Вічна слава тим, що України іменем і б’ються,
творять і живуть…
На православному цвинтарі «Воля», що в польській столиці,
облаштовано два сектори з похованнями
винятково українців. Це колишні воїни армії Української Народної Республіки
(1917–1920). Сини України, які мужньо захищали рідну землю від навали
більшовицьких варварів, що з благословення вождя лєніна прийшли поневолити наш
народ, грабувати та вбивати. Тоді вони віч-на-віч зустрілися з хижацьким нутром
російського окупанта, задурманеного міфічними ідеями, бачили вовчий погляд його очей, звірячий істинкт.
Теж саме побачили нащадки героїв в 2022році, коли наволоч
в одностроях російської армії присунула в Україну «перевиховувати» її громадян
на свій копил. Так забажалося теперішньому московському вождю путіну. В його хворобливій уяві визріло рішення піти
війною, бо українці не такі. Не так живуть, мислять, не те
роблять, не туди дивляться, не з тими дружать, неправильно святкують…
Боротьба Давида і
Голіафа
Історія повторюється. Ніби не минуло понад сто років.
Нове покоління українців, якому наші пращури заповідали
ніколи не коритися московитам, не впало на коліна перед нахрапистим віроломним
ворогом, вимолюючи прощення, а взялося за зброю й пішло на
непроханих зайд. Хоч і тяжко-важко, та демонструє чудеса мужності й героїзму
звідусюди. Йому до снаги боронити Вітчизну, яка зненацька зіткнулася з тяжкими випробуваннями. Сини й дочки України
безстрашно б’ються з лютими й жорстокими окупантами, неодмінно перемагають і
гинуть за те, для чого жили – рідну землю, край, дорогий серцю, свою мову і
пісню, за долю дітей, родини. Хоч битий і збентежений спротивом ворог не
здається, та вони не втрачають запалу, віри у перемогу над пихатим злом. Це
боротьба кількості та якості. Або боротьба Давида і Голіафа, де Давид (розум )
– це українці, а Голіаф (чисельність) – росіяни. Справедливо зауважив у мас-медіа
один політолог: московська армія, яка вважалася легендою, стала міфом, а
українська, яку раніше ніхто всерйоз не сприймав, називали міфом, сьогодні
стала легендою.
Слава України!
Ось лише часточка фактів з передової лінії які
розкривають характер наших захисників
різного віку , їх людяність і чистоту помислів, благородство і любов до
світу. Завдяки таким героям, що вписали своєю кров’ю власні імена в новітню
нашу історію, справдиться пророцтво Тараса Шевченка про майбутнє нашої країни: «І
оживе добра слава, слава України!».
…Захищаючи Бахмут, загинув 45- річний киянин Олег
Юрченко – батько п»ятьох дітей, четверо
з них малолітні. У мирному житті був лідером спілки Української молоді,
співорганізатором національно-патріотичної гри «Джура»,член ОУН. Відправляючись
на фронт, сказав рідним: «Це наша країна. Мушу її захищати, мов би рідний дім…»
…У 42 роки поклав «дух і тіло» за Україну Володимир
Гаврилюк із Вінницької області. Працював водієм-далекобійником за кордоном. 24
лютого 2022року після початку російської
агресії повернувся додому. Одразу пішов до військкомату… Ворожа куля скосила патріота,
коли прикривав бойових побратимів… Осиротіли син і дочка героя.
… Степан Габрусь мав 36 років, коли зупинилося серце. Походив
з однієї західної області. Пішов
захищати Україну ще в 2014році. 25 лютого минулого року, повторно попросився
добровольцем. Кімната, де жив вдома
обклеєна грамотами та медалями за добру службу, поведінку. Батько за кошти,
отримані після смерті сина-воїна придбав три позашляховики для ЗСУ. Машини
особисто пригнав з-закордону…
…Мав 24 роки професійний баскетболіст Олексій Ханілевич.
Виступав за кременчуцьку команду «Кремінь» у вищій лізі. Після поранення
повернувся устрій – і на фронт. Загинув у запеклому бою за Луганщину. Місяця не
дожив до народження доньки, яку мріяв назвати Соломією…
…За голову молодшого сержанта Назара Чмару ворог обіцяв
винагороду 150 тисяч доларів. Адже допікав львів’янин влучним вогневим
попаданням. Був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Загинув під
Бахмутом…
За Україну поліг під бомбами загарбників 44 річний екс-футболіст,
тренер, професійний геолог Тарас Луцишин. Родом з Рогатинського району. На
фронті був командиром взводу. Як повідомив молодший брат Андрій, загинув за
Бахмут.
…Троє діток – Настя, Поля, Юхим лишилися сиротами на Донеччині.
Їх мама померла 2017року під час пологів. Виховував батько Геннадій Колісник. Та він загинув 28
грудня 2022 року, виконуючи бойове завдання на фронті. «Довго не сумуйте за
мною, бо сум породжує зневіру», – сказав у телефонну слухавку 49-річний Олег Собченко своєму
товаришу Андрію Ковальову. Служив у 12-й бригаді «Чорних запорожців» оператором
аеророзвідки. Мав ордени «За мужність» ІІІ ступеня та ІІ ступеня. У трудну
хвилину при захисті греблі на річці Ірпінь, коли загинув командир, командування
взяв на себе. Атаку відбили. Окупанти відійшли. Рятував тварин. Приблуду кішку,
яка з’явилася в окопах відправив додому в Черкаси. Загинув під Вугледаром…
Усміхненим, із живим поглядом очей, зафіксував фотоапарат
26-річного юнака Кирила Пушкіна,
українця за духом, хоч носив відоме усім прізвище. Воював у складі бригади
імені князя Констянтина Острозького. Якось до позиції військових прибилося
голодне собаченя. Кирило прихистив і обігрів. Назвав «Фугас». Останній знімок –
він пригортає до грудей песика з чорно-білими латками. Загинув хлопець під
Бахмутом. Рідні героя затратили кілька
місяців, щоб віднайти його чотирилапого друга
та забрати додому. Знайшли. Тижнями
сидів зажурений Фугас коло речей Кирила у батьківський хаті… Чекав на свого
рятівника.
Під Бахмутом смертю героїв полягли 51-річний Олег та 25-річний
Микита Хом’юки. Це батько і син. Служили разом від початку великої війни. Коли
закінчився шквальний ворожий обстрів, побратими знайшли тіла воїнів. Батько мертвою
хваткою обіймав сина, в останню мить прикрив собою й сам загинув. Олег був
досвідченим будівельником, універсальним майстром. На фронті навички згодилися
при будівництві фортифікаційних споруд. Микита працював автослюсарем, знався на
машинах. Обороняли Київ, воювали на Херсонщині, Харківщині. Кияни. Син мріяв після війни про подорожі.
Грошове забезпечення відкладав на майбутні мандрівки по світу…
Два брати – 24 річний Віктор і 26- річний Костя Кравченки
із села Христинівка Черкаської області добровільно пішли на фронт з перших днів
війни. Одружений був старший . Брати
пройшли крізь пекло боїв за Лиман, Піски, Сєвєродонецьк, Київ, Харків… Служили
артилеристами. Не раз дивилася смерті в очі. Похоронені в рідному селі.
… 21-річного Івана Висоцького з села Цегів Горохівського
району на Волині звістка про війну застала в Польщі. 27 лютого , після повернення додому, він одразу пішов у
військкомат . А там – і на передову в розпал боїв на Донбасі. На його прохання
мама придбала цигарок на 15 тисяч гривень і відправила на фронт для однополчан,
бо сам не курив. Вчив хлопців української мови з допомогою пісень. Загинув під
час нальоту ворожих дронів. Співчуття родині надіслав і голова місцевого самоврядного
органу з РП, де 5 років жив і вчився на
електромеханіка українець Іван. Тепер снаряди, на яких друзі пишуть його ім’я,
летять на ворожі голови…
…«Сашко ніколи не показував страху», – це друзі про 27-річного
майора, Героя України, пілота, який знищив більше 50 одиниць бронетехніки, 20
танків Олександра Кукурба. Він був родом із Івано-Франківщини. Посмертно став повним кавалером ордена Богдана Хмельницького.
«Тепер я воюю за двох: за себе і свого сина», – сказав 51-річний
Юрій Буслов, дізнавшись про загибель у бою сина, 28 -річного Івана. Хлопець дуже швидко опанував сучасні зразки зброї NLAW, Джавелін, Стугна , Стінгер. Молодший сержант був
командиром розрахунку «Стугни». Загинув юнак під Харковом- рідним містом для обох…
…33- річний Денис Литвиненко з Чернігівщини загинув під
Соледаром на Донеччині. Він був батькомсеми дітей: чотирьох усиновив, а трьох народили
спільно з дружиною Мариною,в якої це був другий шлюб. Пішов на фронт
добровільно, до останнього своє рішення тримав у таємниці. Дружина була
шокована-плакала, обурювалася, та що могла вдіяти. Служив старшим оператором
протитанкового відділення взводу вогневої підтримки. Коли отримав триденну
відпустку, то першим ділом 19 липня 2022року узаконив свій шлюб. А далі пекло Бахмута… Небайдужі
люди почали допомагати осиротілій родині…Та
знайшлися нелюди, які її горе використали на свою користь. На карті було 3600
гривень, шахраї забрали все до копійки…
…«Тату, мамо, простіть, якщо ми перед вами провинились»,
– незадовго до загибелі подзвонили батькам брати-двійнята 43-річні Ростислав і
Владислав Бойки (родом з Кіровоградщини). До війни обоє працювали слідчими
поліції. Мали нагороди Генсекретаря ООН за службу в Лівані . У Владислава залишились
23- річний син Данило, який теж пішов на фронт, та 14-річний Тимур. А у Ростислава
– 18-річна донька-студентка Єлизавета та 10-річний син Михайло.
…«Нам бракуватиме Сашка. Ми завжди пам’ятатимемо, що
Коротун віддавав друзям останню їжу, був сильним воїном, умілим
наставником. Безстрашно йшов у бій, у лігово ворогів – у розвідку, сказав після
загибелі героя його побратим із позивним«Бакалавр». Олександр Коротун – 35-річний футбольний
тренер родом із Хмельниччини. У воїна лишилося два сини, які продовжать справу
героїчного батька.
Україно, ось де
твої сини..
…Вчитуюся в надмогильні написи й немовби-то гортаю сторінки
давним-давно перечитаного підручника з непростої історії України. Мимоволі охоплює
душу сум за втратами і поразками та гордість за перемоги, захоплення стійкістю і силою духу наших
пращурів. Вони програли тоді національно-визвольні змагання, та не скорилися,
не склали зброї. Усім військом рушили в еміграцію в сусідні країни. Бо …як
писав поет Олександр Олесь:
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європи мовчала.
Коли Україна в нерівній боротьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала,
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала…
Стоять пам’ятники. …«Юнак армії УНР Яків Химочка», «Поручик
Сергій Киричок», «Невідомий козак», «Учасник зимового походу Віктор Яновський,
1920», «Сотник армії УНР Грицько Стеблівець», «Медсестра
Праскеда Гайданенко», «Хорунжий Микола Магиляс», «Генерал-хорунжий
Олександр Буряківський», «Генерал Мусій Пономаренко»…Імена, імена побік, попереду,
позаду – не злічити. Їх хрести. На пам’ятниках
зрідка проглядаються тьмяно світлини, та на багатьох порожні овали. Час робить
своє.
Внизу на фронтоні великого пам’ятника з гранітним хрестом
вибито слова: «Україно, Україно, ось де твої сини…».
По боках алеї
височать, мов вартові, вікові липи, ясени, дуби. У шелесті їх листя мені
чується нескінчена дума во славу тих, хто перемагав і хто тепер з іменем
України виборює своє право на життя і свободу, б’ється, творить і живе.
Олександр ХОМЕНЧУК,
м. Варшава.