Померла баба Галя так тихо, як і жила. Лягла ввечері
спати – і вже не прокинулася. Провести в останню путь прийшло лише кілька
сусідів. Дід Адам потім сказав, що не чув нічого і не бачив. Може, і не було їй
зле, може, і справді Бог гарну смерть подарував, але вірити дідові Адамові не
варто, бо тоді його ледве в обід сусіди добудилися – він давно полюбляє зайвого
перехилити.
Баба Галя –
моя сусідка. Була. Вже я давно у селі не живу, а вона ще давніше взагалі не
живе. Але її історію забути не можу.
Я ще геть
малою була – ми разом рибалили на ставку. Дивне заняття як для жінки. Але бабця
сама полюбляла подивитися на воду та мене із собою кликала. Зі мною,
п’ятирічною дівчинкою, балакала, як із дорослою.
У баби Галі
дітей не було. Мені було таке дивно, бо дитяча уява малювала родинну картину,
де мама, тато та дітки. Тож я її питаннями всякими доймала.
– Могла в
мене бути така дівчинка, як ти, – розповідала. – Одного разу Бог мене запитав,
чи хочу. А я тоді хати своєї не мала, молодесенька геть була, все працювала. То
й кажу йому, що почекай, нема коли зараз. Він потім через два роки мене питав,
а я знов віднікувалася.
То вона мені,
малій, так тоді розповідала. Загалом не обманювала, бо насправді Галя, поки ще
не бабою, а вродливою дівкою була, двічі дитинки позбулася – Адам заміж брати
не хотів, а вона ще молода, тож не розуміла, що не чоловік у житті
найважливіший… Ну, третій раз уже вона Бога просила подарували їй маленьке
янголятко, і четвертий просила, і п’ятий. І безліч разів благала і плакала. Та
не почув її більше Господь…
Дід Адам так
її заміж і не взяв, але забрав ще дівчиною з далекої Донеччини аж до нас – на
Волинь. Так і працювали двоє у колгоспі: він трактористом, вона –
телятницею.
– Моя Галя
файна, але я на ній не женюся, – не раз казав гоноровий Адам навіть у
присутності Галі. – Мені те все не треба. Як не хоче так жити, нехай їде назад
додому.
Галя
плакала. Вона не те що вже не хотіла кидати Адама – після десяти років
спільного життя вже й не знала, любить чи ненавидить, але їхати не було куди.
Тут хата ледве стоїть, а там, на малій батьківщині, – узагалі на курячих ніжках
тримається. А в тій хаті сестра з купою діток, старенька мама. Кому вона там
потрібна? Так хоч поки у самої дітей нема, то племінникам яку копійчину (таємно
від Адама) перешле, а вони їй листи пишуть. Солодкі ті слова. Та й мені цукерку
не раз тицьне. А із рук баби Галі все таким солодким здавалася.
Як пішла на
пенсію, бабу наче хто підмінив: де хто з дітей у город по яблуко ненароком
заскочить, то руками розмахує, кляне – на чому світ стоїть. Я вже доросла
стала. Не раз із роботи повертаюся, бачу, як вона вулицею йде, вся червона від
люті, прошу заспокоїтися. У відповідь сама на горіхи отримувала. Баба Галя тоді
згадувала і моїх маму з татом, які виховали такою безтолковою, і навіть ще три
покоління родичів, котрих вона ніколи й не знала, але була переконана, що злі й
недобрі. Словом, баба стала пити. Як то буває, раз спробувала – помогло, другий
– теж нічого, а тут ще й Адам не жене від столу, сам наливає та припрошує.
Ми її всім
селом рятували. Просили, возили на лікування. Вона щоразу обіцяла, що покине
сама, але…
Того вечора
я з бабою Галею посварилася. Дуже. Вона вже ні з того, ні з сього стала
обзивати, бо я їй просто на очі втрапила. Звісно, я не змовчала – послала бабцю
під три чорти. Про те, що треба було би запитати, як почувається, і не подумала.
Через рік
після її смерті й Адама похоронили. Бідкався він, що нема Галі – нікому не
потрібен. А потім занедужав. Якби не сусіди, то й не підійшов би ніхто до хати.
Вже і яблуня
в їхньому садку засохла, і хата перекособочилася. Безслідно якось люди з життя
пішли – як і не було.
Світлана ДУМСЬКА.