Загубила якось папку з документами. Не те, щоби загубила… так. Забула, де поклала. Не те, щоб забула. Ніби й знаю, де. А там – нема… А тут, мов на зло, терміново треба папери одному недоброму чоловікові віддати, бо інакше буде мої пороги ще довго оббивати. Зрання почала в робочому кабінеті «обшук». Перетрусила шухляду, перегорнула гори паперів – як водою змило.
Аж тут саме знайомий навідався. Хороший хлопець, аж із Любешівщини. І йому уваги вділити хочеться, і знайти треба, хоч плач. Я, довго не думаючи, кажу: «Андрію, ти говори, каву пий, пригощайся, а я тим часом паралельно буду вкотре гортати всі свої папери…». Людина він добра, всміхнувся і не заперечував.
Скільки я разів перевернула все до останнього клаптика паперу, важко сказати. Вже голова обертом йде. Вже Андрія не чую і не бачу. Сама з себе дивуюся: як же так…
Дивився на те хлопець, дивився, аж тут, посміхаючись, каже: «Я не знаю, чи вірите ви в таке, чи ні. Але у нашому селі кажуть, що коли загубиш щось, то треба таку молитвочку сказати:
«Святий Антоній, Святий Феодосій, Нехай святиться ім’я Ваше, Нехай знайдеться згуба наша»…
Зиркнула я на Андрія: «Оце, – думаю, – на Поліссі – диваки…». Аж раптом кажу: «Ану-но ще раз нагадай мені, може, й змилуються наді мною твої святі!».
Проказала дивні слова. Жартую далі. А саме все про згубу думаю. Тієї ж секунди, як вдарить в голову: «А може, треба було руку поза скриньку шухляди засунути? А раптом папка туди якимось дивом влізла?..».
Так воно й було.
От тобі й Антоній…
Уляна КЛИМЕЦЬ.