Більше 80% військових, які повернулися з АТО, мусять лікувати душу.
Так-так, саме лікувати. Причому у
висококваліфікованих психологів. Бо інакше душевні рани можуть кровити роками.
А іноді – й завершитися самогубством.
Минулого
року областю прокотилася жахлива звістка: чоловік, який вийшов із пекла АТО,
вдався до суїциду, повернувшись у мирне життя. Для багатьох цей учинок було
тяжко зрозуміти. Але психолог Антоній Мельник пояснює: на жаль, думка про
самогубство виникає в багатьох бійців, які брали участь у воєнних діях.
Суїцидальні наміри виникали в учасників в’єтнамської війни, афганської. А в
ізраїльській армії для запобігання душевних травм психологи працюють іще до
виникнення можливих проблем. І не тільки з військовозобов’язаним, а й із цілою
його родиною.
– Одначе
Україна не була готова до ситуації, в котрій нині опинилася. Тож і хлопці, які
повертаються із зони воєнних дій, здебільшого лишаються сам на сам із душевними
травмами, – каже Антоній Петрович. Сам він, до речі, є доцентом кафедри
практичної психології та безпеки життєдіяльності СНУ ім. Лесі Українки і
протягом двох тижнів проводив психотренінги для військових у зоні АТО. Відтак,
про
Донецько-луганський синдром
знає
не тільки з чужого, а й із власного досвіду.
Що
ж то за синдром і чому виникає?
– Коли
людина опиняється у надзвичайній ситуації (як-от Майдан, АТО) і тривалий час
там перебуває, розум та тіло вчаться поводитися так, аби виживати за будь-яких
умов. Потім ці навики виживання спрацьовують автоматично. І коли людина
потрапляє в мирне життя та, здавалося б, розумом усвідомлює: небезпеки вже
нема, тіло продовжує автоматично реагувати на раніш небезпечні сигнали: звук
вибуху чи заведеного мотора, спалах петарди чи ракети, запах паленої гуми чи
вигляд каски. Навіть у мене, який порівняно недовго перебував на небезпечній території
та який прекрасно знає про донецько-луганський синдром і шляхи його подолання, виникали
такі ж проблеми! Я не міг заставити своє тіло слухати мій розум,– зізнається
спеціаліст.
Окрім
уже згаданого стану – постійної напруги – є ще 12 основних симптомів
посттравматичного стресу в бійців: безсоння, невмотивована тривога, цілковита
замкнутість і небажання когось бачити й спілкуватися, агресія, озлобленість,
дратівливість у стосунках із рідними, друзями, незнайомими, розпалювання
конфлікту у банальних ситуаціях, неможливість миритися з несправедливістю,
загострене відчуття провини перед загиблими друзями за те, що сам вижив,
відчуття провини, якщо сам у безпеці, а товариші – в зоні ризику.
– Серед
тих, хто побував в АТО, кваліфікованої допомоги психолога потребують понад 80%
військових, – переконався Антоній Мельник. – Однак лише одиниці звертаються за
цією допомогою. Навіть коли ми самі їм пропонуємо підтримку, чуємо у відповідь
«Я не псих!». Тож зазвичай до спеціалістів приходять за порадою дружина бійця,
теща, мама.
Їх
тривогу викликають різні причини. Трапляються нарікання на те, що рідна їм
людина просто змінилася. Розповідаються випадки, що від різкого звуку чоловік
заскакує під ліжко; з компанією відпочиваючи в барі, вигукує команду «В
укриття!» та ховається під стіл, бо за вікном бабахнули салюти. Трапляються
дзвінки: «Допоможіть! Мій син риє на городі окопи та відстрілюється!»…
– Коли
ми заспокоюємо, що, мовляв, таку проблему має не тільки ваш син, що все це
розписано у книжках, є закономірною реакцією організму і нею мають зайнятися
відповідні спеціалісти, то жінці навіть од цих слів стає легше, – із досвіду
знає психолог. – І позбувшись тривоги, вона здатна перейняти навики,
Як допомогти бійцеві у післястресовому стані.
У
кожному конкретному випадку, наголошує Антоній Мельник, засоби й методи
допомоги підбираються індивідуально. Бо якщо людина, приміром, дуже замкнулася
в собі (таких психологи називають «глибокий інтроверт»), її потрібно витягнути з
тої «шкаралупи», в яку вона заховалася. Тобто, обережно підбираючи способи, викликати
на розмову.
– Але
робити це не настирливо, – зазначає Антоній Петрович. – Спілкуватися доти, доки
людина цього хоче. Бо інакше можна зробити ще гірше.
Дуже
часто після повернення з АТО бійці лікують свої проблеми вживанням спиртного.
За
словами спеціалістів, глибока алкоголізація – це захисна функція психіки,
можливість утекти від реальності. Одначе такий метод не виліковує душевних
травм. Він їх тільки притуплює, водночас заважаючи повернутися в нормальне
життя, знайти роботу і спільну мову з тими, хто поруч, створюючи конфлікти з
рідними.
– Та
найбільш небезпечним є стан глибокої депресії: повна втрата інтересу до
найближчих людей, до дітей, якими колись дорожив понад усе, небажання займатися
раніше улюбленими справами, не знаходження сенсу в житті, погляд у нікуди. Саме
такий стан може підштовхнути людину до самогубства, – попереджає Антоній Мельник. – І в подібних ситуаціях
треба якомога швидше звернутися до спеціаліста: психолога чи навіть психіатра.
Хоча
на державному рівні ця проблема поки не вирішується, та на Волині, зокрема в
Ковельському центрі допомоги бійцям, працює Ганна Лисакова, яка курує напрям
психологічної підтримки.
– Стараннями
цієї людини ми ще з вересня взялися проводити тренінги для хлопців, які
повернулися з АТО, – продовжує Антоній Мельник. – Одразу спробували триденні
заняття. Бо ж не знали, що з цього вийде. Позаяк більшість хлопців навідріз
одмовлялися («Я і так нормальний!)», то їх «заманювали» хитрощами. Мовляв, збираємо
із десяток бійців, аби просто відпочити на Світязі, шашличків посмажити. А
потім, навіть не кажучи військовим, що то і є психотренінг, бралися до справи.
Вже
наприкінці першого дня психологи побачити результат: бійці почали
«розкриватися», діставати із глибин свідомості свої страхи, тривоги, боязнь, не
соромилися вголос сказати: «У мене дійсно зносить кришу». А через три дні
додому поверталися іншими людьми.
До
речі, в Луцьку в лабораторному корпусі СНУ із січня починає роботу стаціонарний
центр надання психологічної допомоги. І не лише військовим.
– Ми
плануємо займатися також із родичами: матерями, дружинами, – зазначає Антоній
Петрович. – А окремим напрямом буде робота з дітьми: тими, чий тато зараз в АТО
чи, на жаль, уже загиблий. Бо, щоб ви знали, війна завдає дітям іще тяжчих
травм, ніж дорослим.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.