Коли
кілька тижнів тому Іринка Онищук разом з учителькою та ще кількома товаришами з
їхнього «бойового 3-го класу» писали листи «на війну», то й подумати не могла,
що станеться так, що звістку про свій лист отримає дуже швидко! Дівчинку, яка у
пекло Сходу надіслала кілька віршованих рядків, вирішив розшукати той, чиє
серце вони тепер і гріють, і бережуть…
Минулого
тижня редакційний телефон озвався дзвінком зі Сходу. Чоловік по той бік дроту
назвався військовим і неочікувано запитав, чи не можемо ми надрукувати вірш
однієї маленької волиняночки. Мовляв, знайшов його серед інших дитячих листів,
які привезли у їхній табір. Ці кілька рядочків так розчулили військового, що вирішив
спробувати подякувати Іринці. У чому ми радо зголосилися допомогти і не лише
надрукувати, а й знайти авторку душевного послання.
Олександр
про себе багато розповісти не зміг. Звичайний луцький таксист. Вдома – батьки,
дружина, діти. Свого часу залишив ряди Збройних сил України, маючи вищу
військову освіту. Але з квітня був змушений знову взяти до рук зброю. Де він
нині, не розповідає. Однак очевидно: у зоні АТО. Там, зізнається, передачі з
дому і дитячі листи – чи не єдина втіха. «Є у нас в таборі така палатка, яка
слугує за капличку. Там проводять служби, саме там лежать і листи. Хто хоче –
заходить, читає… Мені цей лист показав наш капелан отець Володимир, який сам зі
Львівщини. Мовляв, землячка написала. Глянув – справді наша. І такі приємні
були ті слова, що вам і не розказати… Якщо ви її знайдете, скажіть: привіт їй із
фронту», – оце й усе, що зміг розповісти Олександр. Поспішав. Більше новин від
нього поки не було.
Тим
часом Іринку із Любчого з першого разу нам застати вдома не пощастило. Їздила з
татом до Києва. «Барикади бачила! Все як у телевізорі, але трошки не так…» – емоційно
розповідала нам при зустрічі. Дівчинка – за іронією долі схожа на сонечко. І
слова у неї такі: теплі, радісні, ясні, і очі – такі ж…
Це
був її перший вірш про війну. Раніше все якось писалося про весну, маму, Новий
рік, рідне село… Аж тут учителька Марія Антонівна Давидюк запропонувала
дітлахам щось написати або намалювати для тих, хто на передовій. У їхньому 3
класі, де всього-на-всього семеро школяриків, талантів вистачає. «Ми з
учителькою про «Волиньгаз» такий сценарій написали, що виграли конкурс і купили
за ті гроші нетбук. А тоді наколядували й придбали телевізор!» – щебече
рудоволосе дівчатко. Вже більше п’яти десятиліть її родина не знає, що таке
війна. А про те, на яких фронтах бував прадід Яків, уже й нема кому розказати.
Та він, мабуть, і подумати не міг, що мине стільки часу від перемоги, а його
маленькі правнучки знову адресуватимуть листи на передову…
Доки
ми додому до неї не приїхали, Іринка не вірила, що то справді її лист
«озвався». «Як писала, думала, що це просто так», – знизує плечима,
усміхаючись, школярочка. Але личко суворішає одразу, коли запитаєш, чи знає
вона, що нині – там… «Війна», – каже сухо.
«Вони
у нас усі все знають. Новини дивимося разом… І тепер як тільки телефон домашній
озветься, так страшно трубку брати. Щоб не з військкомату… Боюся сама лишитися
із трьома дітьми. Чоловік і так майже завжди в роз’їздах, заробляє на життя.
Скрутно, а то ще не дай Боже…» – зітхає мама Ірини Наталія Миколаївна,
пригортаючи середульшу 4-річну донечку Вероніку.
«Нашому
татові телефонували якось. Але навесні ще…Саме у братика мого Сашка було день
народження – один рочок. Тоді ми так злякалися!» – додає Ірина.
А
наостанок просить: «Передайте тому дяді, що я йому бажаю, аби він швидше до
своїх діток повернувся».
Олена
ЛІВІЦЬКА.
На
фото автора:
P.S.
Свій лист на фронт дівчинка з Любчого підписала так: «З Любов’ю учениця 3 класу
Онищук Ірина»… І слово Любов у неї мимоволі вийшло з великої букви. Помилка?..
Але ж – ні! Будемо вірити, що це сама та Любов, яка перемагає зло.
