– А може, ти не хочеш бути дружбою? – перепитує мати
молодого, діставши із шафи вишиваного рушника.
– Хіба у мене є вибір? – усміхаюся. – Все буде добре. Я
маю досвід дружбування. Головне, щоб горілки вистачило.
Мати молодого Світлана Вікторівна перев’язує мене
рушником, і одразу відчуваю, як щось змінилося, ніби мені вручили гетьманську
булаву чи капітанського скіпетра.
– Як ти знайшов свою Анастасію? – щонайперше цікавлюся у
молодого. Йому щойно виповнився двадцять, звати Юрком, живе в с. Усичі Луцького
р-ну, працює механізатором фермерського господарства «Бауер+». Він у новенькім
костюмі, з великою квіткою від старшої дружки Ані. Батько Василь давно відійшов
в інші світи, мабуть, зараз споглядає за сином із неба та радіє.
– Орав не раз наші усицькі поля, і щораз із найвищих
пагорбів світило мені одне сільце по другий бік лісу, – став розповідати. –
Навпростець до нього кілометрів десять. Раз зважився і поїхав на вечірню дискотеку,
а там стрів її очі та безтямно
закохався. Як кажуть, пропав у перший же вечір. Вона найкраща у світі. Вчиться
на кухаря-кондитера у Нововолинському ВПУ-1. того разу якраз приїхала провідати
батька Андрія, вітчима Стаса, маму Зою, тітку Оксану. Ми протанцювали всю ніч,
додому так і не доїхав.
Я тут же почав діяти, розкерувався, як бригадир на
колгоспних зборах: зібрав сімейну раду, проказав молитви, разом попросили
благословення на початок весілля, поблагословили молодого. А тоді вже й за
гостей взявся: скликав усіх до столу, чоловікам налив горілки, жінкам – вина,
дітям – ситро. Закусили. Музика Сашко заграв маршової, молодий узяв до рук
святий образ, дружки підхопили нареченого під руки, і ми рушили до автівок, в
автобус.
«Хоч би стачило горілки… – стугоніло в голові. – Хоч би
довезти Юру до Насті».
Розвідка донесла, що навідувалися «ворожі розвідники»,
додивлялись, у який бік повернуто голову весільного поїзда, куди і якою вулицею
буде їхати, вже й застави виставили, біля клубу й крамниці чекають зо двадцять
бувалих хлопаків, одна громадка – біля пошти зі старшого чоловіцтва, їхніх
жінок, дітей, собак і котів, одна – на виїзді із села. У всіх – хліб-сіль та
свята вода. Гріх об’їжджати.
А ось і вони. Дорога далека, потрібно поспішати, але
весільний етикет потребує поважності, шанобливого ставлення до дорожніх застав,
інакше можуть і молодого полонити чи автобус із гостями перекинути. Тут вам і
прикордонна застава, і митний пост, і своя податкова служба.
– А щоби ви були здорові! – кажу. – Як добре, що стережете
дорогу! Інакше який харцизяка потягнув, не мали би кудою їхати. Що хочете?
– Відро горілки! – каже одна служба.
– На чотири кути по літрі! – мовить друга.
– І кільце ковбаси та солодкого чогось, бо у нашій
заставі є діти.
– Ви нас розорите, – хапаюся за серце. – Нам же до
молодої через сім сіл їхати.
– А нам що з того! – підкручує вуса старший і вже трохи
прихмелений сільський перепієнко. – Є весільний закон: скільки маємо води –
стільки маєте дати нам горілки. Інакше не пропустимо!
О, тут уже краще на чотири кути ставити, аніж міряти
горілку відрами. Даємо ще й торбу харчів, щоб не перепилися хлопці.
– Їдьте з Богом! – прикордонна застава вручає хліб-сіль,
митники – букета для молодої, а податківці водою навхрест дорогу освячують. – Добре
погуляти на весіллі.
А за двадцять метрів – новий пост. Мабуть, сільські
міліціянти чи кришувальники бізнесу, а може, місцевий рекет, бо всі здоров’яки
і щось дуже зухвало зирять. Їх чоловік п’ять, десяток-другий, мабуть, ховається
у засаді, прихопили навіть жінок та дітей.
– Ви нам добру погоду тримаєте, – кажу завчено, подаючи
пляшку, – ми вам сорокаградусівку.
А навіть не глянули: «Відро! – кажуть. – Інакше із села
не випустимо».
– Хочете хлопця без дівки залишити чи вічним холостяком
зробити?
– Хай у своєму селі дівку шукає! – то вже жіноцтво із
засади. – Не пустимо такого хорошого хлопця у чуже село. У нас тут і дівчина є,
– і вже показують: – Красуня.
Знову чотири пляшки та закуска. Сільський рекет теж дає
букета і хліб та дорогу водою поливає, а дівчина – ще й слізьми.
За поворотом – новий пост. На цьому – трійко жінок, два
чоловіки, п’ятеро хлопчат. На імпровізованому столі – святі хліб-сіль і відро
води. Не хочеться випускати усичанам такого доброго хлопця до коханої Насті у
далеке село Гать. Це ж по інший бік лісу, за пагорбами-ярами, козацьким
прадавнім шляхом. Доводиться відкуплятися солодощами і кількома пляшками
горілки. А вже при виїзді – знову блокпост. Дорогу перегородив бус.
– Люди добрі, нам же через сім сіл їхати, а вже майже всю
горілку оддали! – кажу.
Виторгували дорогу за дві пляшки!
І ось їдемо повз сільську церковцю, обабіч шляху
залишаються Охотин, Чехівщина, Шепель, проїжджаємо через Олександрівку,
Антонівку, Городок, Одеради, Сьомаки… Виходять подивитися на весільний поїзд церковці
і дідівські могили, старі хатки і новобудови, придорожні кринички і муровані
льохи, стодоли і обороги, садки, гуси, кури, корівки, малеча, дівки, літні пари…
За Сьомаками – поворот на Тертки… За ярами-болотами раптом ясніють голубінню
ставки, з горбів летить до дороги боснячок і справжні плацики… Дорога – як
скло, тротуари, кам’яні огорожі, добротні будиночки. Справжнє містечко. Тут живе
та працює знаменитий волинський господарник і меценат Петро Левчинський, донька
іншого заможника Вареника. Та наш весільний потяг у Тертках перепиняє усміхнена
молодичка Надя із племінником:
– Виглядаємо вас із самісінького ранку.
На дорожньому столику – хліб-сіль, вода і квіти.
Даємо і солодощі. І плящину.
– Їдьте, – каже поблажливо, – Настя вас жде не діждеться.
Ось і Гать. Тепер уже односельці нареченої не хочуть
пропускати.
– Ставте відро горілки, інакше до хати молодої не
пропустимо!
Вперлися, хоч вовком вий. До родинного гніздечка
Анастасії, яка розбила серце нашому кавалерові, – рукою подати. Вже бачимо
двір, весільних гостей молодої, а проїхати не можемо. Робимо ревізію, вибираємо
рештки «міцнограю». Просять ще кільце ковбаси. Хоч у крамницю біжи: нема
ковбаси. Сторгувалися, проїхали. Ось і двір. Уже при самій хаті хрещений батько
просить «дорожнє». Просить, як і вимагає звичай, по пляшці на чотири кути.
Кинулися по машинах, а горілка кінчилась. От примхлива козача доля, при самій
хаті хоч пляшку сліз наплач. Усі по весільній сльозі зібрали – і набралося дві
пляшки доброго перваку. Таки сторгувалися.
Дружки викупили молоду. Анастасія і справді красива-прекрасива,
вся у білому, мов рожа цвіте. Не дарма за стільки сіл їхали. Вже чіпляє
молодому на лацкан новенького костюма свою пишну квітку. Мені пов’язує ще
одного вишиваного рушника. Тричі обводжу молодих довкола стала, тричі молоді
просять благословення на щасливе подружнє життя у батьків. Їдемо справляти
весілля у с. Воютин до кафе. Не випускають із села гатчани. Тепер уже Петро – хрещений
батько молодої – відкуповується. Раз-удруге. Вирвались. Ось і церковця, під
рукою якої благоденствує кафе. Тут під столітньою липою чекають на молодих із хлібом-медом
та шампанським. Одразу й спомагання. Хто гривні, хто доляри, а хто ковдри-посуд
дарують. Одразу й за стіл! Молитву проказують усі гості! Починається весільне частування, звучать
тости, молодим кричать «гірко», вони цілуються. А тепер, за весільним статутом,
старшому дружбі належить пригубити з кожним гостем! П’ю з молодим і молодою, їхніми
дружками Анею і Юлею, Юрою та Василем, з батьками молодих Зоєю і Світланою, Андрієм,
вітчимом молодої Стасом, бабусею молодого Надією, хресним батьком Ігорем… Обходжу
всі столи. З чоловіками – «гублю» казьонку, з жінками – «Кагор», із 45-ю групою
Нововолинського ВПУ-1 – Настиними дружками Наталею, Катрусею, Анею, Олею, Женею,
Лєною, Вірою, Марійкою – сухе вино, з дітьми – солодке ситро. Ще й із
господинями-кухарками.
Щойно почалися танці, чую – хтось настирливо тягне за
вишивані рушники: «Старший свате, винесіть горілки запорожцям!».
Це ж село з войовничою назвою Воютин. Мене попереджали,
що хлопці тут – гарячі: як щось не так піде, можуть і бійку зчинити. Несу
могорич і закуску. За якийсь час вже з іншого боку: «Дядьку, винесіть горілки
запорожцям…»
– А скільки вас є? – питаю.
– Та ціла чота, – хитро мружить козак брови. – Відро горілки
можемо випити, але будемо вдячні і за літру-дві.
Виношу, частую.
– Дайте нам із собою!
– Ні, хлопці, боюся, що уп’єтеся, додому не дійдете, –
кажу. – Випийте і закусіть, абись бачив, що не впадете.
А вже за якусь мить дівчата гостьовії:
– Старший свате, дівчата-запорожці просять солодкого вина
та печива.
А там і гостьовії хлопці:
– Просять запорожці, щоб чогось винесли поїсти та за
здоров’я молодих випити.
Готую «запорожницьке» – дівчатам – солод-мед, парубкам –
градуси-ковбаси.
Здається, всі замовлення виконав, уже й із господинями
підняв келишок за молодих.
На вулиці – у розпалі танці. Відчуваю, що з цього весілля
народиться ще сім: хлопці липнуть до дівчат, юнки теж не відстають, усі гості
«породичалися». Став, у небо зирю – і здається мені, що зорі теж
весільникують. Аж хтось знову за рушник
потягує: «Старший свате, виносьте солодкої води!».
– А хоч цілу плящину! Ще й ковбаски тарілку.
– Ні, ковбаски не треба. Ліпше солодощів! – просить
чоловічина середніх літ і, вловивши мій здивований погляд, виправдовується: –
Не люблю я горілки.
– А чого на весілля ходиш?
– Та ж на гостей подивитися.
Гості – то весільні зорі: все менше і менше їх за
столами. Зі свахою Оксаною, із батьками молодих благословляємо коровай. Нарізую
святий хліб! Від молодих! Кожному! На добру пам’ять, на добро. І батькові
молодого, якого вже нема на цім світі, але, за народним уявленням, він гуляє з
усіма, тож несе молодий дружок коровайну скибку в ніч.
…І один лише Всевишній знає, як твориться доля
новонародженої сім’ї.
Сергій Цюриць.