Як сталіністи знищили Люб’язь…

Особливо одурманювали молоде покоління, а свідки страшної трагедії, щоб не потрапити у сталінські катівні, мусили мовчати. Насправді беззахисне село остаточно спалили радянські партизани з’єднання ім. Сталіна, котре вдерлося на Волинь із Білорусі.

Про це свідчать не лише свідки тих подій, але й архівні документи, доступ до яких в Україні і Республіці Білорусь було відкрито лише після розпаду СССР.

Восени 1943 р. одна з вулиць села згоріла під час німецького бомбардування. Цей факт зафіксовано у документі військової округи «Заграва» Української повстанської армії. У «Хроніці про діяльність оунівських боївок на Столінщині», датованій груднем 1943-го, під №23 є такий запис: «13-14 і 15.Х.43 р. німці бомбардували с. Люб’язь, де був один із осідків червоних. Спалено 60 господарств. Червоні втікли за Прип’ять».

Мешканці Люб’язя Любові Приймак ішов тоді двадцять перший рік.

– Було це перед Покровом, – згадувала згодом жінка. – Ми якраз копали за селом картоплю. Аж чуємо – низько над землею літаки летять… Та й почали  з них скидати бомби на село. Справжнє пекло там творилося: вибухи, вогонь, хати палають… А в мене ж удома дитинка маленька зі свекрухою зосталася… Важко передати, що творилося на душі, доки бомбардувальники не полетіли далі. Ми прибігли додому, а хати нема. На щастя, свекруха з дитиною врятувалися, заховавшись од вогню біля річки. Все інше пішло з димом: і майно, яке було в хаті, і домашня живність. Вся наша вулиця згоріла…

Німці тоді бомбардували Люб’язь (і сусідні села Хоцунь та Бучин), щоб покарати селян за підтримку партизанів, вояків УПА, а заодно – позбавити «лісовиків» джерел постачання продовольства.

Та ще більшими ворогами, ніж німецькі загарбники, для жителів цього поліського села були… радянські партизани. Адже саме вони через місяць повністю спалили Люб’язь.

І цьому є документальні підтвердження. Так, у м. Києві в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) зберігається цілком таємна шифровка за вхідним №1946 про обставини спалення с. Люб’язь, яку 11 лютого 1944 р. направили в Український штаб партизанського руху товаришам Хрущову і Строкачу командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання Алєксєй Фьодоров і комісар з’єднання Владімір Дружинін:

«21 ноября 1943 г. партизаны польского отряда Костюшко, входящего в бригаду Шубитидзе Пинского соединения, сожгли партизанское село Любязь Любашевского района, Волынской области, в количестве 250 хозяйств. Обстоятельства следующие. В ноябре 4 разведчика в пьяном виде двигались на разведку в с. Любязь. По дороге их крестьяне предупредили, что в село прибыли националисты. Они, не обращая внимания, двинулись в село, в результате были убиты националистами. Командование в отместку решило уничтожить все село, что и сделали. Считаем, что это провокация, направленная на разжигание национальной розни между нами и поляками. Командование бригады и Пинского соединения никаких выводов не сделало, провокаторы не наказаны. Этот отряд создан в августе 1943 г. из активных немецких служак».

Раніше згадуваний документ ВО «Заграва» УПА «Хроніка діяльності оунівських боївок на Столінщині» (грудень 1943 р.), свідчить, що с. Люб’язь було спалене внаслідок сваволі поляків: 

«№ 44. Дня 19.ХІ.43 р. поляки із с. Шлапаня (застава червоних) вирізала в с. Люб’язь дві родини українців. В цьому селі поляки граблять кожного дня. № 69. 24.X1.43 р. Наші стрілки, що були в с. Люб’язь, вбили трьох ляхів, а [не] вбитого взяли живим. Дня 25.XІ прийшли ляхи. Забрали свої трупи та спалили ціле сіло. Лишилась лише одна хата. А дня 2.ХІІ схопили одного чоловіка, якого зв’язали і повезли в с. Шлапань».

Роками розмотувався задокументований клубочок страшного злочину. Однак довго не вдавалося знайти документи, які б засвідчували імена безпосередніх виконавців. На щастя, документи, як і рукописи, не завжди горять! Тому в них знайдено й імена злочинців. Так, у Національному архіві Республіки Білорусь (НАРБ) збереглися оригінали двох надзвичайно важливих документів, у яких уже самі виконавці (командири партизанських загонів) рапортують про вчинення цього страшного масового злочину над мирним населенням с. Люб’язь. Щоб не допустити якихось перекручень, подаю їх у хронологічному порядку мовою оригіналу, з дотриманням стилю:

«Рапорт командования партизанского отряда им. И. В. Сталина Пинской бригады о разгроме украинских националистов в селе Любязь. 26 ноября 1943 г. Доношу, что в ночь с 25 на 26 ноября с. г. вверенным мне отрядом с участием группы бойцов – от отряда им. Чапаева 15 чел. и от отряда им. Костюшко 35 человек – ликвидировано место скопления националистов деревня и маенток Любязь, служившие им плацдармом при нападениях на партизанскую зону.

В маентке и в деревне сожжены все жилые и холостые постройки, из которых предварительно местным населением с помощью бойцов было удалено все имущество и скот.

Командир отряда им. Сталина  Конотопов, комиссар Стрижко, начальник штаба Соловьев».

«Из отчета партизанского отряда имени Т. Костюшко Пинской бригады о боях с украинскими националистами. 1 декабря 1943 г. […] 24.ХІ. При ведении разведки в с. Любязь напоролись на засаду националистов разведчики и бойцы нашей заставы, в результате чего погибли Беньковский Казимир, Невинский Казимир, Гандер Мячеслав и Дубенецкий Андрей. Потеряли 3 лошади.

26.ХІ. Участие отряда в ликвидации плацдарма украинских националистов в с. Любязь |…Командир отряда  Вархоцкий, начштаба Караваев».

Факт жорстокої розправи підтвердила і очевидець трагедії, на той час 15-літня жителька сю Люб’язь Віра Кушнерик. Уже після здобуття Україною незалежності вона розповідала журналісту Миколі Шмигіну: 

«Одного разу, десь наприкінці листопада, загриміли в селі постріли. Люди розбіглися хто куди. Я побігла за річку й заховалася в болоті. Коли бігла болотом, то наштовхнулася на мертвого червоного партизана – ледве серце не вискочило з грудей… Партизани прийшли другого дня, надвечір, і почали палити село. Ходили з палаючими квачами від хати до хати, жодної не минали… «Це вам за те, що бульбівців приймаєте!» – казали, підпалюючи».

Уродженець Люб’язя (4 грудня 1925 р. н.), член УПА, а згодом – діяч української діаспори у США, член уряду Української Народної Республіки в екзилі (вигнанні), 92-річний Михайло Герець про ту страшну трагедію написав мені зі США на початку 2018 р. таке: 

«Наше подвір’я було в центрі села поруч із садибою священика. З приходом німців батько рішив перенести хату і господарські будівлі на хутір в урочище Дубища. 4 км від села. Не встигли перенести лише клуню (стодолу) заки начались німецькі налети на село, а опісля спалення цілого села совєцькою партизанкою. Не спалили вони лише одну хату, яка належала місцевому совєцькому активістові…».

А любешівському краєзнавцю Валентину Поліщуку один зі старожилів Люб’язя розповідав, що тоді вціліли лише дві хати: Петра Боричевського і одного партизана, імені якого він уже не пам’ятає.

Отож, факт спалення с.Люб’язь підтверджують не лише очевидці тих подій, але й оригінали документів, які тепер зберігаються в державних архівах України та Білорусі. 

Отже перебіг трагічних подій у Люб’язі, згідно з документами та свідченнями очевидців, був таким. Поляки з польського загону імені Костюшка, які знаходилися в сусідньому с. Шлапань, постійно грабують жителів Люб’язя. А 19 листопада 1943 р. поляки вирізали в Люб’язі дві родини українців. 24 листопада 1943 р. чотири п’яні радянські партизани польської національності під керівництвом Петрушина на конях направилися на розвідку в Люб’язь. По дорозі їх попередили селяни, що в село прибули націоналісти. Вояки УПА знали про постійні грабежі поляків та про смерть українських родин, тому вбили трьох розвідників, а четвертого взяли в полон. І необачно покинули село.

За смерть чотирьох своїх п’яних розвідників радянські партизани (в основному польської національності) помстилися спаленням величезного села. Вони прийшли другого дня надвечір, тобто у четвер 25 листопада 1943 р., забрали трупи розвідників і почали палити Люб’язь.

Керував операцією зі спалення беззахисного села командир загону ім. Сталіна Пінської партизанської бригади Іван Конотопов. Наступного дня він рапортував керівництву, що в ніч із 25 на 26 листопада зі своїм загоном та із участю 15 бійців із загону імені Чапаєва (командир Стєпан Любієв) та 35 від загону імені Костюшка (командир – хорунжий польської армії Чеслав Вархоцькі) в селі були спалені усі будинки та господарські будівлі.

Отже, радянські партизани, наші «захисники», польської, російської та інших національностей, у Люб’язі діяли як гітлерівські окупанти! Та на цьому їхні злодіяння не завершилися, адже менше, ніж через місяць, червоні карателі спалили ще одне село на Любешівщині – Лахвичі. Партизани тут ще й розстріляли, закатували та спалили понад 33‑х жителів. Однак ніхто не поніс покарання, хоч подібні військові злочини не мають строку давності.

…Закінчилася кровопролитна війна. Повернулися до спаленого Люб’язя його мешканці і на попелищі відродили своє поселення. А в 2016 р. гарному поліському селу виповнилося 640 літ від дати першої писемної згадки. Про ту страшну трагедію в селі, на жаль, тепер ніщо й не нагадує: нема не те що пам’ятника, а й навіть меморіальної дошки, яка б не давала забувати про страшну трагедію.