Людина
світлої душі
Останній
січневий день, незважаючи на холодну зиму, принесе теплу й приємну звістку у
дружню родину Сидорів. Саме сьогодні в главі цього мудрого сімейства Івана
Миколайовича черговий ювілейний день. Виповнилося 80 років, відколи з волі
Божої світ збагатився ще однією доброю людиною.
Народився Іван Сидор, за
його особистим визначенням, в глибокому Прикарпатті, в с. Грозьово. Це
Львівська обл. (колись Дрогобицька). Після семирічки працював у місцевому
колгоспі, звідки й призвали в армію. Мав нагоду повчитися і в сержантській
школі. Дослужився до прапорщика. Був старшиною роти строкової служби. Коли
звільнився у запас, влаштувався слюсарем Стрийського вагонно-ремонтного заводу.
На цьому підприємстві відпрацював три роки. Одночасно навчався в школі
робітничої молоді, після якої поступив у Львівський медичний університет. У
1973 р. отримав диплом з відзнакою(червоний) про вищу освіту. Із 165
студентів тільки 11 отримали рекомендації займатися науковою роботою.
«Але мені вже тоді було 29
років, – пригадує наш співрозмовник,
– і я вирішив, що треба йти в практичну охорону здоров’я і створювати свою
сім’ю. В іншому випадку наука забере усе. Не матиму ні одного, ні іншого».
Понад сорок років віддав Іван Миколайович медицині. Не просто віддав, він
нею жив і її творив. Його гордістю є його, тут абсолютно ніякої гіперболи,
дітище – Волинська обласна клінічна лікарня, яку очолював упродовж кількох
десятиліть. Завдяки його організаторському талантові, мудрості та
далекоглядності, мистецтву управлінця високої кваліфікації та толерантності цей
медичний заклад став одним з кращих в Україні. Під своїм крилом він зібрав цілу
плеяду першокласних фахівців медичної галузі, які творили дива в цій царині,
ставлячи на ноги тисячі пацієнтів, які, здавалося, були приречені самим життям.
При його безпосередній участі обласна клінічна лікарня не тільки розширила свої
володіння, а й оснастилася найсучаснішою апаратурою. Це дало можливість робити
надскладні операції на багатьох органах, у тому числі й на серці.
Ми неводнораз бували в пенатах Івана
Миколайовича, дивувалися його вмінню спілкуватися з відвідувачами та оперативно
вирішувати їхні питання. Прохачів вистачало кожного дня. Якогось разу на
запрошення головного лікаря, а згодом директора названої лікувальної установи,
ми під завісу дня заїхали до лікарні. Коли зайшли у кабінет, його господар щиро
зізнався: «Трішки притомився сьогодні, прийняв більше сімдесяти відвідувачів.
Присядьте, разом повечеряємо».
Зізнаємося, що ці спільні вечері носили елементи якоїсь родинної теплоти,
доброзичливості та щирості. Вони були цікавими ще й тим, що збагачували нас
цікавими епізодами з біографії Заслуженого лікаря України, ексдепутата колись
найвищого законодавчого органу колишньої імперії, яку Іван Миколайович
допомагав розвалювати.
Вітаючи шановного ювіляра, «Волинська газета», з якою він дружив і яку
підтримував, бажає щасливого довголіття, родинної теплоти й щирості, поваги від
дітей та онуків, а ще швидкої перемоги. Хай Вас, шановний Іване Миколайовичу,
ще довго й довго проводжає зимова пора на перехрестях долі. З роси і води на
многії літа!
Щиро з Вами
Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.