Відомий український письменник, журналіст, громадський діяч Микола Панасюк помер у лікарняній палаті. В останню путь його проводили з батьківської домівки у с. Гаразджа Луцького р-ну. Коли процесія покидала обійстя, небо сплакнуло.
Відспівали автора роману-дилогії «Я – Іван Франко» у невеличкому Свято-Успенському храмі, збудованому 1992 р. за селом на місцевому кладовищі. Відслужив заупокійну літію протоієрей Андрій Мовчанюк. Він і сказав прощальне слово над домовиною у храмі. Щонайперше, від імені померлого попросив прощення у всіх живих, звернув увагу на страдницькі прижиттєві митарства письменника, наголосивши, що за провидінням Господнім Микола Володимирович помер у Страсний четвер, а хоронять у день, коли церква на спомин про похорон Ісуса Христа виносить із храму плащаницю.
Коли труну із тілом покійного виносили із храму, дощовиця вже втихла… Ховали Миколу Панасюка біля його рідних – сина Володимира та дружини Олександри.
Слово на спомин про видатного земляка Миколу Панасюка мовили перший заступник голови облради Олександр Пирожик та письменник Сергій Цюриць.
Про останнє місце спочинку подбав сам Микола Панасюк ще за життя: впорядкував могили найрідніших, лишивши по центрі місце для себе, збудував пам’ятний знак синові і дружині, поміж портретів яких на гранітній плиті гравер вигранив і його повний задуми портрет – лиш дат народження і кінця земного шляху не було проставлено.
А народився Микола Панасюк 13 березня 1943 р. У с. селі Гаразджа в родині коваля. У важкі післявоєнні роки багатодітна сім’я (шестеро дітей) переїздить до м. Луцька. Там він навчається в середній школі № 7 до восьмого класу, потім – у школі № 3. Після закінчення подає документи до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. Юнак успішно склав вступні іспити, але стати студентом йому не судилось (на той час сім’я Панасюків повернулася в село, а сільські мешканці не мали паспортів!).
З 1962 р. Микола Панасюк навчався у Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Саме там у газеті «За ленінські кадри» розпочався довгий шлях майбутнього журналіста.
Два роки працював за фахом в колгоспі на Рівненщині, потім повернувся на Волинь, став завідувачем ветеринарною лікарнею у смт Торчин Луцького р-ну, де і мешкав із сім’єю. У 1976 р. Микола Володимирович став кореспондентом Луцької райгазети «Слава праці», очолював обласне літературне об’єднання «Гранослов».
Протягом 1977–1979 рр. навчався у Вищій партійній школі в м. Києві на факультеті журналістики. У журналі «Радянська Україна» було опубліковане перше оповідання молодого письменника під назвою «Вовки».
Після навчання працював секретарем Луцького райкому профспілки працівників сільського господарства, в обласному управлінні сільського господарства Волині, кореспондентом-організатором Спілки письменників України, кореспондентом ОДТРК, ТРК «Аверс», обіймав посаду голови обл управління по пресі.
В кінці 80-х рр. XX ст. Микола Панасюк – активний громадський діяч. У 1989 р. його прийняли до Національної спілки письменників України. Він був учасником товариства «Меморіал», обласної організації Народного руху України, братства Андрія Первозваного.
Довгий час редагував часописи «На варті», «Вільна думка».
У 2001 р. Микола Панасюк став переможцем Всеукраїнського незалежного літературного конкурсу «Коронація слова». Уривок «Крик» із роману «Біг» – спроба науково-літературного зрізу часу на межі тисячоліть – увійшов до десятки найкращих творів конкурсу.
Микола Володимирович – автор творів «Крутіж» (1984 р.), «Терпкий смак істини» (1988 р.), «Свята» (1991 р.), «Приречені на життя» (1996 р.),«Біг» (2002 р.), «Німі дзвони» (2003 р.), двотомника «Останнє зло. Книга перша. Пізні сльози» (2011 р.), «Останнє зло. Книга друга. Царство болю» (2012 р.), роману-дології «Я – Іван Франко».
Наш кор.
На фото: місце упокоєння Миколи Панасюка.