22 січня Волинь відзначила День
Соборності України. Не святково, але урочисто і зворушливо. Заповнена зала
обласного драмтеатру ім. Тараса Шевченка була переповнена емоціями. Кожне
патріотичне слово, кожна українська мелодія, що линули зі сцени, спонукали
глядацьку аудиторію слухати й аплодувати стоячи. Тож маємо всі підстави
стверджувати: ідея національної єдності живе поміж нас, доки житиме український
народ.
«Україна
як ніколи єдина», – цитує слова Президента Петра Порошенка голова
облдержадміністрації Володимир Гунчик. А найкращим, хоч і трагічним доказом
цього є найвища жертовність Героїв уже далеко не однієї Небесної сотні.
–
Ідеї федералізму чужі духу українського народу. Не важливо, у якому куточку
України ми народилися: Харкові чи Львові, Донецьку чи Тернополі, Криму чи на
Закарпатті, ми – українці. І це ще раз підтверджує той факт, що сьогодні Західна
Україна згуртовано піднялася на захист східних кордонів нашої держави.
Волинські військові першими пішли на передову. Ми маємо унікальний
волонтерський рух, – зазначив Володимир Петрович. – Так, ми, українці, насправді
різні: ходимо у різні храми, маємо відмінні політичні погляди та у чомусь різну
історію і погляди, у нас унікальні звичаї… Але це не розділяє, а навпаки –
показує, яким багатим культурно і духовно є наш народ.
Голова
облради Валентин Вітер, який виступив згодом, наголосив:
–
Ми пам’ятаємо, як було затьмарене трагедією минулорічне свято, коли його скропили
кров’ю майданівців. Це були перші смертельні кулі, які випустила в свій
народ продажна Кремлю влада. Мабуть, не є випадковістю, що саме в такий
день був вчинений цей тяжкий злочин, бо нав’язана нам нинішня війна спрямована
якраз проти соборності українських земель і проти єдності українців… Лише в
єдності можемо побудувати економічно й духовно багату, вільну й демократичну
державу, забезпечити добробут нинішніх і наступних поколінь українців. Ціна,
яку ми платимо за Соборність, нині є дуже гіркою, бо нам боляче втрачати на
війні своїх синів. І нам не менш боляче і гірко від того, що там, на Сході,
свої ж, приспані чужою пропагандою, забули, якого вони роду. Впевнений, що зі
своїми в своєму українському домі ми помиримось і порозуміємось. А ворогів
зовнішніх – переможемо.
Оскільки
Луцький міський голова Микола Романюк перебував цього дня у закордонному
відрядженні, то владу обласного центру репрезентував його перший заступник
Святослав Кравчук, а поруч у залі знаходилися начальник УМВС України у
Волинській області Петро Шпига, найвищі представники духовенства церков
Київського та Московського патріархатів, колишні творці історії краю, зокрема
перший керівник області незалежної України Володимир Блаженчук, який підтримав
перший в Україні живий ланцюг єднання, а також ті, хто сьогодні пише історію
вільної України та захищає її зі зброєю в руках..
Лучанин
Артем Запотоцький – учасник Революції Гідності, поранений під час трагічних
подій у Києві, отримав, відповідно до Указу Президента, орден «За заслуги» III
ст. Артем був у першому ряду, прикутий до інвалідного візка, але по-чоловічому
мужньо боровся з емоціями.
Орден
«За мужність» III ст. (посмертно) присуджений молодшому сержанту Володимирові
Якобчуку. Його отримала дружина героя Антоніна із сином, яка у момент
нагородження не втрималася від гірких сліз. Разом із нею втирали сльози матір
Володимира Наталія Василівна та сотні людей у залі. Брат Микола та сини Героя
також були серед запрошених.
Володимир
Якобчук родом з Іваничівського р-ну, там жив, там і знайшов місце свого вічного
спочинку. Він загинув у червні 2014-го… У соціальних мережах 27-річний
Володимир писав: «Головне в житті: сім’я і діти. Головне в людях: гумор і
життєлюбність»…
А що
ж історія 22 січня 1919-го – першої річниці проголошення четвертого Універсалу
про незалежність України? Майже 100 років тому нинішнє свято було подією, яка
мала велике, проте лише ідейне значення. Проголошення Акту Злуки було
призначено на 12.00. Очевидці пригадують, що день видався гарний, із легким
морозом. Київ прикрасили національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9.00
в усіх церквах відправляли богослужіння. На масовому вічі посол
Західноукраїнської Народної Республіки Лонгін Цегельський передав грамоту
Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з
Великою Східною Україною» голові Директорії Володимирові Винниченку… До речі,
міні-постановку на тему підготовчого зібрання провідників Української держави
майстерно відтворили на сцені актори нашого облмуздрамтеатру, які й забезпечили
дуже високий творчий рівень та ідейний зміст усієї програми музичних виступів.
22
січня 2014-го, на відміну від далеких подій історії, було кривавим і сумним. Саме
тому через рік так багато вінків та квітів доводиться покладати представникам
громадськості від імені учасників урочистого засідання: крім раніше традиційних
пам’ятників – ще й до стел Героїв Небесної Сотні та військовослужбовців, що
загинули в боях із російсько-терористичними військами… Тоді, рік тому, ми
переживали перші смерті на Майдані Незалежності, ще не остаточне повалення
влади януковичів, котра вперто відстоювала «братерські» взаємини з країною, що
за кілька місяців прийде на нашу землю, аби силою відбирати Крим і вбивати на
Донбасі та в інших містах України. Саме тому 12 місяців тому в цьому ж залі
драмтеатру відбувся протест кількох відважних активістів, котрі прийшли
сказати, що святкувати 22 січня 2014 р. – означає спаплюжити пам’ять людей,
котрі померли за свою країну. Тодішній голова облдержадміністрації Борис
Клімчук, незважаючи на гострі протести кількох високопоставлених регіоналів,
приймає вольове рішення про відміну урочистостей…
Але
це все вже події минулого. Бо вже сьогодні, завтра та щодня вирішується, яким стане
для України 22 січня 2016-го.
«Ми
маємо засвоїти уроки історії, аби не повторити помилок, бо кожна така помилка
вартує надто дорого», – нагадав краянам Володимир Гунчик.
І
з цим важко не погодитися…
Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
