18 грудня провели в останню путь Євгена Шимоновича. Освічену людину. Професійного лікаря. Полум’яного патріота. Незрадливого сім’янина… Як би це банально не звучало, але таких, як Євген Михайлович, більше ніколи не буде…
Він народився в невеликому с. Льотниче Володимир-Волинського р-ну 16 січня 1948 р. Як сам пригадував – у родині «недокулаченого діда» і батька, який «ходив копати шахти». Закінчивши школу в м. Нововолинську, вступив у Львівський медінститут: із другої спроби. Як це вдалося простому хлопцеві за корумпованої ще тоді вищої школи – сам завше дивувався. А потім – за розподілом – трудився у Ківерціській райлікарні. Обласна психіатрична лікарня №1, куди він перейшов на роботу, стала для Євгена Михайловича місцем, де він, рятуючи чужі скалічені душі, віддавав кожному пацієнтові часточку власної…
Працюючи рядовим лікарем в облпсихлікарні, ще в бурхливі 80-ті минулого століття пан Шимонович демонстрував заскорузлому суспільству, що розум має не той, хто ховається за чужими спинами, і не той, хто називає дурними першопрохідців змін. Не дарма ж повторював: «Найголовніше в людини – її свобода!». Тому Євген Михайлович активно долучився до «антирадянської» Гельсінської спілки, увійшов до керівних органів Крайової організації Народного Руху України, був живою ланкою «живого ланцюга єдності» в 1990-ому. Як виникла необхідність у нових, демократичних кадрах, Євген Шимонович працював заступником голови облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тож не дивно, що й у Помаранчеву революцію він став одним із найактивніших борців за якісні зміни в країні, і дуже переживав, що все відкотилося назад, майже у 80-ті…
Якось на запитання «Що ж це в Україні коїться, невже подуріли всі там, нагорі?!» Євген Шимонович з властивою йому інтелігентною посмішкою відповів: «Я Вам повинен сказати, що в наш час, щоб здаватися дурним, треба мати дуже добрий розум!».
Мудрі, філософські і дуже не хотілося б, щоб пророчими виявилися ці слова патріота і борця.
Останніми роками Євген Михайлович все рідше з’являвся на робочому місці чи в громадських місцях. І на те також була дуже вагома причина: після трагічної загибелі одного з синів – Християна – Євгенові Шимоновичу наче хтось підрізав крила життя.
І ось його не стало. У Луцькому Римсько-католицькому костелі Святих Петра і Павла його відспівали, а знайшов він свій останній земний прилисток на кладовищі в с. Липини Луцького р-ну.
Земля Вам пухом, Євгене Михайловичу! І не забуваймо Ваших слів, сказаних колегам із «ВолиньPost»: «Кожен щасливим може бути, якщо він розуміє, що щастям є кожен прожитий день».
Колектив «Волинської газети».
На фото агенції «Під прицілом»: таким був Євген Шимонович.