Якщо
не хочете, щоб вас накрила «донецько-луганська» хвиля, вивішуйте жовто-блакитні
прапори.
Років
десять тому прочитав у якійсь газеті, що США не нападають на країни, у яких є макдональдси.
Сьогодні Україна показала всьому світові, що там, де густо майорять
жовто-блакитні прапори, Росія каламутить воду лише у калюжах, та й то у мілких.
Їдучи
автівкою проспектом Героїв Сталінграда близько одинадцятої вечора, побачив
сутичку за участю військового у блакитному береті, яка відбувалася неподалік
від зупинки. Пригальмувавши, посигналив і став паркуватися. Притиснутий до
кіоску десантник вигукнув: «За ВДВ» і пішов у наступ.
Коли я
припаркував авто, десантник і один із його супротивників уже борюкалися на асфальті,
а коли підбіг до місця подій, десантника тримали троє молодиків, поруч стояла
дівчина і схвильовано дивилася на десантника. «Сепаратисты гребаные! – вигукнув
десантник, намагаючись вирватися. – Шлюхи, отсасывающие у русских!». Рішуче
підходжу до впевненого у собі чоловіка років тридцяти, якого десантник обізвав
сепаратистом, і запитую, що тут трапилося. «Да они его держат, потому что он
пьяный!» – зверхньо відповідає той. «Я тебя сейчас кончу, урод! – Десантник
робить відчайдушну спробу вирватися. – Он еще с одним уродом напал на меня. Если
бы не вы с украинским флажком на машине, они бы не отступили, а затем, –
десантник киває на молодиків, що його тримають, – появились и эти ребята». Запитую
у молодиків, куди дівся другий нападник. Вони відповідають, що той утік. Десантник
робить чергову спробу вирватися, сепаратист напружено роззирається. Запитую в
сепаратиста, чому вони напали на військового. «Да просто хотели проучить его,
чтобы не позорил украинскую армию». З огляду на те, що десантник напідпитку,
слова сепаратиста мають шанс потрапити до кошика правди, але аналіз його жестів
показує: щось тут не так. Жорстко кладу руку на плече сепаратиста і кажу, що
його врятує лише правда, бо варто мені дати команду – і молодики разом із
десантником розмажуть його по асфальту. Сепаратист вагається і знову
роззирається. Треба діяти – це одночасно і покарання, і порятунок для сепаратиста.
З такою думкою наношу удар сепаратистові, і той кидається в обійми нокдауну.
Дочекавшись,
поки сепаратист отямиться, прошу розповісти правду, він у свою чергу просить
дозволу сісти на лавочку, бо стояти ще не може, і в цю мить на сепаратиста
кидається десантник і наносить йому удар у голову кулаком. Сепаратист криво
посміхається, бо удар військового завдав йому не більше шкоди, аніж грудка
каменю. Грубо відштовхую десантника, далі, кажучи, що гуртом бити одного – це
низько, роблю те саме з молодиками, які слідом за десантником кидаються на
сепаратиста. «Они тоже толпой на десантника напали», – виправдовуються
молодики. Десантник робить чергову спробу вдарити сепаратиста, на цей раз
встигаю завадити йому і сердито кажу, що «вирублю» зараз і його, і хлопців,
якщо вони не вгамуються.
«Спасибо
тебе, братуха, – десантник двома руками потискає мою руку і притискає її до своїх
грудей, – если бы не ты, они бы меня кончили. Меня зовут Руслан, а тебя как,
братуха?». Називаю своє ім’я і цікавлюся званням десантника. «Старший
лейтенант, вот военник». Десантник хоче показати мені військовий квиток, але
кажу, що не потрібно. Молодики по черзі потискають мені руку, кажуть: треба
провчити сепаратиста. Відповідаю, що гуртом на одного – не чесно. Один із
молодиків, найбільший серед них, рветься битися один на один із сепаратистом. Пояснюю:
один на один – це коли ви лише удвох або коли з боку сепаратиста буде стільки ж
«уболівальників», як і з його. Але мої слова молодиків не переконують, вони
займають вичікувальну позицію, тому забираю сепаратиста у свій «форд» і підвожу
до потрібної йому зупинки.
«Спасибо
тебе, брат, – сепаратист потискає мою руку і дістає з кишені гроші, – сколько с
меня, брат?» Кажу, що він нічого мені не винен. Сепаратист заперечливо хитає
головою і стверджує, що винен, бо аби не я, то ті четверо покалічили б його. В
душі посміхаюся, бо аби не зупинився, то, швидше за все, у сепаратиста не було
б ніяких проблем.
Після
третьої відмови від грошей сепаратист ховає їх до кишені, вдруге потискає мою
руку і каже: «Ты бы, брат, не ездил с таким флажком на машине, опасно нынче
это…». Широко посміхаюсь і прошу, щоби співрозмовник сказав, чому все ж таки
напали на десантника. Трохи завагавшись, сепаратист тре носа і каже: «Ладно,
брат, скажу. Деньги. Всего лишь гребаные деньги, потому что на остальное мне
плевать. Мне фиолетово, кто будет рулить страной: плешивый бес или рыжая
обезьяна». Прошу уточнити про гроші. «Мой брат – настоящий сепаратист, а я
просто решил подзаработать, – сепаратист напружено дивиться у бік пішохідного
переходу, до якого наближаються четверо впевнених у собі чоловіків, – за офицера
в голубом берете моему брату заплатили бы хорошие премиальные – больше тех, что
платят в Днепре за русских диверсантов. Все, удачи тебе, брат. А что касается
флагов, то я слышал, что русские и регионалы не поддерживают нас, как Восток, потому,
что в городе много украинских флагов. Спасибо тебе еще раз. Меня зовут Андрей. Если
попадешь в руки сепаратистов, я тебя вытащу…»
Андрій
швидко виходить з авто та приєднується до групи з чотирьох чоловіків. Потиснувши
руку двом із них, Андрій вказує на моє авто і щось каже. Чоловіки схвально
кивають головами. Рушаю з місця, четверо товаришів Андрія і він сам махають
мені руками, сигналю їм у відповідь. «Отже, не лише я вважаю, що жовто-блакитні
прапори – це серйозніша зброя, ніж танки та автомати. Значить, великий жовто-блакитний
прапор, який я разом із молодшим сином встановив на даху будинку –
прирівнюється до бомбардувальника, готового до бою».
Браття і
сестри, якщо не хочете, щоб вас накрила «донецько-луганська» хвиля, вивішуйте
жовто-блакитні прапори!
Віталій ПЕРЕТЯТЬКО.