Чому в радянських енциклопедіях про це писали напівправду?
Богдан Веремчук із с. Вікторяни Луцького р-ну 5 років свого дитинства прожив у землянці. Напроти – згарище рідної хати. І житнє поле, де батька вбили. В одній землянці – тісно. Бо тут і мама, і сестричка, і сусідка з її двома дітьми. Але головне – вони живі. А кілька десятків душ – попелом розвіялися над Вікторянами. У цього села – своя історія Другої світової і своя правда, про яку багато років говорили тільки наполовину…
У радянській книжці «Історія міст і сіл Української РСР» про чорну сторінку періоду Другої світової війни, датовану для Вікторянів 23 червням 1943-го, написано: «У червні 1943 року за те, що невідомі месники обстріляли на околиці села три автомашини із солдатами, фашистські недолюдки спалили село. За роки окупації в селах Ратневі, Оздеві та Вікторянах від рук фашистів та їх пособників – українських буржуазних націоналістів – загинуло близько 200 осіб».
Виходить, що «українські буржуазні націоналісти» були «пособниками фашистів». Це по-перше. А по-друге: були ще якісь «невідомі месники», які обстріляли німецьку техніку. Скупі рядки совєтської правди спростовують ледве чутні слова немічного 80-літнього свідка тих подій: Богдана Веремчука, який досі живе у Вікторянах. Бо якби в радянській енциклопедії чорним по білому написали, як воно було насправді, то якось не складався б у логічну картинку міф про українських повстанців як «фашистських пособників». Бо інакше чому б тоді «пособники» стріляли у тих, кому підсобляли? Свідки подій, що розгорталися поблизу с. Ратнів у червня 43-го, стверджують: поблизу хутора Дідовець українські партизани на цвинтарі влаштували засідку на німців, звідки й розстріляли їх, коли ті рухалися дорогою. Що зайвий раз підтверджує: ті, кого совєти таврували означенням «українські буржуазні націоналісти», протидіяли на своїй волинській землі одночасно двом окупантам. Війна війною: ворог відомстив за це, спланувавши каральну акцію у с. Вікторяни.
***
Саме до хати Богдана Веремчука спрямували мене його односельчани, зачувши, що цікавлюся цим фрагментом історії села. Не так давно у Вікторянах облаштували меморіал, викарбували імена невинних людей. Але місцеві усі більш як 70 літ тримають ці імена у пам’яті. Хата Веремчуків майже поруч. Вона й раніше стояла на цьому ж місці. Тут же, поруч, і відбулася страшна для Вікторянів подія. Богданові Веремчуку тоді було 10. Він чітко пам’ятає, як усе було, не тільки з власних спогадів. Тисячі разів про це потім переповідала його мама Ганна Пилипівна, яка і сама врятувалася, і двоє діток спасла від смерті.
«Так сталося, що перед тим на Дідовці українські партизани постріляли німців. Ті їхали мотоциклом дорогою, а вони засідку зробили на могилках і звідти… На другий день наїхало в село німців, окружили Вікторяни. Поголос пішов раніше, того чимало людей втекло за річку. Хто лишився – зганяли в клуню, хто втікав – відкривали вогонь. А ми із сестрою, старшою на два роки, та мамою раненько 23 червня пішли на Городок. Дорогою стріли батька, який їхав кіньми. Мама йому каже: «Вертайся, німці в селі, стріляють усіх людей». Він не послухав, бо знав німецьку мову і думав, що з ними порозуміється. Чи то він працював колись у німців, чи був у полоні, вже не згадаю. Так і опинився у тій клуні. Хоча згорів не там. Якось вибрався з неї і спробував утекти: добили просто в картоплях».
Син Богдана Павловича, Вадим Веремчук, і подбав, щоби про страшну сімейну історію (і не тільки його сім’ї, а ще й багатьох місцевих родин, бо згоріло тоді до 40 душ) нагадував пам’ятний знак.
Хату Веремчуків теж спопелили. Хоча не відразу, бо була накрита бляхою. Довелося солому зносити, аби розгорілося. Так мати з дітьми одну ту бляху й застала, як повернулася. Ще 5 років після того жінка і двоє дітей жили в землянці напроти свого подвір’я. Її викопали разом із сусідкою, яка теж сама без чоловіка осталася з двома дітьми.
Вигоріло життя, схоже, у Вікторянах назавжди. Відбудували його після війни. Але сьогодні багато осель пустує чи служить дачами для тих, хто виїхав у місто. Був ФАП – нема. Був магазин – нема. Але є історія. І є люди, які її бережуть.
«Син Богдана Павловича, Вадим Веремчук, і подбав, щоб про страшну сімейну історію (і не тільки його сім’ї, а ще й багатьох місцевих родин, бо згоріло тоді до 40 душ) нагадував пам’ятний знак».
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Богдан Веремчук; меморіальний комплекс у Вікторянах.