Дружина Бориса Клімчука та його дочки – в ексклюзивному інтерв’ю «Волинській газеті».
Коли відбувалося останнє прощання з Борисом Клімчуком, багато хто міркував: прийдуть чи не прийдуть? Ті, хто вважався опонентом. Хто через революційні події змусив Бориса Петровича преклонити коліно.
«Чи стала його смерть поштовхом до примирення?» – задумалася на вечорі пам’яті Бориса Клімчука.
І що, цікаво, про це думають найрідніші люди Бориса Клімчука: двоє доньок, дружина, котра була поруч понад 40 літ сімейного життя?
– Протягом року після смерті чи підійшли до вас ті, хто під час Революції гідності був по той бік барикад? – першою запитую Світлану Олексіївну.
– Коли говорити про людей, які змусили стати Бориса Петровича на коліно, то ніхто з них не вважав за потрібне провести його в останню путь. Ніхто протягом року не підійшов до мене.
Хоча, ви знаєте, Борис Петрович ніколи й ні на кого не тримав зла. Жодного разу не чула від нього, щоб якось негарно про когось відгукнувся. Не знаю, як йому це вдавалося, але він усім прощав і вірив: колись кожен із нас усвідомить свої помилки.
– Останній період життя Бориса Клімчука був аж надто складним. І так само двояким було ставлення до нього як до голови облдержадміністрації. Не хвилювалися, яким стане вечір його пам’яті?
– Хвилювалася. Мабуть, передчуваючи мої тривоги, частина наших давніх друзів телефонували, казали, що обов’язково прийдуть.
– Але повен зал облмуздрамтеатру без слів підтвердив, як ставилися (та й продовжують ставитися) волиняни до Бориса Петровича…
– Справді, приємно було бачити, що, крім рідних, близьких, знайомих прийшло стільки людей простих: учителів, діячів культури, селян і городян, пенсіонерів і дітей. Борис Петрович усіх їх знав, багатьох пам’ятав навіть на ім’я, і за це, думаю, люди відчували вдячність.
– Часто звертаєтеся подумки до Бориса Петровича?
– Знаєте, я ніколи раніше не розуміла, коли рідня зверталася до померлих, як до живих, щось радилася з ними. Я не вірила, що так буває. А зараз… так роблю сама. В мене стоїть п’ять його портретів. Різних. Із онуками, зі мною, він один. Я, заходячи в кімнату, завжди йому розповідаю, раджуся.
– І відчуваєте його присутність та підтримку?
– Так.
– Нещодавно у світ вийшли книга про Бориса Клімчука «Я – син Волинської землі». Ви теж, мабуть, не лишилися осторонь її підготовки?
– Звісно. Коли шукала матеріал для книги, дуже багато відкрила для себе. Переглянула немало його записників. Таких, робочих, де він занотовував для себе. І багато глибоких думок прочитала, яких раніше й не чула. Я побачила, що він хотів вирішити не тільки якісь такі економічні, фінансові питання – тобто сьогодення. Мене «зачепили» його життєві, почасти й філософські роздуми: про країну, людей, Волинь.
– Можливо, пригадаєте котрісь, що пройняли до глибини душі?
– Ну… Так відразу й не скажу… (задумується) Можливо, ось це: коли він уже вдруге прийшов на посаду голови облдержадміністрації, готувався до однієї з нарад і просив своїх людей (котрі мали бути представлені на тій нараді) подумати над проблемами, які можна вирішити найближчим часом, а також продумати стратегію розвитку Волині на багато років уперед…
Серед останніх його записів дуже багато роздумів про те, яким чином зможе «вписатися» Волинь у європростір…
Борис Петрович завжди ділився зі мною новинами про ті численні проекти розвитку Волині (культурні, освітні, з охорони здоров’я, економічні), які вдавалося почати й отримати конкретний результат. Він говорив – і з його інтонації я відчувала, наскільки він гордий цими успіхами – успіхами для волинян.
– До речі, немало з тих проектів реалізовуються дотепер…
– Так, у своїх хороших справах він продовжує жити для Волині й волинян. І вірю, залишаться люди, чиїми стараннями добрі діла будуть утілюватися й надалі. Борис Петрович завжди дотримувався правила «Один у полі не воїн» та казав, що в нас вистачає працьовитих людей.
– У книзі є чимало фотокопій аркушів, власноруч списаних Борисом Петровичем. Де ви це все відшукали?
–У нього в кабінеті. Я лишила все, як він зоставив. Деякі із записників навіть розгорнуті на тих сторінках, де їх відкрив Борис Петрович.
– Що відчували, коли все це перегортали, перечитували?
– Дуже багато сліз пролила…
– Книга вмістила чимало спогадів про Клімчука як керівника і як людину. Відкрили щось для себе нове про Бориса Петровича?
– Звичайно. Я взагалі дуже задоволена тим, якою ця книга вийшла, скільки всього цікавого вмістила навіть для нас, найрідніших людей.
– Останнім часом усе частіше доводиться чути: такого діяча, як Борис Клімчук, Волинь не мала і не скоро матиме. А кого сам Борис Петрович вважав за життєвий взірець?
– Він завжди поважав своїх батьків, діда. Завжди пам’ятав татові слова: «Працювати треба, хлопче, працювати». Ці слова повторював весь час. І потім звертався з цією фразою до своїх зятів, онуків.
Тому, думаю, найбільшим авторитетом були для Бориса Петровича його предки: дід (один і другий) та батьки, які все життя працювали на землі, не знаючи відпочинку.
– Автор проекту Дмитро Глазунов, він же – голова фонду «Рідна Волинь», заснованого Борисом Клімчуком, сказав: кошти від реалізації книги підуть на благодійність. На вашу думку, сам Борис Петрович на які цілі спрямував би ці кошти в першу чергу?
– Упевнена, що насамперед допоміг би людям найбіднішим, тим, у кого особливі потреби. Він завжди підтримував багатодітні родини. А для якихось великих проектів знайшов би гроші з інших джерел. Це моя така думка.
– Під час презентації видання люди, котрі його готували, зізналися: життя Бориса Петровича настільки багатогранне, що є матеріал і є потреба підготувати наступну, можливо, навіть менш документальну й більш художню книгу.
– Відверто кажучи, ви перша, хто мені про таке сказав. Але думаю, то буде цікаво.
Старша донька
Бориса Клімчука ЮЛІЯ:
– Коли тата не стало, я була дуже здивована, наскільки активно підключилися друзі, колеги, знайомі і малознайомі люди до проектів, що стосувалися тата, пам’яті про нього.
Та й сама собі трохи подивувалася. Приміром, під час укладання книги піймала себе на думці, що багато чого призабула, а тепер ось починаю наново переживати певні миті нашого з татом минулого.
Коли перегортала його записники, знайшла чимало глибоких думок: чи його, чи ним почутих й занотованих. І найбільше, мабуть, зачепилася за одну: «Всі війни – громадянські, бо всі люди – брати».
Молодша донька
Бориса Клімчука ЯНА:
– Коли тато пішов, постійно відчувала потребу сісти і спокійно записати котрусь із його фраз, призабутих історій. Як тепер побачила, ця потреба існувала не лише у мене: дуже багато людей поділилися своїми спогадами про тата у книзі: «Я – син Волинської землі».
До виходу цієї праці я думала, що знаю про тата майже все. Та виявилося: далеко не все. Тому найбільше мене зацікавив розділ про його роботу на різних посадах і в різних країнах.
Чомусь це видання нагадало мені художню картину. Професійно створена, у кожного вона викликала різні враження, наштовхнула на свої, залежні від світогляду роздуми. А головне – спонукала до розуміння істинних цінностей.
До речі, сам тато на перше місце завжди ставив майбутні покоління: дітей, їхнє здоров’я, інтелект, духовне багатство. Навіть коли хворів, думав за тих хлопців молодих, які повернулися з війни, втративши руку, ногу, загалом здоров’я. Тому, думаю, кошти з реалізації книги варто було б спрямувати на молодь і медицину.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.