото: Оксана Корсун.