У
цьому рожищенському селі один поперед одним трудяться. Бо як це так: сусід
бичків тримає, а в мене тільки корова? Або: кум трактора купив, а я тільки кобилу
поганяю?
І в
результаті є в Залісцях техніка, худоба, заможні господарства. А хто бідніший –
із таким же кумом-сватом-братом гуртується. Але не як у прислів’ї, де «гуртом
легше батька бити», а для того, щоб капітал колотити.
Хоча залісцівські
господарі Петро і Євгенія Ващуки на це тільки сміються. Мовляв, який там
капітал! У селі гроші – як мед у Вінні-Пуха: «он если есть, то его сразу нет».
А нема, тому що завжди в господарстві якась дірка знайдеться: то насіння, то
міндобриво, то запчастини до техніки. Відтак у сільського хазяїна радше не джипа,
а комбайна побачиш.
– І то
правда, – зізнається Петро Ващук. – Бо ми хоч не капіталісти, але трактора
маємо (це я, коли майно колгоспне ділили, в 50-тьох людей паї викупив). Уже
26-й рік тракторець бігає. Все навісне до нього маємо. А от із машиною ніяк не
зберемося, хоча гаража вже звели…
Такі
пріоритети цілком зрозумілі. Одну сотку зорати – десять гривень заробиш. А джипом
тільки гроші на бензин спалиш. Тому «понти ганяти» – це не по-господарськи,
кажуть у Залісцях.
Але якщо
за родину Ващуків говорити, то їх до аграрного бізнесу нужда привела. Подружжя-бо,
крім рідного сина Вадима, виховує і двох прийомних дітей – Олену та Сергія.
Діти лишилися напівсиротами після смерті мами. Тож ось уже шість років мешкають
із рідним дядьком Петром і тіткою Женею.
– Біда
зненацька застала, – зітхає Євгенія Ващук. – Мама довго лікувалася від
гіпертонії, та від інсульту не вбереглася. А тато?.. Тато розради став шукати у
горілці. Хоча коли чесно, від і до того любив випити.
Після
похорону діти часто лишалися сам на сам зі своїм горем. Мусили хату натопити,
їсти наварити, до коня, свиней, корови заглянути.
– Я не
раз тоді, – зізнається Євгенія, – приходила до їхнього батька, просила: «Сергію,
одумайся. Розуміємо, що горе. Але ж діти…» Не помогло. Комісія з району приїжджала.
Теж не переконала. І врешті прийшла до нас. Мовляв, або ви дітей забирайте, або
в сиротинець оформимо…
Двійнятам
тоді було всього десять. У дім до Ващуків вони ледь не щодня приходили, адже то
була дідова хата. Відтак, хоча навіть не були працевлаштовані, Петро і Женя без
роздумів забрали племінників.
– Що
тяжко – то факт, – не приховують співрозмовники.
– Навіть
психологічно, – додає Оленка: їй із братом Сергієм півтора року довелося
звикати, аби врешті почуватися в дядьковій хаті, як у рідній домівці.
Та й
матеріальний бік не можна відкидати. Бо що доросліші ставали діти, то більше
потреб мали. Тому спершу родина на овочах заробляла: картоплю здати, буряк на
цукор поміняти. А як на другу корову розжилися, то й на молоці стали
підніматися.
– Щоб
дітей годувати, за світло-газ платити, почали молоко на заготпункти здавати.
Але ціна навіть у 2 гривні 80 копійок, яку сьогодні пропонують, – людям не
вигідна. Тож ми, так само, як і односельці, почали товар на місто возити, –
провадить пані Євгенія.
Частина
залісцівських хазяїв свою продукцію у Рожищі збуває. Але там треба постійного
клієнта мати, по домівках сир-сметану розносити. Інакше довго доведеться на
базарі постояти. Натомість наша співрозмовниця торгує аж у Луцьку. Бо в
обласному центрі, каже, худоби ніхто не тримає. А відтак за натурпродуктом на
ринок ідуть.
Хліб це
тяжкий, каже Євгенія. І тяжкий у прямому значенні. Щоразу в базарну сумку має
вміститися до 12 кг сиру, літрів 5 сметани, 7-8 л молока.
– Від хати
до автобуса ровером везу. Там у сусідів велосипеда лишаю і – на Луцьк. А в
місті від зупинки до базару – недалеко, – пояснює оповідачка. Хоча із 30-ма
кілограмами в руках навіть тих «пару метрів» якось треба дійти.
– Буває,
по черзі сумки несу, а коли й перехожі помагають, – із гіркою усмішкою говорить
оповідачка. – Та світ не без добрих людей. Якось зупинилася серед дороги подих
перевести, а якийсь чоловік: «Давайте піднесу». І як вирветься вперед! Я до
нього: «Куди!?» А він сміється: «Не бійтеся. Не вкраду».
Щоб і в хаті
був ремонт, і діти нагодовані, мусить Євгенія покупцям догоджати. Перш ніж на
базар їхати – нігті почистити, прихорошитися. Бо навіть чистота банки, в яку
сметана налита, має значення.
– Я з
літа стала до Луцька їздити. Вже встигла постійних клієнтів завоювати. Тому,
купуючи товар, вони наперед замовляють: кому сиру мокренького привезти, а кому
– сухішого, тому – молока у скляному слоїку, а тому – тільки вранішнього. Та й
від календарних моментів торгівля залежить, – ділиться досвідом оповідачка. –
Щойно люди пенсію-зарплату отримають – продукція швидко розходиться. А в кінці
місяця чи на період посту прилавки довше порожніють.
Наскільки
вигідно молочним бізнесом займатися, свідчать у Ващуків і нещодавно придбаний
комбайн, і ноутбуки на столі в дітей. Але якою працею це все дається…
– Завезти
і продати – лише вершина айсберга. А ще ж треба вручну корів подоїти, їх та ще
свиней і коня нагодувати, а для того сім гектарів поля обробити, – долучається
Петро Ващук. – Благо, що разом зі ще двома родинами у спілку об’єдналися, по
десять тисяч скинулися і комбайна купили. Цієї осені картоплю не вручну копали,
а новою технікою. Тому й гроші непогані заробили.
Хоча рік
на рік не випадає, але сіють Ващуки і моркву, й цукровий буряк. Щоб на руки
було легше, до роботи всією спілкою стають. Петро трактором кермує, ще один
господар вантажівку має, а ще один – легковика. Коли чий транспорт треба – той
і трудиться.
– Попри
те, що комбайна ми гуртом купили, а стоїть він у нас на обійсті, ніхто за
техніку не сперечається. По совісті стараємося жити, по справедливості. Тоді й
вигода буде, – переконалися сільські трудівники. – А коли ще всі рідні живі та
здорові, коли у сім’ї злагода – то більшого й бажати годі.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.