Леонід Андрійчук – серед найвідоміших людей Горохівщини.
За 20 років керування районом він познайомився з кожним селом і з кожною його
громадою. Тому для чоловіка не в новину брати відповідальність навіть за справи,
котрі його могли б і не стосуватися.
Якими ж проблемами живе Горохівщина? Яким успіхам радіє? Чим
не задоволена й кого хоче бачити в парламенті? Ці й не лише питання піднімаємо
у нашій розмові з головою Горохівської районної ради Леонідом Андрійчуком.
Доки сходинками піднімаємося з Леонідом Олександровичем у
його робочий кабінет, керівник раз у раз піднімає слухавку мобільного.
– А дзвінків у вас багато. Це все по роботі?
– До моїх посадових обов’язків вони не записані. Та як люди
довіряють і просять допомогти – не відмовлю ж. Особливо коли йдеться про
земляків, які в зоні АТО.
– Багатьох хлопців мобілізували?
– 298 чоловіків. Чому так точно знаю? Бо в період, коли район
не мав виконавчої влади, саме я мусив координувати роботу оперативного штабу,
безпосередньо займався призовом і відправкою бійців. Отож, і відповідальність
за долю кожного лягла на мене.
– Родичі військовослужбовців не звинувачували: мовляв,
посилаєте дітей на вірну смерть?
– По-перше, дякувати Богу, всі мої земляки повернулися живими
(зараз бійці 51-ї бригади проходять реабілітацію). Але коли хлопці були «на
лінії фронту» і з якихось причин не виходили на зв’язок, їхні родичі першим
ділом дзвонили мені, я відразу набирав або самого бійця, або товаришів, із
якими він служить, не вдавалося – піднімав вище командування. І так тривало
доти, доки рідні не почують: живий.
Коли говорити про теперішній стан справ, то один наш земляк
– Міша Коц – у полоні, та сподіваємося скоро його побачити. А тих семеро, які
поранені, всім районом підтримуємо. Якщо травми особливо серйозні і рідні не
мають можливості лікувати самостійно – шукаємо небайдужих людей, котрі
допомагають фінансами.
– Той пакет соціальних гарантій, що їх обіцяно учасникам
АТО, бійці з Горохівщини отримують?
– Робимо все, що в наших силах. Хто в найбільш скрутній
ситуації – виділяємо матеріальну допомогу. Приймаємо заяви на виділення землі.
Допомагаємо із забезпеченням дров на зиму. Я постійно навідуюся до хлопців, які
зараз у відпустці. Спілкуюся з тими, хто потребує реабілітації. І все більше
переконуюся, наскільки добре було б відкрити для них реабілітаційний центр не
лише в Луцьку, а й на базі Берестечківської лікарні, в якій для таких потреб маємо
і устаткування, і відремонтоване відділення.
– Вирішуючи проблеми війни, ми найбільше прагнемо миру.
Що сьогодні робиться в районі для того, аби Горохівщина впевнено стояла на
ногах?
– Багато хто про Європу тільки говорить, а ми за європейською
практикою вже працюємо. Та і я особисто був у тій же Німеччині не один день. Серед
найбільш вагомих результатів – проект «Час для бізнесу», який є міжнародним та
охоплює Україну, Польщу, Білорусь.
Загалом він розрахований на 20 місяців. Реалізовуємо його вже
другий рік. А суть проекту зводиться до того, аби навчити людей розвивати
власну справу.
Такі навчання зводяться лише до викладу теорії чи
передбачають набуття практичних навиків?
– Знаєте, як у народі кажуть: ліпше раз побачити, ніж сто
разів почути. Саме так ми і працюємо. Зібрали сорок людей, які хочуть займатися
саджанцями, ягодами, овочами та фруктами. Частину інформації подавали тут на
Волині. Ще частину, коли повезли їх за кордон.
Під час семінарів у Польщі наші господарники мали нагоду
побачити, що воно таке – агробізнес та наскільки вигідним він може стати.
– Багато учасників семінару тепер пробують закинути
дідівські методи хазяйнування та взятися за «бізнес по-європейськи»?
– Тих, кого сучасні методи не лишили байдужими, маємо в
районі стільки, що навіть подумуємо згуртувати їх в асоціацію садівників. Кажу
«згуртувати», бо то має бути не просто клуб за інтересами, а спільнота
однодумців, які допомагатимуть один одному прокладати шлях в аграрному бізнесі.
– Чи «виросли» вже такі господарі, яких можна ставити за
взірець?
– Можливо, хтось образиться, що його не згадав. Але у
Миркові живе чоловік (Роман Юхимчук), який давнього садочка обрізав, щось
викорчував, замість старих дерев садить нові, дійсно плодючі.
Зауважте також: саджанці ми стараємося не завозити із сусідньої
Львівщині, а купувати у своїх, горохівських господарників.
– Чула, за кордоном великий зиск приносить вирощування
фундука (по-нашому – ліщини). Знаю, експериментальні плантації свого часу
закладалися на Маневиччині та Любешівщині. Ваші господарі не пробували чимось
подібним зайнятися?
– Чому ж ні. В селі Пустомити є такий Вася Поліщук. Так-от,
він вирішив усерйоз зайнятися горіхами. Сам собі саджанці вирощує, садочка вже
заклав. Надіємося, в недалекому майбутньому зможете й ви ними поласувати. Дехто
з наших земляків подумує про малину та цікавиться лохиною.
– Задля того, аби хороші починання дали ще кращі плоди,
якось допомагаєте господарям тут, на місцях?
– Звичайно. Ось бачите: в мене на столі три книжечки лежать?
Це рекомендації для всіх, хто хоче займатися ягодами, фруктами, овочами. Чому
робимо ставку саме на таких напрямках? Бо хороше товарне молоко чи якісне зерно
можуть сьогодні продукувати лише люди з великим капіталом, по-простому кажучи –
мільйонери.. Натомість вирощувати яблуко чи помідор можуть і господарі із
середнім статком. Тому наше, районної влади, завдання підказати з документами й
технологією, із землею допомогти. І якщо із тих 40 зацікавлених бодай половина розпочне
власну справу, це вже буде дуже добре.
– У райдержадміністрації стала свідком розмови, коли
члени родинної ферми просили землі, а їм відповідали: кращі ділянки вже
розібрані. Ви як голова райради маєте повноваження вливати у подібних
ситуаціях?
– Якщо повернутися до проекту «Час для бізнесу», то моя
позиція така: коли чоловік пройшов навчання, отримав відповідні сертифікати, то
саме йому (і це відбувається в усьому цивілізованому світі) мають у першу чергу
надавати привабливі для агробізнесу ділянки.
– Сьогодні в аграріїв стоїть питання не стільки
виростити, скільки продати зібране. Що пропонуєте людям у цьому напрямку?
– Ми їздили на Галичину, зустрічалися з представниками
оптового ринку «Шувар» і вже маємо домовленості про пільги тим нашим
господарям, які привозитимуть до Львова свою продукцію.
Не забуваємо також рекламувати наших господарів у місцевій
пресі. До прикладу, в районній газеті є не лише політика, а й розповіді про
кращих господарників Горохівщини (на підтвердження своїх слів Леонід
Олександрович бере до рук номер газети і показує публікацію про жителя с. Ковбань
Сергія Шевчука). Думаю, завдяки «Волинській газеті», яка має свого читача по
всій області, горохівські трударі стануть відомими на всю Волинь.
– А тим людям, які не ввійшли до 40 учасників проекту
«Час для бізнесу», яку запропонуєте альтернативу?
– Чимало горохівчан пробували шукати ліпші заробітки за
кордоном. Та мені здається, це не найкращий варіант. Бо наділивши наш район чи
не найродючішою на Волині землею, Господь тим самим зробив нам підказку: маємо
трудитися у себе і для себе. Тож багато наших людей, побувавши за кордоном та
заробивши капітал, гроші вкладають якраз у той агробізнес, який так пропагуємо
серед господарів. А районна рада допоможе, щоб ті гроші чоловік не просто закопав,
а повернув собі сторицею.
– От ми все говоримо: закордон, закордон. Чому ж у нас, в
Україні, не можна створити нормальну базу для навчання, стажування, для того ж
заробітку? Чи не причиною тому влада, яку все обіцяють очистити, а люстрація
лишається тільки на словах?
– Я скажу так: людям треба створити умови. А влада повинна
не те що не заважати, а переконувати, допомагати, консультувати. Принаймні це
моя точка зору –людини-аграрника, яка все життя пропрацювала біля землі.
Але також погоджуюся, що влада має знайти підхід до фермера,
щоб було так, як за кордоном: чоловік знає, скільки і чого має виростити, аби
потім не мати проблем зі збутом.
– Можливо, реформа місцевого самоврядування і надання
більших повноважень районним радам сприятиме взаємовигідній співпраці влади із
сільськими трударями?
– Звісно, коли районна чи сільська рада буде мати право
виділяти кошти під ті чи інші програми, коли вона розпоряджатиметься всією
землею, котра є в селі чи районі, то й підтримка фермера та одноосібника стане
більш відчутною. А то просить молодий господарник ділянки, щоб розширити садок,
та ми не в силі допомогти, бо розпорядник горохівської землі сидить у Луцьку в
Держземагентстві.
Так само легко ми змогли б навести лад із недобросовісними
людьми, котрі просять городу, а потім або здають його в оренду, або лишають
заростати бур’яном. Мала б районна влада повноваження, відбирала у таких
«хазяїв» землю і передавала б дійсно чесним трударям.
– Та й не лише земля – природні надра теж мали би перейти
у власність місцевих громад. Бо коли воно не колгоспне, а своє, то й украсти
його не даватимуть. А вже коли продаватимуть, то тільки з користю для місцевого
бюджету і відтак – для доріг, освітлення, садочка чи сільського клубу.
– Так. Ми зіштовхувалися з цією проблемою. Бо всі в районі брали
пісок, а жодного узаконеного кар’єру на Горохівщині не було. Це означає, що
легально його ніхто не купував і жодних прибутків від свого природного
багатства сільська громада не мала.
Крім піску, ми багаті й на торф. У тому ж, до прикладу,
Ржищеві поклади сягають від трьох до 15-ти метрів! Сьогодні, коли маємо газ
заміняти альтернативними видами палива, це дуже актуальна тема. Та коли з Данії
приїхали бізнесмени і запропонували спорудити торфобрикетний завод, то нам
стільки палок у колеса поставили – там у Києві – що інвестори просто
відмовилися від такої «співпраці».
І в результаті вийшло, що наше завдання – тільки оберігати
торфовища від пожеж, а розробляти і продавати – вже й без нас, горохівчан,
обійдуться.
– Все ж повернімося до теми люстрації. Адже Горохівщина
була чи не єдиною на Волині, де під вікнами районних керівників будувалися
барикади, а бунтарі приносили траурні вінки під домівки посадовців із Партії
регіонів. То чи настали бодай якісь із очікуваних зміни?
– Про це, я думаю, ще рано говорити. Бо «жити по-європейськи»
– то не лише критикувати, а працювати й ще раз працювати. Горохівщина в цьому
плані показує хороший результат. Як один із прикладів – проект зі створення
альтернативних форм дошкільної освіти в сільській місцевості. Він стосується
тих населених пунктів, де нема дитсадків і діти дотепер ішли у перший клас непідготовленими.
Над проектом ми працювали два роки і нарешті можемо розповісти про те, чого
вдалося досягнути співпрацею Горохівського району та Львівського центру
освітніх ініціатив (у рамках Програми транскордонного співробітництва Польща –
Білорусь – Україна). Отож, на базі шкіл Вільхівки, Колодеж, Новосілок, Зеленої,
Смоляви, Ржищева, маючи вільні кабінети через скорочення кількості учнів, ми
переобладнали спорожнілі приміщення, коштом проекту зробили ремонт, встановили
енергоощадні вікна, зробили освітлення, поставили меблі – і ось вам кімнати, де
можна виховувати й навчати до 15 дошкільнят і які почали працювати вже з
першого жовтня.
А ще, зауважте, вихователі впродовж тринадцяти місяців
отримуватимуть зарплату теж за рахунок проекту.
– Нині – гаряча передвиборча пора. Ваші прогнози на
парламентські вибори: кого обере Горохівщина?
– Знаєте, оце їхав з Горохова до Луцька, дивився на
політичну рекламу вздовж доріг і думав: а кожен білборд вартує стільки, як три кевларові
каски чи один бронежилет…Простий дядько із села останніх сто гривень віддає для
земляка, а хтось витрачає мільйони для власного піару.
Тому вважаю, наші люди достатньо мудрі, аби обрати людину,
яка довіру завоювала не проплаченою рекламою, а конкретними хорошими справами.
– Дякую за розмову.
Спілкувалася Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.